Проблема розвитку є об’єктом уваги переважно макросоціологічних теорій: функціоналізму, конфліктуалізму, історичного акціоналізму. Кожний з цих напрямків виробив свою впорядковану концепцію історичних перетворень, де по-різному тлумачиться саме поняття розвитку, його джерела, передумови і ресурси, процеси структурних перетворень, можливості суспільства щодо його здійснення; оцінка наслідків, ними спричинених. Єдине, мабуть, спільне твердження полягає в тому, що джерелом і абстрактним механізмом розвитку вважається процес розв’язання суперечностей. Але й останні тлумачаться у відповідності з вихідними засадами концепцій. Ще одним загальним місцем є розуміння розвитку як якісного перетворення соціальної системи – зміна характеру її складових елементів і спосіб утворення єдиного цілого. Тому пояснення концепції розвитку варто розпочати з вирішення ними питання щодо сутності і способу існування соціальної системи.
У контексті функціоналізму стверджується, що соціальна система динамічна і здатна до якісних змін. Щоправда, таке визнання зроблено під тиском всебічної критики цього напрямі в 70–80 рр. XX ст. Але і після цього можливість змін супроводжується всілякими обмеженнями. Соціальна система тлумачиться як органічна цілісність з відносно автономними складовими. Звідси випливає, що соціальна система діє за рахунок перманентної адаптації і реадаптації своїх елементів, реалізації принципу компліментарності (взаємного доповнення) і компенсації (взаємного підсилення і підтримки). Соціальна система, з цієї точки зору, виглядає як компенсативний гомеостат, у якому перманентно об’єднуються нестабільні складові частини. Інтегративна функція є тому домінуючою у системі всіх інших функцій, а інтегративність системотворчою ознакою соціальної системи, яка забезпечує, по-перше, саме її існування, по-друге, формує її саме такою. Основним у соціальній системі є реалізація взаємних потреб. Нагадаємо, що в основу соціальної системи функціоналізм покладає соціальні групи. Функційним, отже, є такий зв’язок між соціальними групами, завдяки якому реалізуються їх взаємні потреби, в кінцевому рахунку – потреби у функційній інтеграції та соціальній солідарності.
Функція тлумачиться як засіб відтворення і задоволення потреб, їх зміст визначається вкладом у подальше існування системи. Не важко впевнитися, що могутність функції тут пов’язується з її здатністю чинити опір будь-яким порушенням системної рівноваги. Основна вимога стабільного існування соціальної системи полягає в тому, щоб загальна сума її інтегральних дій переважала загальну суму деструктивних, дезінтегративних акцій. Інакше наступає розпад, руйнування, соціальний хаос, колапс.
Звідси – основна методологічна вимога структурного функціоналізму: якщо конкретна структура потрібна даній соціальній системі, то вона має реалізувати свою основну функцію. І навпаки: якщо дана функція потрібна даній системі, то вона має реалізуватися у цій структурі. Це, так би мовити, нормативний ідеал довершеного суспільства. У ньому існують лише потрібні структури і лише адекватні їм функції, а відносини між ними (структурами і функціями) прямо пропорційні. Кожне реальне суспільство віддалене від цього ідеалу, про що свідчить роздвоєність самих функцій – паралельне існування явних (демонстративних) і прихованих (латентних) функцій. Перші – очевидні, зрозумілі всім учасникам соціальної взаємодії, бажані; в них утримується доступний для споглядання намір, мета. Другі – небажані, несвідомі, виникають і реалізуються супроти наміру. Це зворотні, непередбачувані, небажані результати індивідуальних чи колективних дій. Вони можуть бути побічними і неусвідомлюваними наслідками. (Наприклад, ритуальні магічні дії спрямовані на те, щоб викликати дощ. Для членів роду це явна, демонстративна функція. У дійсності ж, в її основі лежить потреба в соціально-психологічній інтеграції цієї общини. Тому це латентна функція, яка усвідомлюється опісля археологом чи етнографом, представником іншої культури, а не самими учасниками даної акції). Латентна функція, попри її побічність, неусвідомленість і непланованість, більш значима у контексті проблеми, що розглядається. Адже вона утримує в собі потенційну можливість змін і розвитку.
