Микола Петрович Трублаїні

(12 (25) квітня 1907р. — 5 жовтня 1941р.)

Народився 12(25) квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. У 1915 році пішов до Немирівської гімназії. Навчання він не закінчив — у п'ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не потрапив — впав з вагону поїзда і покалічив ноги. Після одужання повернувся до рідного села, де став комсомольським активістом — організовує хату-читальню, керує сільською самодіяльністю, в шістнадцять років завідує сільбудом.

Твори письменника мають патріотичну спрямованість.

Восени 1941 року письменник був смертельно поранений у бою під с. Козолугівкою Токмацького району, похований біля с. Ровеньки Луганської обл. Ім'ям М. Трублаїні було названо літературну премію за твори для дітей і юнацтва.

Яшка і Машка

Наш пароплав ішов теплими південними морями.
Якось ми зупинились біля берегів Африки. До нас на човні підплив негр. Він продав морякам двох мавпочок.
Руденькі мавпочки були завбільшки як кішки. їх узяли на мотузочки й потягли на пароплав. Звірята впирались, вищали, мотали головами, дриґали лапками, мотали хвостами — не хотіли залишати негра. Тоді сивий боцман схопив їх руками і забрав на палубу.
Пароплав рушив у дальшу путь.
Мавпочки швидко звикли до нового місця. Незабаром вони стали улюбленцями команди. Моряки назвали їх Яшкою і Машкою.
Яшка любив чіплятись хвостом за перекладини і, звисаючи головою вниз, розгойдувався, ніби справжній фізкультурник.
Машка раз у раз під час сніданку плигала на стіл, хапала грудку цукру й миттю зникала.

Шоколад боцмана

Наш боцман сховав у шухляді стола дві коробки шоколаду. Якось, виходячи з каюти, він не причинив дверей. Зацікавлена Машка всунула мордочку в щілину. Потім ускочила в каюту й почала господарювати там. Вона плигала по ліжку й зазирала до шухляд у шафочці і в столі.
Коли боцман повернувся, перед самісіньким його носом на палубу виплигнула Машка. В зубах вона тримала коробку шоколаду.
Боцман погнався за мавпою. Звіреня легко, мов пташка, метнулось по пароплаву. Матроси з голосним сміхом і свистом поспішили боцману на допомогу. Проворна Машка не давалась до рук. Вона плигала, ховалась, стрибала. Галас і метушня знялись на палубі. Розохочені несподіваною розвагою матроси не шкодували ніг.
— Половину шоколаду тому, хто відбере коробку! — крикнув боцман, наздоганяючи хвостатого злочинця.
Та ось мавпа випустила коробку, а сама метнулась на щоглу. Радісно боцман схопив коробку й одкрив ЇЇ. Матроси заглянули туди й зареготали. Коробка була порожня. Машка ж сиділа на щоглі, доїдала шоколад і вищала від задоволення.

· Які пригоди трапилися з Яшкою і Машкою?

Уявіть себе режисерами. Як би ви побудували сценарій кінофільму за цим твором?

Ю́рій (Григо́рій) Оліфе́рович Збана́цький

(19 грудня 1913 (1 січня 1914) - 25 квітня 1994)

Український письменник, кінодраматург.Герой Радянського Союзу (1944). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1970), Літературної премії Чувашії ім. М. Сеспеля (1967), Премії ім. Лесі Українки (1975).

Народився 1 січня 1914 р. у с. Борсуків Остерського (тепер Козелецького) району на Чернігівщині в селянській родині. Початкову школу закінчив в рідному селі, семирічну — в місті Остер.

Навчався в Чернігівському педагогічному технікумі, згодом в Ніжинському педагогічному інституті, який закінчив в 1937 році. По закінченні інституту працював вчителем, директором неповної середньої школи, завідуючим районним відділом освіти. В липні 1940 року призначений редактором районної газети.

Учасник Другої світової війни з 1941 по 1945 роки.

Помер 25 квітня 1994 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

ЛЕЛЕКИ

(Скорочено)

Скільки я пам’ятаю, у нас на городі, за хатою, на старезному суховерхому в’язі жили лелеки.

