Філософська антропологія

Больнов О.

Порівняно з іншими напрямками філософії, що ведуть своє походження з найвіддаленіших часів в історії західної думки, філософська антропологія розвинулася доволі пізно. Як самостійна дисципліна вона цілком належить нашому століттю. Її народження можна встановити з точністю до року. Це – 1928 рік, коли було оприлюднено у вигляді книги доповідь Шелера, роком раніше виголошену в «Школі мудрості» графа Крейзерлінга в Дармштадті під назвою «Становище людини в космосі»; це аж ніяк не нове словосполучення, здається, було для всіх таким несподіваним, що дало поштовх загальної філософської дискусії. В цьому маленькому, але безперечно вагомому творі з надзвичайною прозорістю вперше було сформульовано завдання філософського вчення про людину. Того самого 1928 року з’явилася також значно більша за обсягом книга Плесснера “Щаблі органічного і людина” з пояснювальним підзаголовком: “Вступ до філософської антропології”; щоправда, вона не дістала такого поширення, як твір Шелера, головне через її надто великий обсяг та ускладнений виклад.

Таким чином, Шелера й Плесснера можна визнати як засновників філософської антропології. Причому Плесснера звичайно вважають учнем Шелера, чиї системні засновки він розвивав далі. Але таке розуміння не відповідає реальному станові речей. Власне, обидва вони водночас впливали один на одного, під час їхнього спільного перебування в університеті у Кьольні, проте, Плесснер, як молодший, зазнав чималого втручання з боку Шелера, котрий постійно був сповнений осяваннями. Однак, якщо Шелер, підсумовуючи згадувану доповідь, а також у різний спосіб викладені раніше думки, надав їм добре запам’ятовуваної форми (далі ж розробляти ці положення після 1928 року Шелерові вже не довелося через його передчасну кончину), то у викладі Плесснера, котрий прийшов у філософію від біології, всі ці ідеї передбачають звернення до більш віддаленої передісторії. Він сам у передмові явно посилається на свою ранню працю “Про єдність смислів”, у якій було започатковано чимало з його пізніших ідей.

Обидві праці, Шелерове “Становище людини” та Плесснерові “Щаблі органічного”, є дуже своєрідним і загалом відрізняються за своїм характером. Шелер у кількох головних рисах, що утворюють єдину картину, узагальнює різноманіття результатів тривалих досліджень і вражаючих філософських осяянь. На противагу навіяних дарвінізмом інтелектуальним спробам Кьолера віднести людину, беззастережно і цілковито, до царства звірів, він здійснює новий поворот, а саме – у своєму вченні про дух як аскетичний принцип визначає особливе становище людини. Книга Плесснера містить крок за кроком обережно вибудовуваний і часто-густо надто абстрактно сформульований методологічний засновок, на підставі якого він виокремлює царство органічної природи, звідти висновуючи те, що він називає “ексцентричною позицією” людини. Аби оцінити Плесснера повною мірою, належить також звернутися до його пізнішого твору “Про людину та людську природу” (1931). Тут він, вдаючись до духовно й культурно-наукових аспектів, значно розширює проблематику філософської антропології, раніше обмежувану біологічною перспективою; причому він працює в тісному зв’язку з мислителями розробленого у Гьотінгені філософського напрямку, насамперед з Георгом Мішем. Сьогодні ми маємо зробити особливий наголос на цьому творові, принаймні, з огляду на те, що свого часу, за умов нацистського владарювання, він не дістав ані поширення, ані належного впливу.

Больнов О. Філософська антропологія та її методичні принципи

Шелер М.

Існують природничо-наукова, філософська і теологічна антропологія, які не цікавлять одна одну, єдиної ж ідеї людини у нас немає.

...Наукове знання скоріше „приховує сутність людини, ніж розкриває її. Ніколи ще в історії людина не ставала настільки проблематичною для себе, як у наш час.

«Отже, необхідно... дати досвід філософської антропології. Нижче викладено лише деякі моменти, які стосуються сутності людини у порівнянні з тваринами і рослинами та особливо метафізичного положення людини”.

…Людина – ми ще це побачимо – поєднує в собі всі сутнісні ступені наявного буття взагалі й, зокрема, життя, і принаймні у тому, що стосується сутнісних сфер, вся природа набуває у ній концентрованої єдності свого буття”.

…Справжній Рубікон, який відділяє тварину від людини, становить здатність до ціннісної орієнтації, яка полягає у свідомому виборі між самими цінностям, наприклад, корисного на шкоду приємному, незалежно від окремих матеріальних благ.

…Новий принцип, який робить людину людиною, лежить поза всім тим, що у найширшому сенсі, з внутрішньо-психічної або зовнішньо-вітальної сторони ми називаємо життям. Те, що робить людину людиною, є принципом протилежним усьому життю взагалі, він як такий незводимий до „ природної еволюції життя”... Вже греки називали його „розумом”. Ми б хотіли використати для означення цього „х” більш широке за змістом слово - слово „дух”, яке містить у собі й поняття розуму, але поряд із мисленням в ідеях охоплює й певний рід споглядання прафеноменів, або сутнісних змістів, далі певний клас емоційних і вольових актів, які ще маємо охарактеризувати, наприклад, доброту, любов, розкаяння, вшанування і т.д. Дієвий центр, в якому дух являється всередині конечних сфер буття, ми будемо називати особистістю, на відміну від функціональних життєвих центрів, які при розгляді з внутрішнього боку, звуться також „душевними центрами”.

...Дух визначається як духовний центр людського єства, „якому притаманні „екзистенційна незалежність від органічного, свобода, відстороненість від примусу й тиску, від „життя” і всього, що відноситься до „життя”.

…Тільки людина – оскільки вона особистість – може піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру, нібито по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все. Утому числі себе саму. Цей центр людських актів опредмечування світу своїм тілом і своїм psyche не може бути „частиною” саме цього світу. Не може мати ніякого певного „де” або „коли”, - він може бути тільки у вищій основі самого буття. Людина – це істота, що долає саму себе і світ”.

…Завдання філософської антропології точно показати, як із основної структури людського буття... випливають усі специфічні монополії, звершення у справі людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність і суспільність. Проте, як висновок, потрібно, мабуть, було б спинитися на наслідках, які, як щойно сказано, є визначальними для метафізичного відношення людини до підґрунтя речей.

…Людина є місце зустрічі. У ній логос, за яким влаштовано світ, стає актом, в якому беремо співучасть. Таким чином, згідно з нашою візією, становлення Бога і становлення людини від початку взаємно мають на увазі одне одного”.

Шелер М. Положення людини у космосі.