Автор як персонаж публіцистичного твору

Автобіографіям у журналістиці

Автобіографізм в журналістиці, публіцистиці — поняття бінарне. Воно включає:

Автобіографізм героя, тобто спогади про власне життя самого героя твору (в практиці зустрічаються твори, написані від особи самого героя, або «автобіографічне» героя інтенсивно використовується в композиції і стилістиці твору);

Автобіографізм автора, тобто самого журналіста-публі-циста як автора твору з різними комбінаціями та дозами.

У бінарній значимості автобіографізму — героя і автора — питома вага останнього помітно збільшується. Використаний його значно підсилює достовірність, точність, емоційність виступів. У такому виді читач беззастережно вірить прочитаному, бо розуміє: перед ним не плід художнього вимислу, а реальний «відтинок життя», людська доля. «Ефект достовірності» значно посилюється. Зрозуміло, говорячи про себе, автор насправді говорить про загальне, про людство і його епоху як їх представник і сучасник, що свідчить про конструктивну функцію автобіографізму.

У творчій практиці сучасної публіцистики автобіографізм автора реалізується в двох планах: автобіографізм особистісний (розповідь, відомості про життєвий шлях публіциста) і автобіографізм творчий (розповідь, відомості про творчий шлях публіциста, його оцінка власної діяльності і діяльності колег, «секрети» творчої лабораторії тощо). Нерідко автобіографізм творчий носить проблемний характер, торкається суттєвих питань ефективності публіцистичного ₍слова, чутливості соціального слуху. В разі потреби журналіст-публіцист вдається до авторецензії, яка має пояснення й уточнення до задуму, розкриває окремі етапи роботи над твором, принципи його творчої манери.

Автобіографізм осо'бистісний і творчий інколи гармонійно синтезуються і сприймаються у творі як одне ціле.

Природа автобіографізму в журналістиці подвійна: з одного боку, він конкретний (об'єктивний), з іншого — не позбавлений чуттєво-оціночного «нарощення» (суб'єктивний) в процесі осмислення дійсності автором. Виходячи з цієї особливості,
можна помітити ще одну властивість, точніше функцію авто-
біографізму: він виконує асоціативно-естетичну функцію, яка
базується або використовує особливості інших функцій —
інформаційнб-пізнавальної, комунікативно-естетичної (гедоні
стичної).

У зв'язку з цим зауважимо: автобіографізм визначає і читацьку орієнтацію, а відтак здатний викликати підвищений інтерес і до самого процесу об'єктивізації інформації. В своро чергу уміле і.тактовне використання автобіографізму дається взнаки на пошуках індивідуалізації власного стилю. Тому все ж не забуваймо: захоплення автобіографічною інформацією не бажане. Рецепт повсякчасної автобіографізації журналістських, публіцистичних творів знаходиться у відомому протиріччі з теорією і практикою цього виду творчості. З іншого боку, його використання ■ не заперечується. Головне — мати міру. Аби не було «самозакоханості», щоб суспільний інтерес був вищим за власний/не було різних тлумачень і викривлень.

Своєрідність особистості автора в публіцистиці проявляється рельєфніше, навіть ніж в художній літературі. Роль автора — визначальна в ній. Авторське «я» визначає «температуру», тональність, стиль твору. Публіцист насичує його своїми почуттями і переживаннями з тією єдиною метою, щоб не тільки підвищити.емоційну силу виступу, але й зробити читача однодумцем. Звичайно, авторські почуття і медитації повинні мати гостроактуальне громадське звучання.

Поєднувати особисте і суспільне — справа не з легких. Важливо, щоб минуле або майбутнє, пропущене через призму індивідуального, особистого, переростало в історію становлення особистості і суспільства. Зведення часів, особистого і суспільного буття є не наслідком внутрішнього пошуку і саморуху форми, а наслідком поглибленого пізнання дійсності і людини як особистості.

Автор як персонаж публіцистичного твору.

Це передусім виявлення особливостей художнього діалогу автора та персонажа у творах з однозначною, іноді категоричною авторською позицією.Оскільки співвідношення автора та персонажа регулюється грою, втілення в тексті за допомогою персонажів конкретної думки, ідеї, утвердження моральних цінностей, орієнтирів, окреслення світоглядної позиції письменника тощо, є неможливими. За грою, котра, балансуючи між протилежностями, врівноважує їх, за грою, що дезорієнтує читача в його ставленні до традиційного, звичного, авторська позиція не проступає. Водночас, перверзійна гра маркує ті явища, фактори, на які спрямовується, як такі, що потребують переоцінки, тобто викликають сумнів автора в доцільності, правомірності свого подальшого існування. Отже, авторська точка зору опосередковано все ж проявляється у творі. Якщо сам зміст тексту не дозволяє читачеві відтворити авторську позицію, то надтекстовий концепт авторської гри, або ж дія принципу “автора-гравця” заповнює смислові пустоти. Таким чином, гра, яка, з одного боку, розхитує орієнтири, з іншого, – забезпечує комунікативний зв’язок “текст-читач”.Розмивання, розщеплення “Я”-автора і “Я”-персонажа у творах автора є цілком осмисленим, контрольованим засобом творення тексту-гри.

Значення набуває сам процес забави зі словом, його смислом. Наприклад спроби “самоідентифікації” переростають в цілком усвідомлену автором забаву як із процесом пошуку, так і з означенням особи: “Я”, “ТИ”, “ВІН”. А позбавлений цілісності суб’єкт, що лише умовно сприймається нами як персонаж, перетворюється на поле авторської гри зі словом, його звучанням, ритмікою фрази, на простір, придатний для “синонімічних вправлянь”. Таким чином, пошуки “Я” губляться в “лексичних джунґлях”, насаджених “автором-гравцем”. Факт саме усвідомленої, відкритої гри постійно наголошується в тексті, оголюється побіжними уточненнями, коментарями, правками умовного скриптора, рецензента, редактора. Зокрема, прийоми цитати, алюзії стирають особистість автора і засвідчують можливість існування твору лише як продукту інтертекстуальної гри. Яскраво вираженою суб’єктивною оповіддю в сучасній українській прозі вирізняється роман “Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко. На перший план у творі виходять особистісні, інтимні, сповідальні інтонації, що передбачають висловлення потаємного, суто індивідуального.

  Очевидно, буквальне ототожнення героїні роману “Польові дослідження з українського сексу” з особистістю самої авторки відбувається великою мірою завдяки введенню в оповідь реальних фактів з життя письменниці (героїня твору наділяється іменем письменниці (Оксана), батько її, як і батько самої авторки, – дисидент, тощо). Ефект автобіографізму створюється завдяки відкритості оповіді, емоційній відвертості, озвучення суто інтимних, особистісних моментів. Тим часом, таке введення інтимних моментів у текст (еротичні сцени, відверті спогади про сім’ю тощо), винесення їх напоказ, читацький суд, десакралізують інтимне, позбавляють його аури особистісного, суто індивідуального.