Діалектичне заперечення

Треба нагадати про подвійне значення нашого німецького виразу “знімати”. Під зняттям ми розуміємо, по-перше, усунути, заперечити, і говоримо, відповідно до цього, що закон, заклад є відміненим, усунутим. Але зняття означає також збереження, і ми говоримо в цьому сенсі, що дещо збережене. Ця подвійність у слововживанні в німецькій мові, за яким одне й те ж слово має негативний і позитивний зміст, не повинна розглядатися як випадкова, і тим не менше ми маємо дорікнути мові, бо вона призводить до плутанини, а повинні бачити в ній спекулятивний дух нашої мови, що переступає за межі лише розсудкового “або-або”.

Відмінність, протилежність, суперечність

Відмінність є: 1) безпосередня відмінність, різниця, тобто відмінність, в якій розрізнені суть кожне саме по собі те, що вони суть, і кожне з них байдуже до свого співвідношення з іншими, яке, отже, є для нього чимось зовнішнім.

Примітка. Розсудок доводить роз’єднання цих визначень до такого ступеню, що, хоча порівняння має один і той самий субстрат для подібності і неподібності, воно все ж бачить в них різні аспекти цього субстрату і різні точки зору на нього; однак подібність, взята сама по собі, є відмінністю.

Доповнення. Саме тим, що розсудок приступає до розгляду тотожності, він по суті справи вже виходить за свої межі і має перед собою не тотожність, а відмінність в образі голої різності (неоднаковості). Коли ми саме говоримо, згідно з так званим законом мислення, законом тотожності: море є море, повітря є повітря, місяць є місяць і т. д., то ми вважаємо ці предмети байдужими одне до одного, й ми, отже, маємо перед собою не тотожність, а відмінність. Але ми відтак не зупиняємося також і на розгляді речей лише як різних, а порівнюємо їх одна з одною й отримуємо завдяки цьому визначення схожості і несхожості.

Подібність є тотожністю лише таких речей, які не є одні й ті ж, не тотожні одна одній, і несхожість є співвідношенням між несхожими речами. Ці два визначення... чином, не роз’єднані, не розпадаються на байдужі одне до одного різні аспекти чи точки зору, а кожне з них відображається в іншому. Різнця є тому відмінністю рефлексії чи відмінністю в самій собі, визначеною відмінністю.

Перехід кількісних змін у якісні

Говорять: у природі не буває стрибків, і звичайна уява, коли вона хоче осягнути деяке виникнення чи перехід, вважає, що осягне їх, уявляючи їх собі як поступове виникнення чи зникнення. Але ми показали, що взагалі зміни буття суть не тільки перехід однієї величини в іншу, але й перехід якісного в кількісне і навпаки, іностановлення, яке є переривом поступового і якісно інше порівняно з попереднім існуванням. Вода через охолодження стає твердою не поступово, так, щоб стати (спочатку) кашоподібною, а потім поступово затвердіти до щільності криги, а твердіє одразу; вже досягнувши температури точки замерзання, вона все ще може цілком зберігати свій рідкий стан, якщо він залишиться в спокої, і найменше здригання приводить її в стан твердості.

В галузі моральній, оскільки моральне розглядається в сфері буття, має місце такий же перехід кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на різниці величин. Саме через “більше” і “менше” міра легковажності порушується й з’являється дещо цілковито інше – злочин, саме через “більше” і “менше” справедливість переходить у несправедливість, доброчинність у порок. – Так само ж держави за однакових умов набувають різного якісного характеру через відмінності в їх величині. Закони і державний устрій перетворюються на щось інше, коли збільшується розмір держави і зростає кількість громадян. Держава має міру своєї величини, переходячи через яку вона внутрішньо нестримно розпадається при тому ж державному устрої, який за інших обставин складав би щастя і силу.

Гегель Г. Уривки з праць

Маркс К.

* * *

Разом з поділом праці, що містить всі ці суперечності і грунтується, в свою чергу, на природно виниклому поділі праці в сім'ї і на розпаді суспільства на окремі сім'ї, що протистоять одна одній, – разом з цим поділом праці дано і розподіл, що є до того ж – як кількісно, так і якісно - нерівним розподілом праці та її продуктів; отже дано і власність, зародок і первісна форма якої є вже в сім'ї, де жінка і діти – раби чоловіка. Рабство в сім'ї — правда, ще дуже примітивне і приховане – є перша власність, яка, зрештою, вже і в цій формі цілком відповідає визначенню сучасних економістів, за яким власність є розпорядження чужою робочою силою. А втім, поділ праці і приватна власність, це – тотожні вирази: в одному випадку говориться у відношенні, до діяльності те саме, що в другому – у відношенні до продукту діяльності.

