Історичний процес формування напрямів методології і наукового пізнання до ХХІ ст

Першу і найфундаментальнішу спробу з´ясувати сутність людського інтелекту здійснив видатний давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.). Його трактат "Про душу" став на тривалий час головним джерелом і керівництвом при вивченні психічних явиш та пізнавальних процесів у психіці.

Арістотелівське вчення про душу не є психологія в сучасному розумінні. Це радше вчення про живі тіла в єдності фізичного та психічного. Те розмежування фізичного та психічного, яке започаткував фундатор раціоналістичної філософії Нового часу Р. Декарт (латинізоване ім´я — Картезій, 1596—1650), давньогрецькому мислителю було не відоме.

У філософії Нового часу першим і найавторитетнішим захисником інтроспективного методу (методу самоспостереження) був Декарт. Його опоненти з табору емпіристів (емпіризм — філософське вчення, яке визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знання) хоча й орієнтувалися на первинність матеріальної дійсності, але віддавали перевагу методові над предметом, тобто ідеальній (душевній, психічній) активності суб´єкта над матеріальною (фізичною, чуттєво-речовою) пасивністю об´єкта.

Новий сплеск таких умонастроїв спостерігається в німецькій І неокантіанській філософії. Найвидатніший представник Фрейбурзької (Баденської) школи неокантіанства В. Віндельбанд (1848—1915) у програмній промові "Історія та природознавство" запропонував зробити засадовою для класифікації наук відмінність між науками не за предметом, а за методом.

Пошуки закономірностей тільки у межах пізнавальної діяльності базувалися на переконанні, що матеріальна дійсність позбавлена об´єктивних закономірностей або ж, навіть якщо такі є, вони непізнавані у повному обсязі. Нерозуміння історичного взаємозв´язку предмета і методу пізнання виявлялося у відкиданні онтологічних питань (питань про сутність буття). Пояснювали це по-різному, але суть залишалася та сама: вона не відповідала очевидним фактам науково-технічного освоєння дійсності.

Формуванню уявлень про реальне наукове пізнання сприяли природничі та технічні науки. Філософи, зорієнтовані на вивчення та узагальнення конкретно-наукового досвіду, наголошували на тому, що теорія пізнання, яка ігнорує практичну перевірку пізнаного наукою та втілення перевіреного знання в практичній життєдіяльності людей, приречена на забуття. Вони ж зробили вагомий внесок у розвиток логіки та методології сучасного наукового пізнання.

Особливих успіхів досягли у розв´язанні складних методологічних проблем філософи-позитивісти різних шкіл та напрямів, хоча на перших етапах становлення філософії позитивізму було чимало прорахунків, хибних поглядів і навіть наївної наукоподібної міфотворчості. Позитивізм (фр. positivisme від лат. positivus — позитивний) — філософський напрям, ґрунтується на принципі, який полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук і наступного їх синтетичного об´єднання. Традиційна ж (споглядальна) філософія, яка претендує бути "наукою наук", не має права на існування.

Представниками першої форми позитивізму XIX ст. були: француз О. Конт (1798-1857), англійці Г. Спенсер (1820-1903) і Дж. С. Мілль (1806—1873) та ін. Фундатор соціології О. Конт використав у новому значенні терміни "позитивізм", "позитивне знання", хоча задовго до нього юристи говорили приблизно в такому самому ключі про "позитивне право" на відміну, скажімо, від "природного права" або "філософської теорії права".

Другий етап у розвитку позитивізму пов´язаний з іменами таких відомих вчених, як Р. Авенаріус (1843—1896) та Е. Мах (1838—1916). Цю форму позитивізму називають емпіріокритицизмом (від грецьк. етреігіа — досвід + критицизм) або махізмом (за прізвищем Маха). Швейцарський філософ Авенаріус, фундатор емпіріокритицизму, намагався подолати дуалізм (від лат. dualis — подвійний) матерії та духу, об´єднавши фізичне і психічне на підставі критично переосмисленого поняття досвіду (зовнішнього [фізичний бік досвіду] та внутрішнього [психічний бік досвіду]). У цьому ж напрямі рухався австрійський фізик Мах, якому належить низка важливих фізичних досліджень. Він спробував розв´язати кризу у фізиці кінця XIX — початку XX ст. за допомогою нового витлумачення вихідних понять класичної (ньютонівської) фізики.

Третьою історичною формою позитивізму є неопозитивізм, який сформувався на початку 20-х років XX ст. майже одночасно в Австрії, Англії та Польщі. У перші півтора десятиріччя свого існування неопозитивізм був відомий під назвою логічного позитивізму, оскільки багато в чому пов´язаний з логіко-математичною проблематикою. Логічний позитивізм сформувався й розвивався у рамках так званого Віденського гуртка, який виник 1923 р. у Віденському університеті під керівництвом австрійського фізика та філософа М. Шліка (1882—1936) й об´єднував логіків, філософів, математиків та соціологів. Найяскравішими представниками гуртка були: філософ і логік Р. Карнап (1891 — 1970), філософ, соціолог та економіст О. Нейрат (1882—1945), Г. Хан (1879-1934) та ін. Віденський гурток мав тісні зв´язки з Берлінським товариством емпіричної філософії (Г. Рейхенбах, В. Дубислав, Ф. Краус, А. Герцберг та ін.), та Львівсько-Варшавською логіко-філософською школою (А. Тарський, Я. Лука-севич, К. Айдукевич, Л. Хвістек та ін.). Наприклад, у другій половині XIX ст. набула поширення так звана теорія чинників, яка спробувала пояснити соціальний розвиток низкою географічних, економічних, технічних, релігійних, моральних тощо впливів. Незважаючи на однобічність теорії, яка надмірно перебільшувала роль окремих чинників у житті суспільства, соціологи цього напряму сприяли закладенню фундаменту емпіричної соціології, покликаної не вигадувати факти, а знаходити їх та узагальнювати.