Характерні риси західноєвропейського типу рецепції

У романістичній юридичній літературі початок рецепції римського права у Західній Європі часто відносять на XI—XII ст. Однак уже романісти ХІХ ст. не піддавали сумніву те, що й з V по X ст. римське право не припиняло дії у Західній Європі. Дискусії точились лише щодо того, наскільки глибоким та ґрунтовним було тоді знайомство з першоджерелами, а також чи піддавались останні ґрунтовним науковим дослідженням.

Отже, якими були чинники використання «варварами» чужого права?

Спектр висловлювань з цього приводу в романістичній літературі вельми широкий. Від того, хто ще тільки знайомиться з римським правом, не вимагається знання усього розмаїття позицій, однак про головні слід мати уявлення. Завдання полегшується тим, що позиції можна певним чином згрупувати.

По-перше, це пояснюють прагненням варварів сприйняти, по можливості, все вище, що залишилось від Римської імперії, особливо у галузі культури та політичної організації. Як писав з цього приводу С. О. Муромцев: «Вища культура породжує у представників нижчої культури нездоланне бажання до її запозичення та самовдосконалення».

По-друге, вказують на те, що застосуванню положень римського права сприяла нерозвиненість законодавства у варварів, у яких ще взагалі не було цивільного права. Крім того, вважають, що «життя римському праву врятувала така особливість варварських законодавств, як так званий персональний принцип підпорядкування праву».

Нарешті, називали й ідеологічні чинники. Наприклад, те, що «великі землевласники та рабовласники у середовищі самих остготів потребували для юридичного санкціонування свого володарювання застосування римського права та римських інституцій, а тому підтримували їх».

Підсумовуючи та критично аналізуючи згадані погляди, можна зробити висновок, що головними чинниками запозичення положень римського права варварами у той час були недостатня розвиненість власного законодавства та прагнення варварів перейняти досягнення більш високої римської культури. Тому цей процес йшов досить активно.

Разом з тим, у кінцевому підсумку він був приречений на невдачу через неготовність варварства до сприймання здобутків давньоримської цивілізації, відсутність відповідного світогляду, філософського та морально-етичного підґрунтя.

Щоб оцінити тенденції законотворчості варварів, її характер та значення, потрібно хоча б коротко оглянути створені у ранньому Середньовіччі кодифікаційні акти.

Як уже зазначалось вище, характерною рисою варварських законодавств того часу була «персоналізаціяь (адресованість певній групі населення) права, яка полягала у тому, що у варварських королівствах люди не підлягали дії єдиного закону, котрий поширювався б на усіх жителів її території, але кожну людину судили за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка — за франкським (салічним) звичаєм, бургунда — за бургундським тощо. Тому римлянам, що опинились на окупованих варварами територіях, теж було надано право судитись за власним правом.

Доречно звернути увагу й на ту обставину, що поступовому проникненню римського права (особливо приватного) у життя варварських королівств, що виникли на місці знищеної Західної Римської імперії, сприяло не лише усвідомлення його переваг над варварським законодавством, а й те, що церква та клір завжди й всюди жили за римським правом (Ессіеsia vivit lege Romano). Завдяки цьому римське право завше застосовувалось не лише серед римської частини населення варварських держав, а й серед духовенства, котре тоді було головним носієм римської культури. У свою чергу духовенство не лише само жило за римським правом, а й впроваджувало його у життя — опосередковано (через жебраків, вдів, сиріт, мандрівних ченців, хрестоносців тощо) і безпосередньо (через церковні суди, значення яких обумовлювалось тим, що поступово на території теперішніх Франції, Німеччини та Італії було встановлено обов'язкову юрисдикцію церкви у справах про шлюб та духовні тестаменти).

Оскільки застосування кількох систем законодавства створювало небажаний різнобій, нагальною проблемою стала його систематизація.

Аналізуючи характер законотворчості у варварських королівствах того часу, можна виокремити два підходи.

Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення кожної з гілок «паралельного» законодавства, зберігаючи його поділ за персональною ознакою — одне для своїх, інше — для римлян. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призначенням якої була регламентація становища колишніх римських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця збірка називалась Lex Romana Visigothorum, або Breviarium Alaricianum. До Бревіарія входили витяги з Інституцій Гая, Кодексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких конституцій імператорів Майорина, Севера. Таким самим був підхід до нормотворчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той самий час, що й Бревіарій (може трохи раніше), було створено збірки Lex Bnrgundionum та Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний матеріал був приблизно той самий, однак у власне бургундській збірці він зазнав більших змін, був вільніше інтерпретований. Разом з тим, на обидві збірки істотно впли-нуло пізнє римське вульгарне право.

Слід звернути увагу на те, що після загибелі бургундського королівства у 534 р. Papianus був витіснений Бревіарієм і, можливо, компіляцією Юстиніана. Доля ж Бревіарія була щасливішою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспанії, Франції, Італії, Німеччини. З VII ст. — втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу Вестготського права (схожого за типом, але більш «варваризованого»), зате його почали застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не було спеціальних кодексів для римлян.

Отже, у південній частині теперішньої Франції (на півночі діяло франкське звичаєве право) саме Бревіарієм було закладено ті підвалини "писаного права", що у процесі роботи над «Кодексом Наполеона» через багато століть відіграли помітну роль у формуванні засад та багатьох положень останнього. До цього слід додати, що на території теперішньої Італії після відвоювання її Юстиніаном набули чинності його Кодекс, Дигести, Інституції, котрі залишались джерелом права для римлян й після того, як Візантія знову втратила ці землі.

Інший підхід до удосконалення законодавства у варварських королівствах полягав у намаганні створити акти, котрі б на відміну від «принципу персоналізації» стосувались би усіх підданих держави. Так, на початку VI ст. у державі остготів король Теодорих видав збірку (так званий «Едикт Теодориха»), складену головним чином на матеріалах римських джерел — імператорських конституцій та сентенцій Павла. Вирізнялась ця збірка тим, що її норми стосувались усіх «націй», римських та «неримських», що перебували під владою одного володаря. Для всіх було встановлено єдину юрисдикцію. Таке рішення дуже нагадувало універсалізм, «відкритість» римського приватного права. Тому Теодориха Великого іноді називають «останнім продовжувачем римської традиції на Заході».

Загалом два згаданих підходи відображали тенденції регулювання за персональним та за територіальним принципами.