Одного прохолодного ранку я побачив, що наші лелеки кружляють над селом. Не можна було не задивиться на те, як вони викручували велике-велике живе коло. Хоч би й не хотів, то заспіваєш:

— Колесом, колесом, чорногузе, колесом.

Але я мусив перервати свою пісеньку. У чому справа? Чому в наших лелек не виходило оте чудове осіннє коло? Чому молоді розгублено снують у небі, а старі лелеки повертаються до гнізда?

Тільки тепер я помітив, що не всі пташата кинули гніздо. Одне з них сиділо на місці й заздрісно дивилось у небо. Аж затанцювало на гнізді, коли до нього повернулися батьки. Лелеченя, видно, ждало сніданку. Але старі лелеки не принесли з собою нічого. Вони посідали на гнізді та почали щось розповідати лелечаті. Клекотіли на все село, усе переконували в чомусь ліниву дитину. То витягували довгі шиї, то припадали дзьобами до лелечати. Мабуть, говорили: «А досить-но тобі, ледарю, сидіти на гнізді, розпростуй свої крильця, летімо з нами в небо».

І старі лелеки справді замахали крильми, знялися з гнізда. Лелеча зосталось на місці.

Зробивши коло над нашим городом, старі знову впали на гніздо. Знову щось наказували лелечаті. Воно сиділо знічене, уже й їсти не просило в батьків. А ті, помахавши під носом у лелеченяти широкими крильми, знову знялися в повітря. Зажурене лелеченя сиділо в гнізді.

Тоді старі знову повернулися до нього. Тепер вони вже клекотали сердито, невдоволено. Але й те не допомогло. Розгнівані батьки кинули лелеченя і швидко полетіли в небо.

Довго вони кружляли в блакиті над селом, так високо, аж були ледь-ледь помітні для ока, а зажурене лелеченя сиділо нерухомо, уткнувшись носом у гніздо.

Десь аж в обід принесла лелечиха малому скупий сніданок. Нагодувала, покартала трохи, просила летіти разом, та швидко плюнула на все та й полетіла в луг.

Увечері лелеки повернулися до гнізда. Скільки тут було радості, скільки танців, як вони заливались на все село веселим клекотінням. І тільки одне лелеченя сиділо сумне, немов чуже на гнізді.

Так було і в наступні дні. Старі й молоді лелеки разом із сонцем відлітали в луг, високо кружляли в небі, поважно ходили по покосах, виловлювали прудких жаб у зеленій отаві1. А найменше лелеченя сумувало вдома. Воно то сідало, то зводилось на довгі ноги, ходило по краю гнізда, допитливо поглядало вниз. Ніяк не могло зважитися злетіти вгору.

Лелечиха не забувала своєї впертої дитини. Носила їжу, подовгу вмовляла летіти разом з нею. Лелеча винувато згинало шию, пробувало стріпувати крильми і не відривалося від свого гнізда.

Якось уранці лелеки довго кружляли в небі. Було їх дуже багато. Видно, з усього села зібралися до гурту. Лелеча мовчки спостерігало за тим рівним, плавним льотом своїх родичів і сумувало наодинці. Його цього разу не забули батьки. Принесли їжу, марно переконували піднятись на крила. Лелеча не послухало батьків.

Тоді вони знялися вгору, швидко приєдналися до того плавного пташиного кола і, кружляючи, відпливли за село. Тридні минуло, а лелеки не з’явились. Я зрозумів — жди похмурої осені, а за нею й лихоманки-зими.

Одиноке лелеча сиділо на гнізді. Воно було голодне й зажурене. Я вже не знав, що з ним і робити. Жаль було пташини — загине з голоду, уперте.

Та ось на четвертий день, так в обід, на гніздо притьмом впала стомлена стара лелечиха. Вона, видно, здалека повернулась, але не забула принести своїй ледачій дитині їсти. Лелеча жадібно глитало їжу, а лелечиха дивилась на нього сумовита, мовчазна.

