2018-02-14
229
У X ст. за князювання Володимира Великого (980—1015) завершилося об'єднання східнослов'янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов'янську релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського палацу. Володимир хотів, аби новий пантеон богів дав змогу язичникам усвідомити себе підданими єдиної великої держави, а не лише членами маленьких родоплемінних громад. Очолити цей пантеон мав Перун — ідол зі срібною головою й золотими вусами. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.
Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних і культових зв'язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження християнства на Русі було історичним і логічним, але використання насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.
Офіційний акт проголошенні християнства державною релігією Київської Русі відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. За наказом князя Володимира киян хрестили в м. Києві у річці Почайні. Напередодні князь наказав знищити пантеон язичницьких богів (який, до речі, він сам і запровадив).
Після хрещення Київської Русі Церква стала підпорядковуватися Константинопольському патріарху. ВІН призначав митрополита, який зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії.
Офіційне хрещення Київської Русі призвело до двовір'я. Неприродність різкої зміни релігійного життя викликала серед пересічних людей певний супротив християнству. Тому вони водночас сповідували і християнство, і язичництво. Християнство охоплювало особисті виміри життя (давало відповідь на питання про сенс життя тощо), а язичництво віддзеркалювало потреби повсякденної господарської діяльності. Двовір'я було не тільки періодом гострої 5оротьби двох релігійних систем, але й часом взаємних конструктивних впливів. Відомо, що християнські храми будувалися на місцях язичницьких капищ, Різдво Христове пов'язувалося з язичницьким святом Коляди (звідси різдвяні колядки), свято Івана Хрестителя – з язичницьким святом Купала тощо.
Уніатська (греко-католицька) церква
На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської (1649) церковних уній. Об'єктивною передумовою до церковної унії стала Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.
Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі, Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили українці.
Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.
Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.
Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.
Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське об'єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.
Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій.
Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.
УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та Казахстані.
З 1989 р. у зв'язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося бурхливе відродження УГКЦ в Україні.
Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ створив важливу для її діяльності патріаршу курію.