–Далі, разом з поділом праці дано і суперечність між інтересом окремого індивіда або окремої сім'ї і загальним інтересом всіх індивідів, що перебувають в стосунках один з одним; притому цей загальний інтерес існує не тільки в уявленні, як «всезагальне», але насамперед він існує в дійсності як взаємна залежність індивідів, між якими поділена праця. І нарешті, поділ праці дає нам також і перший приклад того, що поки люди перебувають в стихійно сформованому суспільстві, отже, поки існує розрив між приватним і загальним інтересом, отже,.поки поділ діяльності відбувається не добровільно, а стихійно, – власна діяльність людини стає для неї, чужою силою, яка протистоїть їй, яка пригноблює її, замість того щоб людина панувала над нею. Справа в тому, що як тільки виникає поділ праці, кожний дістає своє певне, виключне коло діяльності, яке йому нав'язується і з якого він не може вийти: він – мисливець, рибалка чи пастух, або ж критичний критик і повинен залишатися ним, коли не хоче позбутися засобів до життя, <…> Це закріплення соціальної діяльності, це консолідування нашого власного продукту в якусь речову силу, що панує над нами, що вийшла з-під нашого контролю, що йде врозріз з нашими сподіваннями і зводить нанівець наші розрахунки, є одним з головних моментів у дотеперішньому історичному розвитку.

Саме завдяки цій суперечності між приватним і загальним інтересом останній, у вигляді держави, набирає самостійної форми, відірваної від дійсних — як окремих, так і спільних – інтересів, і разом з тим форми ілюзорної спільності. Але це відбувається завжди на реальній основі наявних у кожному сімейному або племінному конгломераті зв'язків по плоті і крові, по мові, по поділу праці в більш широкому масштабі і по інших інтересах, особливо, – як ми покажемо далі, – на основі інтересів класів,, які,— будучи вже відособленими в результаті поділу праці, – відособлюються в кожній такій людській сукупності і з яких один панує над всіма іншими. Звідси виходить, що всяка боротьба всередині держави – боротьба між демократією, аристократією і монархією, боротьба за виборче право і т. д. і т. д. – являє собою не що інше, як ілюзорні форми, в яких ведеться дійсна боротьба різних класів одного з одним. Звідси виходить далі, що кожний клас, який прагне до панування, – коли навіть його панування зумовлює, як це має місце у пролетаріату, знищення всієї старої суспільної форми і панування взагалі, – повинен насамперед завоювати собі політичну владу, для того щоб цей клас, в свою чергу, міг виставити свій інтерес як загальний, що він змушений зробити в перший момент. Саме тому, що індивіди мають на меті тільки свій окремий інтерес, який не збігається для них з їх загальним інтересом – всезагальне ж взагалі е ілюзорною формою спільності, – вони вважають цей загальний інтерес «чужим», «незалежним» від них, тобто знов-таки окремим і своєрідним «всезагальним» інтересом, або ж вони самі повинні рухатися в межах цієї роз'єднаності, що і відбувається в демократії. З другого ж боку, практична боротьба цих окремих інтересів, які завжди дійсно виступали проти загальних і ілюзорно загальних інтересів, робить необхідним практичне втручання і приборкання окремих інтересів за допомогою ілюзорного «всезагального» інтересу, що виступає у вигляді держави. Соціальна сила, тобто умножена продуктивна сила, що виникає внаслідок зумовленої поділом праці спільної діяльності різних індивідів, – ця соціальна сила, через те, що сама спільна діяльність виникає не добровільно, а стихійно, уявляється даним індивідам не як їх власна об'єднана сила, а як якась чужа, поза ними існуюча влада, про походження і тенденції розвитку якої вони нічого не знають; отже, вони вже не можуть панувати над цією силою, – навпаки, ця сила проходить тепер ряд фаз і ступенів розвитку, які не тільки не залежать від волі і поведінки людей, а навпаки, спрямовують цю волю і що поведінку.