Джерело останніх – розбіжність між структурою і функцією. Тут можливі два випадки: або дана структура не в змозі реалізувати відповідну функцію; або дана функція далі не може реалізуватися в межах діючої структури. Вихід із цієї суперечності вбачається в структурному і функційному заміщенні: наявна структура бере на себе нові функції (наприклад, церква – державні); відповідна функція переміщується в інші структури (так, виховання бере на себе школа, турботу про людей похилого віку – держава. Раніше це були функції сім’ї). Найчастіше це обумовлюється зростанням або якісним зменшенням обсягу групи. Чим більша соціальна група, тим складніша її внутрішня структура і урізноманітненість функцій. Скажімо, професійна організація, розростаючись у розмірах, прагне взяти на себе функцію школи (профспілки – школа комунізму), сім’ї (опікування побуту, організація дозвілля), церкви (сповідальна роль профспілкових комітетів), держави (фізичний примус і владний контроль над поведінкою своїх членів). У даному випадку спостерігається функційний набуток (накопичення функцій, зростання поліфункційності структури). В інших – функційні втрати. Реально це проходить паралельно: одні структури звужуються і втрачають ряд своїх колишніх функцій, інші – зростають і набувають нових, беручи на себе те, що втрачають інші. Це переміщення структур і функцій характеризує нормальний звичайний розвиток. Історія в цьому контексті є процес перманентного структурно-функційного переміщення і заміщення, втрат і накопичень.
Звичайно, для функціоналізму розвиток не є бажаним явищем. Тому дисфункція (латентна функція), котра породжує соціальну напругу, конфлікти і зміни, розглядається як небезпечна і руйнівна щодо соціальної системи сила. Вона є небезпечнішою у разі своєї могутності, регулярності (перманентно оновлюється у просторі і часі історії), ефективності (має більший розкид можливих наслідків), здатності до опору інтеграційним тенденціям з боку соціальної системи. Витоки дисфункцій такі: ціннісний розлад, що веде до знищення культурно-орієнтаційної основи соціального консенсусу; паталогічна деформація будь-якої соціальної структури (експансія церкви на школу, політичної партії на державу, перетворення класової чи національної ідеології в державну і т. д.). Тут може відбуватися і зворотний процес: школа залучає церкву; виробниче підприємство стає простором для статево-шлюбних стосунків; держава нагадує апарат політичної партії і т. д. Дисфункція позбавляється руйнацій лише тоді, коли стає інструментом функційного заміщення (наприклад, молодіжна субкультура, група однолітків стають суб’єктом навчання, виховання, соціального захисту, професійної орієнтації тощо). За особливих обставин і нормальна функція може збочуватися як дисфункція (наприклад, страйк “за правилами”). Тоді вона стає джерелом напруги, конфлікту і нестабільності. Але найбільшу загрозу для стабільності суспільства несе боротьба різних соціальних інституцій за виконання однієї і тієї ж функції. Найчастіше це боротьба за владу серед таких могутніх соціальних структур, як держава, церква, армія, політичні партії, соціальні рухи, громадські організації і т. д.
Зі сказаного випливає загальна методологія аналізу ситуації, змісту і спрямованості суспільних зрушень. Вихідною точкою слугує дослідження функцій, як позитивних, так і негативних. Сумарна дія позитивних функцій має переважати сумарну дію негативних. За умов їх відносної рівноваги виникає конфлікт. Сучасний структурний функціоналізм визнає можливість продуктивного розв’язання соціального конфлікту. Але лише тоді, коли деструктивна вибухова сила конфлікту не переважає конструктивних можливостей даного суспільства. Вважається, що це гарантує збереження автокомпенсаційних потенцій соціальної системи, рееквілібрацію її нормального стану. Якщо сумарна квота опозиційних дій суттєво переважає інтегративні можливості соціальної системи, то конфлікт розв’язується шляхом насильницької революції.
Підкреслюється також значення відповідності між функцією і структурою. Порушення рівноваги є джерелом напруження і конфліктів. Але гострота їх обумовлюється соціальним контекстом, де першорядним вважається зміст соціальних потреб і механізми їх задоволення. Відомий функціоналіст П. Сорокін взагалі вважає, що в основі революційної дії лежать незадоволені потреби.
Революція, на його думку, означає насамперед зміни в поведінці, психології, віруваннях, ціннісних орієнтаціях соціальних груп. Вона свідчить про деформації в їх біологічному складі (співвідношенні груп за ознакою статі і віку, що є наслідком збочень у відтворенні і селекції). Водночас це і деформація всієї соціальної структури, складу соціальних груп, способу їх розташування за соціальними позиціями, механізмів стратифікації, дестратифікації та рестратифікації, соціальної мобільності.
П. Сорокін вважає, що революція є найгіршим засобом вирішення соціальних проблем. Вона не стільки соціалізує людей (виводить на новий рівень соціальності), скільки біологізує їх (низводить до природного чи квазіприродного стану); не збільшує, а зменшує обсяг свобод; не поліпшує, а погіршує матеріальні умови існування, в т. ч. робітничого класу та найбідніших верств населення, в ім’я яких революція немовби здійснюється. У кращому випадку окремі позитивні зрушення досягаються страхітливою ціною. Революція, іншими словами, є різновидом соціального захворювання. І саме з цього боку має аналізуватися соціологією. Як така, революція має свої причини, симптоматику, процес перебігу і хворобливі, а інколи й смертельні для суспільства, наслідки.