Відпочивши трохи, лелечиха почала вмовляти свою дитину. Вона ніжно-ніжно так клекотіла, припадала дзьобом до лелечати, пробувала навіть зіпхнути пташеня з гнізда. Лелеченя вперто не здіймалось на крила.

І тоді лелечиха покинула гніздо. Але вона не рушила навздогін своїх. До самого вечора носила лелечаті в гніздо їжу. І ночувати з ним лишилась. Притулилась до нього близько, усю холодну ніч гріла своїм материнським теплом.

А на світанку з жалібним клекотом вона знялася з гнізда і полетіла на південь. її кликав той далекий і загадковий край, який усі зовуть ірієм. Лелеченя зосталося одне.

Ненадовго йому вистачило тієї їжі. Сиділо голодне, настовбурчивши пір’я. Ждало маму. А вона більше не прилітала.

І тоді я не витримав. Поліз на в’яза, дістав із гнізда упертого птаха. Коли зніс його на землю, ми побачили: та воно ж калічка! Одне крильце в нього чомусь зовсім засохло, зовсім безсиле.

Живе тепер те лелеченя в школі, у живому куточку. Ми його годуємо і доглядаємо. Воно, мабуть, дуже задоволене. Жде весни.

А разом з ним ждемо весни і ми. Хай тільки зійдуть сніги, хай заспівають жайворонки! Я відразу ж чоботи з себе та й полізу на того в’яза. Посаджу на гніздо лелеченя, а там і старі лелеки повернуться! Ото буде радості, ото щаслива буде лелечиха! Хіба ж не правда?

• Якими спостереженнями із життя лелек поділився з тобою автор? Коли він розповідає про лелек із захопленням, а коли — з тривогою?

• Яке горе спіткало лелечу сім’ю? Які думки й почуття викликала в тебе розповідь про це? Простеж, як змінювався настрій у лелеченяти.

• Якою була лелечиха? Що тебе найбільше вразило в її поведінці?

Василь Васильович Чухліб

(19 липня 1941 р., - 20 листопада 1997 р.)

Васи́ль Васи́льович Чу́хліб — український письменник, журналіст, громадський діяч, літературознавець, член Спілки письменників. Псевдоніми — В. Чорноус, В. Чернігівець.

Народився у с. Гнилуша (Лебедівка) в сім'ї вчителів Василя Харитоновича Чухліба та Марії Федорівни В'ялої (Чухліб). Родина матері у 1930-х рр. була «розкуркулена» та заслана до Сибіру. Мав молодшу сестру Валентину. Дитячі роки Василя Чухліба пройшли в сусідньому придеснянському селі Соколівка, куди переїхали його батьки після війни: тут закінчив семирічку, а десятий клас — у місті Острі. У школі проявився його літературний талант — і районна газета «Правда Остерщини» опублікувала його перший вірш, коли він був ще старшокласником; закінчивши школу, молодого Василя запросили на роботу до редакції тієї ж газети.

Творчість Василя Чухліба відзначено літературними преміями ім. Наталі Забіли (1988) та ім. Лесі Українки (1996). Окремі твори письменника видавалися за кордоном, де перекладалися англійською, азербайджанською, білоруською, казахською, литовською, російською, словенською мовами: багато його оповідань і казок увійшли до вітчизняних підручників і читанок для молодших класів.

РАВЛИК

— О, тату, равлик! — вигукнула Тетянка. — Та який великий!

Присіла над ним, заспівала.

— Равлику-Павлику, де ти був? Хм! Не відповідає, сховався у свою хатинку...

— Бо ти ж його злякала.

Тетянка посиділа тихенько і, коли равлик вигулькнув, знову до нього:

— Равлику-Павлику, куди йдеш?

Равлик цього разу не сховався, заворушився і поповз через стежину.

— Тепер зрозуміло, куди він прямує! — сказав тато. — Недавно ж дощ пройшов. Та захопив тільки ту частину гаю, що через стежку навпроти. А равлик, мабуть, захотів пити.

— Це ж поки він туди добереться!