Причини революції тотожні чинникам, які породжують відхилення в людській поведінці. Безпосередньо – це пригнічення базових потреб більшості населення, неможливість навіть мінімального їх задоволення. Це стосується задоволення потреб в їжі, одязі, самозбереженні (індивіда і групи (зокрема, сім’ї) професійних, релігійних та ін. спільнот), продовження роду, збереження власності, почуттів особистої чи колективної гідності, справедливості, прагнення до творчої самореалізації і т. д. Сила революційного вибуху залежить від сили придушених потреб, їх ровповсюдженості і міри репресивності відповідних. Критична точка вибуху пов’язана із мірою всезагальності пригноблення. Підкреслюється значення не абсолютних, а відносних величин: втрати різних прошарків населення у порівнянні з тим, що вони мали; їх становище у порівнянні з іншими. Революційний вибух залежить також від можливості панівних верств населення придушувати руйнівні дії низів. Якщо сили соціального порядку не здатні ефективно використовувати засоби примусу, то революція стає незворотньою. Отже, причини революції, за Сорокіним, такі: зростання пригнічення потреб, всезагальний характер цього процесу, безсилля груп та інституцій порядку.
Потреби, не реалізовані в соціально сприйнятливій формі, починають задовольнятися через асоціальну поведінку. Баланс рівноваги порушується, суспільство біологізується, чим слабшим є вплив культури, тим могутніше заявляє про себе натура. Залежно від основної групи пригнічених потреб розпочинаються голодні і холерні бунти, релігійні війни, повстання рабів чи кріпаків, пролетарські революції (пригнічена потреба власності), молодіжний рух (пригнічена потреба сексуальної свободи) і т. д. Пальним для двигуна революції є, за автором, невдоволення найбільш убогих, у т. ч. маргінальних прошарків. По-перше, тому, що вони є завжди найбільш постраждалими від будь-якого гніту; а по-друге, тому, що вони (з вищезазначеної причини) найближче до природного стану.
У такому ж напрямі міркував відомий представник франкфуртської школи в соціології Г. Маркузе. Проте він вважав основною ознакою природного стану сексуальну потребу, а руйнівною силою революції – її збереження у природному стані. Це стосується, на його думку, тих, які в силу обставин опинилися поза працею і виробництвом, на периферії суспільства: молодь (особливо учнівська і студентська), безробітні, представники інших рас.
Війни, за Сорокіним, особливо жорстоко пригнічують інстинкт самозбереження. Як різновид соціальної біди, вони погіршують міру задоволення інших потреб: у захисті, їжі, житлі, продовженні роду тощо. Сексуальну потребу і почуття ревнощів теж не можна не брати до уваги. Так, одним з центральних пунктів заклику Паризької комуни був такий: “Робітники, якщо ви не бажаєте, щоб ваші доньки стали об’єктом насолоди багачів,...повстаньте!”. Інший приклад: збудником римської революції стало переслідування римлянок з боку останнього кесаря, “распутінщина” при дворі російського імператора тощо. Серед груп інтелектуальної праці, на думку Сорокіна, зростає роль обмеження потреби у самовиразі і творчому самоздійсненні, а також їх домагань на відповідний соціальний статус. Особливо це помітно у періоди дестратифікації, коли значні групи людей позбавлені досягнутого суспільного становища. Зростає вплив на рівновагу і при розбіжності між особою і соціальною функцією. Таланти, які не реалізуються в конструктивній роботі, тяжіють до деструктивних дій. Гуманітарна інтелігенція, володіючи засобами ідейно-психологічного впливу, стає ретранслятором народного невдоволення і роздратування.
Хто ж у такому разі є суб’єктом і рушійною силою політичної революції? Відповідь утримується у вихідних твердженнях П. Сорокіна. Насамперед, це ті групи, потреби яких зазнають найбільшого утиску. Чим більша сукупність репресованих груп, тим вища вірогідність революції. Множину потреб можна висловити деяким кінцевим числом. Враховуючи кількість пригнічених груп, можна передбачити їх союзників у революційному русі, напрями їх об’єднання у бунтівні блоки та інтенсивність наростання соціального вибуху. Можна визначити і екстремальні межі правого і лівого центру. Групи з найбільшим числом пригнічених потреб першими почнуть і останніми залишать барикади; групи з найменшим числом пригнічених потреб братимуть співучасть з обережністю.
Які наслідки революції? На думку П. Сорокіна, вона не принесе нічого нікому. Матеріальні потреби будуть задовольнятися ще гірше, з причин спаду виробництва і неминучої економічної кризи. Політичні свободи не можуть зрости, бо викликаний революцією хаос потребує в кінцевому рахунку наведення порядку, навіть вкрай репресивними методами. До влади прийде найбільш агресивна і жорстока політична еліта. Отже, міра соціальної справедливості зменшиться. Занепад громадської моралі, знищення найбільш здорової частини чоловічого населення тільки погіршить можливості задоволення сексуальних потреб, особливо продовження роду. Знищення зречевлених форм суспільного багатства не збільшує і можливості для задоволення потягу до власності. Ймовірно, що спочатку вона сприйме зовні колективну форму, а по суті буде елітною. Зруйновані продуктивні і культурні сили позбавляють (окрім групи безпосередньої влади) шансів на шукані засоби суспільного самовиразу, самоствердження і соціального просування. Тільки у випадку повного фізичного знищення колишніх панівних кіл звільняються соціальні ніші, які можуть посісти вихідці із нижчих прошарків. Але їх некомпетентність надовго перекриває шлях дійсному соціальному розвиткові, а значить – припиняє вирішення тих проблем, задля розв’язання яких революція розпочиналася. Отже, загальне число соціальних груп, які беруть участь у революційних діях, досить значне; вони різноманітні, але їх поєднує загальна риса – наявність незадоволених потреб, а також принципова неможливість задовольнити їх звичайним шляхом. Революція не тільки не наближує, а суттєво віддаляє цей час. Звідси логічний висновок – революція є соціальною патологією, якій слід будь-що запобігти. Соціологія, як один із провідних превентивних інструментів попередження революції, має розробити відповідні методологічні і методичні принципи і засади дослідження.
У контексті сучасного функціоналізму пропонуються наступні підходи. Основним предметом соціологічного дослідження вважається соціальний конфлікт. Саме він є джерелом соціальної напруги і показником змін у ціннісних орієнтаціях, котрі кладуться в основу суспільної згоди. Причини конфлікту – будь-які суперечності в соціальній організації: між структурою і функцією, особою і статусом, ціннісними орієнтаціями і нормами, домаганнями і контролем і т. д. Деструктивні наслідки конфлікту залежать від його інтенсивності, яка визначається мірою їх накладання. Особливо несприятливі накладання конфліктів матеріального становища, влади і престижу. Синтетичним показником його є інтенсивність соціальної мобільності: її слабкість є свідченням потенційної конфліктності суспільства. Соціальна мобільність є одним з найпродуктивніших засобів запобігання та розв’язання конфліктів. У матеріальній сфері це потребує збільшення рівня справедливої винагороди; у політичній – правової регуляції рівності шансів (держава тут – головний гарант і арбітр); у сфері завоювання престижу – зростання можливостей самовиразу (демократичний контроль над засобами масової інформації та соціальних комунікацій у цілому). Впливають також пом’якшувальні механізми: раціоналізація індивідуальної та колективної поведінки (здатності особи та групи до попереднього підрахунку витрат і здобутків, у т. ч. і в умовах насильницьких революційних дій), директивне втручання держави та інших соціальних інституцій у потенційно небезпечні конфлікти, зменшення соціально-психологічної напруги. Тут особливо вагомі свобода слова, демонстрацій і мітингів, організація свят. Народні гуляння і карнавали тлумачаться як засоби “випускання пари”. Це – інверсія ролей (бідні панують, пригнічені володарюють, невідомі стають популярними).
Колективні конфлікти посідають окреме місце: вони могутні, об’єктивні, тривалі. Вважається, що їх деперсоналізація і об’єктивізація (переростання групової психології в ідеологію чи утопію) посилює конфлікт. Це робиться інтелектуальним авангардом суспільства, отож, його дії заслуговують на особливу увагу. У цілому ж виникнення, становлення і розв’язання конфліктів залежить від стану панівної еліти, яка обирає рішення, спрямовує їх виконання, об’єктивує настрої, бере на себе відповідальність, провокує і мобілізує.
Особливе значення має розв’язання центрального владного конфлікту: суперечності між вертикальною і горизонтальною стратифікацією суспільства. У демократичних політичних режимах він розв’язується за рахунок використання компенсаторних механізмів: соціальної мобільності, організованого протесту, адекватної соціалізації, справедливого права і незалежного судочинства, еквівалентної винагороди та ін. Але коли конфліктує сама вертикальна структура (піраміда влади), тоді суперечності загострюються, конфлікт переростає в ідеологічну боротьбу. Для підсилення своєї могутності владні угрупування закликають широкі верстви населення. Якщо горизонтальна структура (розподіл груп за економічним становищем) має вигляд справедливої стратифікації, то залучення громадського суспільства у владний конфлікт досить обережне. Коли розподіл людей відбувається за класовою ознакою (значне накопичення переваг чи дефіцитів), суспільство активно включається у боротьбу, а ворогуючі угрупування орієнтовані вести її до переможного кінця. Це вже передреволюційна ситуація. Чим більші структурно-функційні, ціннісно-нормативні, владно-контрольні розбіжності, вища сегментація культури (наявність неузгоджених субкультур) і нижче соціальна мобільність, слабше легітимність і примусова здатність влади, тим вірогідніше, що конфлікт переросте у насильницьку революційну боротьбу.