І Тетянка взяла равлика та перенесла через стежину. Він завмер на якусь хвилину, а потім розвернувся і поповз назад. І якраз туди приповз, звідкіля взяла його Тетянка.

— Бач, упертюх який! Не любить, щоб допомагали, — насупила брови Тетянка.

— Може, і важко йому, але ж кожному хочеться самому здолать свою дорогу, — мовив тато.

І вони пішли своєю стежиною, а равлик — своєю.

• Про яку подію із життя Тетянки розповів автор? Що тебе зацікавило у творі?

• Як ти розумієш зміст виділених слів?

• Розкажи про описану в оповіданні зустріч від імені Тетянки, а потім — від імені равлика. Чи збігаються їхні погляди на те, що сталося? Поясни свою відповідь.

Прочитайте оповідання в особах. За допомогою інтонації передайте здивування, радість, невдоволення Тетянки та розсудливість тата.

Олекса́ндр Степа́нович Дерма́нський

(28 листопада 1976р., село Гайворон Володарського району, Київщина) — український дитячий поет, прозаїк таказкар.

Середній син в родині Степана Володимировича та Лілії Миколаївни Дерманських. Батько за фахом агроном, мати — вчителька, мають ще двох синів: Олега та Олексія.

Навчався у Володарській середній школі № 1. Вже тоді робив перші спроби писати вірші, проте спочатку не ставився до цього заняття серйозно. З часом поетичні захоплення були витіснені звичайними хлопчачими забавами. Закінчив факультет української філології Київський національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова у 1999 році.

Викладає за фахом у Київському технікумі електронних приладів. Літературний редактор дитячого журналу «Стежка». Одружений, виховує двох доньок: Старшу Владиславу (2001) та Злату(2011).

Перші вірші для малечі опублікував в [2001] році у дитячому журналі "Стежка". Деякі твори виходили під псевдонімами Сашко Володарський та Назар Діброва. У жовтні 2004 року видавництво «Теза» в рамках серії «Пригодницька бібліотека» випустило в світ першу книжку — повість-казку «Володар макуци, або Пригоди вужа Ониська».

З травня 2006 року член Національної спілки письменників України.

«Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська»

Так повелося в світі, що всі бабусі дуже лагідні та сумирні. Ніхто краще за них не розкаже казку, не заспіває колискову, не напече смачних коржиків. Одначе коли підлий лісник винищує молоді деревця заради наживи, огидні пацюки захоплюють у полон безневинну жабку, а підступний приблуда космічний посмітюх занапащує все живе на Землі, перетворюючи планету на смітник, тоді Ониськова бабуся Катастрофа хвацько перев’язує хустинку на кшталт бандани і оголошує негідникам війну.

Візьміть таку книжку в бібліотеці, прочитайте її і перекажіть у класі.

Ле́ся Воро́нина

(справжнє ім'я Олена Анастасіївна Вороніна,

українська письменниця, журналістка, перекладачка.

Народилася 21 березня 1955 року в Києві. 1979 року закінчила філологічний факультет Київського університету (заочний відділ). За роки навчання встигла попрацювати кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах. Мандрувала Україною автостопом та Польщею на байдарках (це були спливи по Мазурських озерах, польських річках і річечках). Дружина Євгена Гуцала.

З 1987 до 1991 року — редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна».

З 1991 року працює у дитячому журналі «Соняшник». Від 1992 року — головний редактор часопису.

Член Спілки письменників України, член Асоціації українських письменників.

Пише для дітей. Автор дитячих іронічних детективів, об'єднаних у серію «Суперагент 000»: «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру», пригодницьких повістей «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера». Під псевдонімом Гаврило Ґава написала понад сто сюжетів коміксів, що впродовж 13 років з'являлися на сторінках журналу «Соняшник».

Літературні псевдоніми: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна.

Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славоміра Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та ін.)

Нині — ведуча програм на Радіо Культура. На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».

Планета Смугастих Равликів

"Планета Смугастих Равликів" - нова фантастична повість, у якій головна героїня Оля разом зі своїм вірним котом Гарбузиком мандрує Мінливою Галактикою.