У марксизмі соціальна система розглядається інакше, аніж у функціоналізмі: не як поліструктурна, а як біструктурна. Співвідношення між структурними елементами соціальної системи постають як дихотомічні (двополюсні): вона розколена навпіл – відносини між протилежностями мають напружений, опозиційний, антагоністичний характер. Це буття і свідомість, базис і надбудова, матеріальне і духовне. Кожен з опозиційних елементів також розщеплений. У першу чергу це стосується матеріального виробництва, яке постає суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. На суб’єктно-груповому рівні це персоніфікується у класових антагоністах (рабів і рабовласників, феодалів і кріпаків, робітників і буржуазії). Трудящі класи (суб’єкти фізичної праці) уособлюють у собі історичний зміст і рівень розвитку продуктивних сил; дозвільні класи (суб’єкти економічної експлуатації, політичного гніту, розкішного споживання, культурно-ідеологічного тиску і контролю) уособлюють історичний характер виробничих відносин. Незворотна, непримиренна і всебічна (економічна, політична та ідеологічна) боротьба класових антагоністів є одночасно джерелом і механізмом соціального розвитку. Усі інші класи і прошарки є проміжними, об’єктивне становище змушує їх зайняти певне місце у цій боротьбі на боці одного з двох основних антагоністів.
Функціоналізм і марксизм є протилежними методологіями соціологічного дослідження. Вже сам по собі цей факт свідчить, що вони не можуть призвести до істини у повному обсязі. Їх вихідні принципи, аксіоми, пропозиційні твердження, діагноз, прогноз, технологія пропонованих дій взаємно заперечуються. Звідси – прямо протилежна інтерпретація передумов, джерел і механізму розвитку. Структурний функціоналізм відводить економіці лише роль адаптатора суспільства до навколишнього середовища, передумови для наступної взаємної адаптації всіх інших складових елементів соціальної системи для підвищення її стійкості та опору дестабілізуючим чинникам. Марксизм розглядає матеріальне виробництво як необхідну і достатню передумову історичного прогресу. Далі він здійснюється фатально, автоматично, в силу об’єктивної логіки структурних перетворень.
Функціоналізм з усіх видів соціальних змін віддає перевагу соціальній мобільності. Вона, з його точки зору, реалізує весь спектр соціосистемних, індивідуальних і колективних потреб. Здійснюючи циркуляцію певних людських мас у просторі соціальних структур, соціальна мобілізація запобігає тому, щоб довести соціальні зміни до якісних зрушень, хаосу і дезорганізації, зберігаючи в незмінному вигляді становий хребет соціальної системи. Іншими словами, соціальна мобільність вводить такі зміни, які не лише не розхитують, а зміцнюють існуючий порядок, знімаючи соціальну напругу і компенсуючи порушення структурно-функційної стійкості новою, ще більшою рівновагою. Індивіди через соціальну мобільність долають суперечність між особистою обдарованістю і суспільним визначенням, домаганнями і реальним становищем, стартовою рівністю шансів і фінішною нерівністю зайнятих позицій, універсальними ціннісними орієнтаціями та індивідуальною мотивацією дій. Колективи через соціальну мобільність не втрачають групову згуртованість і солідарність, а набувають нових рис консолідації, бо позбуваються випадкових членів.
Марксизм же в соціальній мобільності вбачає лише обман, змушену поступку об’єктивним обставинам. А в кінцевому рахунку – новий засіб політичної маніпуляції. Прищеплюючи прагнення до індивідуального соціального просування, панівні класи жорстко контролюють шлях угору, відбираючи лише тих, хто здатний до соціально-психологічної асиміляції на ґрунті їхньої ідеології.
Методологічну розбіжність найбільш яскраво видно в інтерпретації механізму розвитку. Функціоналізм визнає лише реформи, відкидаючи революцію як негідний інструмент розв’язання суспільних суперечностей. Марксизм, навпаки, лише в революції вбачає рушійну силу історичного процесу. У реформах він вбачає фальсифікацію розвитку, обмеження вирішення дійсних проблем. Реформи заганяють їх в середину, обтяжуючи цим перебіг соціальних хвороб. Отже, вони не прискорюють, а уповільнюють історичний поступ. І в цьому значенні реформи стають на шляху справжнього – революційного – подолання соціальних суперечностей і незгод.
При уважному аналізі в суспільстві можна віднайти факти і дії, які одночасно підтверджують обидві концепції. Можна також привести для прикладу окремі конкретні суспільства, де переважають тенденції, описані функціоналізмом; або тенденції, описані марксизмом. Функціоналізм можна розглядати як соціологічну теорію, яка найповніше відповідає соціокультурній ситуації процвітаючої країни. Чим більше вона наближається до такого рівня, тим продуктивнішим буде застосування методології функціоналізму. Типовими для такої соціальної ситуації є такі риси. Перш за все має місце інтенсивний економічний розвиток. Така господарська система не лише динамічна, але й саморегулятивна, самоврядувальна. Отже, основна проблема суспільства, а значить, і соціології, полягає в необхідності перманентної адаптації до економічних зрушень: технологічної перебудови, змін у ринку праці та споживання, професійної мобільності, нових видів товарів і послуг і т. д. Це є приклад демократичного суспільства з досить розвиненими механізмами меритократії (еквівалентної винагороди за внеском і заслугами), з розгалуженою системою освіти і культури, які є домінуючими інструментами соціальної селекції і просування. В основі останніх лежать компетентність, дисципліна і загальна культура. Таке суспільство ефективно контролює розподіл праці та її продуктів, а також державні дії та політичний процес у цілому. У ньому діє відносно справедливе право, незалежне судочинство і розгалужена мережа культурних комунікацій, особливо засобів масової інформації.
Можна віднайти і такі суспільства, де доцільна марксистська методологія. Для них характерне значне зубожіння основної маси населення, класова дихотомія, відносно репресивна держава, соціальні антагонізми, пауперизація і маргіналізація виробників, колективний егоїзм правлячих кіл; накладання економічних, політичних і культурно-ідеологічних розбіжностей, переваг чи обмежень.
Можливий і третій, проміжний, стан суспільства, коли вже завершена початкова індустріалізація, але ще не досягнуто значного економічного розквіту. У такому суспільстві вже діють механізми соціальної мобільності та меритократії, але ще є значні класові розбіжності в економічному, владному і культурно-ідеологічному становищі. Держава близька до соціальної, але має місце значне зосередження влади в руках панівної еліти, котра в основному саморепродукується. У такому суспільстві розвинене право, судочинство та інші атрибути демократії, але незначна активність більшості населення відчужена від культури, науки і освіти. Тут відсутнє чи обмежено розвинене самоврядувальне громадянське суспільство, поширені підозри і взаємна недовіра серед основних соціальних суб’єктів, переважає опозиція, конфронтація, політичне та ідеологічне протистояння. Таке суспільство потребує особливої методології аналізу, яку, на нашу думку, виробив історичний акціоналізм. Але це не означає, звичайно, що останній лише “відображає” суспільство перехідного періоду, не виходить за його історичний простір і не має більш широкого і самостійного наукового контексту, в т.ч. теоретичного і практичного застосування.
Історичний акціоналізм досліджує суспільство у перехідному стані, точці історичного розриву і пов’язаних з цим перетворень, в т.ч. структурних зрушень. Матеріальне виробництво він розглядає як необхідну, але недостатню умову розвитку. Ефективна економіка необхідна для наступного: нормального задоволення основних суспільних потреб і пом’якшення гостроти соціальних суперечностей; створення відповідних накопичень, вилучення з яких достатнє для формування необхідних ресурсів розвитку (науки, техніки, культури та освіти); виробництва вільного часу, який є простором особистого і колективного розвитку; формування ресурсів для адекватної винагороди основних співучасників розвитку. Ефективна економіка, нарешті, є базою для дійової соціальної мобілізації, відносно справедливої стратифікації, еквівалентної винагороди (за критеріями співучасті у розвитку), поширеної соціальної мобільності (переважно в колективних формах).
Суб’єктом розвитку тут вважається все суспільство, в динамічному аспекті – це система історичних дій або історичний суб’єкт. У стосунках такого суспільства мають переважати правова і контрольна взаємодія. Вважається, що в основі досягненої згоди лежать не цінності стабільності та порядку, а цінності розвитку, спрямованість і націленість на історичну перспективу, вольовий колективний імпульс до соціальної праці, роботи над власними відносинами, їх перетворення відповідно до обраних перспективних орієнтацій. Соціальна структура в цій ситуації передбачає стратифікацію, розмежування за ознаками багатства, влади і престижу. Але соціальні групи мають значення і відповідно аналізуються лише в їх динамічному аспекті, оскільки вони є суб’єктами соціальної дії, тобто колективними акторами. Такими є класи, соціальні рухи, етноси, конфесії, соціальні організації, соціальні інститути.