Її чудове вміння не губитися у найнеймовірніших ситуаціях завжди виручає. Треба - видує гігантську кулю, запхавши до рота цілу пачку полуничної жуйки, і перелетить через жахливу прірву. Треба - зуміє визволитися з полону, прочитати складну карту-головокрутку, відкрити найвигадливіші замки. І все це насамперед тому, що ніколи не стає на бік зла.

Що-що, а відрізняти добро Оля вміє безпомильно. Тож їй охоче допомагає не тільки пухнастий рудий Гарбузик, але й екзотичні тварини, наділені вмінням читати думки і розмовляти, або летючі рослини.

Скажімо, на Пурпуровій планеті вона визволила від злого Кокоса міріади золотих метеликів, і тим врятувала приречені на вимирання рослини: "Тієї ж миті величезна різнобарвна печера наповнилася тисячами золотокрилих метеликів. Вони вилітали й вилітали з розколотих кокосів, аж врешті в печері здійнявся справжній вітер від тріпотіння мільйонів метеликових крилець". Так оновилося життя на завойованій злими посланцями мороку планеті.

Роботоподібні монстри, які-небудь хижі Пацюки, озброєні смертоносними швидкострільними бластерами, на щастя, завжди виявляються боягузами. Можливо, тому, що якась вища божественна сила все ж оберігає усіх нас. Та й закони жанру вимагають, аби добро тріумфувало у найвиснажливіших двобоях. Бо як інакше навчити дітей долати страх і вірити у досяжність найфантастичніших мрій.

А для порушників космічної рівноваги існує спеціальний виправний заклад Пухнастої Кицунії. Непогано б цю інопланетну педагогіку поширити і на Землі.

Утім, герої "Планети Смугастих Равликів" і так чудово справилися з перевихованням піратів, драконів, пацюків та деяких інших істот, що не вміли розрізняти добро і зло".

Прочитайте цю повість з друзями у книжці з бібліотеки.

Марі́я Іва́нівна Чума́рна

Марія Чумарна (Чепурко) народилася

19 серпня 1952р. у селі Рекшин Бережанського району Тернопільської області). Українська поетеса, педагог, журналіст, громадсько-культурна діячка. Член Національної спілки письменників України. Засновниця авторської українознавчої школи.

1975 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. У місті Збараж працювала вчителем, літературним працівником і завідувачем відділу листів районної газети, керувала літературною студією «Заспів». Працювала журналістом у місті Сколе Львівської області.

Від 1991 року засновниця та директор Приватної авторської школи Марії Чумарної. У 2000—2006 роках була директором авторської школи «Тривіта». Від 2006 року працює редактором і ведучою авторських програм «Літературний Львів» і «Феномен України» на Львівському телебаченні.

Науковий керівник освітньо-методичного центру «Родина» (1991). Член жіночої асоціації «Взаємодія» (1998) і Ради Всеукраїнського товариства імені Григорія Ващенка (від 2000 року).

Вересень

Краса ранньої осені ще яскрава, але вже наче покрита серпанком прохолодної печалі. Назва першого осіннього місяця – від ніжного фіалко – рожевого вересу, що встеляє траву густим килимом і пахне особливим щемким ароматом. Цвітнуть жовте пижмо, цмин, нев’янучий деревій та петрів батіг. Їхнє цвітіння нагадує, що літо вже минуло, бо в садах розкошують айстри, жоржини та хризантеми.

У вересні завершується збір врожаю, вся природа готується до зими: пташки відлітають у чужі краї, звірі і плазуни готуються до зимової сплячки. Лише горобці та синички невтомно сокочуть: для них рясно вродили глід, калина і горобина.

Зацвітає верес в полонинах,

Зацвітають айстри та жоржини.

Прохолодно пахнуть хризантеми –

А земля така іще зелена!

Загортає літо всі дрібушки,

Всі веселі ігри й пострибушки –

Час усім вертатися до школи,-

На книжкове біле чисте поле.

· Чи сподобався тобі опис вересня?

· Який настрій передає автор?

Літературні казки