Найбільш значущими елементами соціальної структури в контексті проблематики змін і розвитку історичний акціоналізм вважає класи. Але вони тут розрізняються, перш за все, можливістю контролювати процес виробництва нових суспільних відносин. За цією ознакою історичний акціоналізм розрізняє, за традицією всіх конфліктуалістських підходів, панівні і пригноблені класи. Але вводить нове поняття – “подвійна діалектика класів”. Це означає, що кожен із означених класів розглядається у двох можливих вимірах: соціально зрілому і соціально незрілому стані. Так, панівний може виступати як панівний-керівний і панівний-пригноблюючий клас. У свою чергу пригноблений проявляється як пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений клас. При поєднанні панівного-керівного і пригнобиленого-протестуючого класів розвиток відбувається при збереженні контролю над розгортанням і розв’язанням основного конфлікту, а також при посильному і необхідному внеску всіх інших учасників соціальної взаємодії.
При поєднанні панівного-керівного і пригнобленого-уярмленого класів розвиток здійснюється насильницьким шляхом. Робітничий клас або народні маси не сприймають нав’язаної зверху перспективи, чинять опір мобілізації та інтеграції, виявляють активність лише під дією фізичного і духовного примусу. Темпи такого розвитку швидко уповільнюються, частково через виснаження ресурсів пригнобленого класу, частково з причин переродження керівного класу у лише пригноблюючий. Коли такий клас (панівний-пригноблюючий) поєднується з пригнобленим-уярмленим, то розвиток стає неможливим. Це – застій. Якщо поєднується панівний-пригноблюючий з пригнобленим-протестуючим, то настає революційна криза. З падінням могутності панівного-пригноблюючого і ростом організованого опору з боку пригнобленого-протестуючого класу криза переростає в насильницьку політичну революцію.
Зовнішніми ознаками панівного-керівного класу виступає наявність у нього привабливої для суспільства соціальної утопії, здатність здійснити на її основі громадянську злагоду, перетворити соціальну утопію в культурну модель історичного розвитку: зробити соціальну утопію не лише інструментом ціннісної орієнтації, але й підґрунтям для історичного вибору, системи колективних рішень і обґрунтованого соціального проекту. Окрім того, цей клас має бути здатним організувати ефективну економіку, зробити відповідні накопичення, вилучити з них частку, необхідну для виробництва ресурсів розвитку науки, техніки, культури та освіти. Звичайно, він має контролювати (за критеріями розвитку) обмін і розподіл, винагороду і стратифікацію, одночасно бути інтегратором і консолідатором суспільства на основі цінностей розвитку. Отож, соціальну базу панівного-керівного класу складає економічна, політична і культурно-ідеологічна еліта суспільства. Він має внутрішній поділ на особливі фракції: економічний менеджмент, державну адміністрацію, законодавчий корпус (представницька влада), правознавців і судочинців, а також організаторів науки, техніки, культури і освіти та засобів масової інформації.
Панівний-пригноблюючий клас теж володіє всією системою організації та реалізації влади, але використовує її задля задоволення свого групового егоїзму: розкішного споживання, культурної та соціально-психологічної самоізоляції, пригнічення соціальної мобільності, нееквівалентної винагороди, несправедливої стратифікації, насильницької мобілізації, перетворення економічного і політичного панування в культурні переваги і т. д. Його зовнішніми ознаками є наявність класової захисної та апологетичної ідеології або ретроутопії, відносна байдужість до організації ефективного виробництва, особливо накопичень і вилучення. В економіці панівний-пригноблюючий клас цікавить передусім розподіл і споживання. У цьому ж напрямку він деформує науку, техніку, культуру та освіту, використовуючи їх як засіб поширення владного панування, самовідтворення, культурно-освітніх фільтрів і перешкод для проникнення у свої ряди представників інших класів, символічного тиску чи ознак статусної зверхності.
Пригноблений-протестуючий клас свідомий свого інтересу, має представницькі та виконавські органи (групи тиску, інтересів, політичні партії і профспілкові організації, засоби масової ін формації, інші організаційні та інтелектуальні ресурси). Його соціальною базою є найбільш кваліфіковані прошарки робітничого класу, фермери, та частина середнього службового і технічного персоналу, бідніші прошарки культурно-ідеологічних працівників і т. д.
Пригноблений-уярмлений клас виникає, коли основна частина населення люмпенізована, пауперизована, маргіналізована, поставлена в однаково бідне, безвладне і непрестижне становище. Він позбавлений можливості або не здатний на будь-яку колективну самоорганізацію, вираз і захист власних інтересів, не має перспективного бачення свого становища. Для нього характерна пригнічена або роздратована колективна психологія. Боротьба за звичайне соціальне виживання виснажує його талант і сили, забирає весь вільний час, позбавляє надій та амбіцій. Йому не властиві домагання на більш високе становище, відсутній проект індивідуального чи колективного майбутнього. Зануреність у повсякденність є способом існування даного класу. Представники цього класу, у т. ч. молодь, демонструють відчужену соціальну апатію, комплекс неповноцінності або деструктивну агресію. Свій протест вони виявляють у вигляді різних форм абстентизму: відсутності, уникання. Вони характеризуються традиційною (інколи досить архаїчною) структурою культурного споживання, демонстративною, апатичною чи агресивною байдужістю до навчання, їм властива підозра до всіляких закликів, гасел, звернень, пропаганди, агітації. Спроби їх у чомусь переконати розглядаються як прагнення обманути, перехитрити, насильницьки залучити до зайвих непотрібних речей. Усе це, з їх точки зору, – витівки ситих нероб. У їх словесних кліше домінує “вони”, “їх”, “їм”, які протистоять досить нечітко окресленому “ми”.
Співучасть соціальних інститутів у розвитку визначається історичним акціоналізмом залежно від того, наскільки домінує в їх діяльності продуктивна функція. Кожна інституція реалізує її особливим чином. Держава є правовий гарант обраних ціннісних орієнтацій та здійсненої на їх основі громадянської злагоди. Стосовно до виробництва вона має забезпечити еквівалентний обмін, соціально скеровані накопичення і вилучення. Стосовно до громадянського суспільства – забезпечити непорушність соціального контракту (конституції, демократії, системи права і судочинства). А також створити умови для справедливої соціальної стратифікації, законного розв’язання соціальних конфліктів, добровільної соціальної мобілізації, меритократичного характеру вертикальної мобільності, владної підтримки обраної культурної моделі розвитку. Школа покликана використати свій інституційний вплив для справедливої (за особистими обдаруваннями, а не соціальним походженням) академічної селекції і накопичити цим необхідний резерв талантів. Сім’я – продовжити фізичну і соціальну (первинна соціалізація) репродукцію підростаючого покоління відповідно до потреб розвитку. Релігія – підтримати своїм авторитетом обрану перспективу і здійснити соціально-психологічну консолідацію суспільства.
Особливу роль у соціальному розвитку відіграють соціальні рухи (національний, робітничий, жіночий, молодіжний, екологічний, антирасистський та ін.). Вони є носіями нових цінностей чи опорою вже обраних орієнтацій. Масовість рухів є джерелом їх могутності і впливу. Суб’єктом рухів є завжди якимось чином знедолена група, клас, соціальний прошарок, нація, професія тощо. Тому він суперечливо поєднує в собі протест і ствердження. Чим вужчою є соціальна основа руху, тим більше протест переважає над ствердженням. І навпаки: значні соціальні рухи є носіями насамперед конструктивної утопії. На пропагандистській фазі рух користується звичайно значною, але не чітко оформленою, підтримкою. Тому його вплив більш широкий, аніж глибокий. Він діє на світогляд і колективну психіку, а не на мотивації та реальні дії. З часом ця підтримка отримує організаційне оформлення: рух перетворюється в партію, спілку чи іншу соціальну організацію. Але при цьому розпочинається внутрішній розпад руху, особливо він посилюється у випадку перетворення ціннісних орієнтацій руху в офіційну ідеологію, приходу партії до державної влади та ін. Перетворення ціннісних орієнтацій руху в ідейно-психологічне підґрунтя всього інституційного порядку суспільства робить рух практично всесильним, а сам інституційний порядок – тоталітарним. Але в цьому ілюзорному всесиллі криється фактичне безсилля. Чим більше інституціалізуються орієнтації руху, тим більше із універсальних цінностей вони перетворюються в обмежені бюрократичні цілі, гасла і заклики стають інструментом нормативної регламентації, щирі переконання обертаються на примусовий тиск, харизматична аура лідерів зречевлюється у посадовій ієрархії контор, притягальні колись ідеї стають рутинною політичною риторикою чи звичайним ідеологічним дискурсом. Вихід із цієї суперечності – в продуктивному поєднанні стихійної соціальної активності з ефективною повсякденною роботою демократично контрольованих інституцій.
Подальший аналіз буде здійснено переважно на основі методології історичного акціоналізму. Останній зосереджений на дослідженні системи історичних дій, за допомогою яких суспільство розбудовує новий соціальний порядок всебічним (повна заміна соціального типу) або більш обмеженим чином. Необхідність використання саме даної методології викликається такими обставинами. Вона (методологія історичного акціоналізму) долає обмеженість функціоналізму (розвиток тут зводиться лише до стихійного адаптування елементів соціальної системи) і марксизму (розвиток тут зводиться лише до революційних перетворень насильницького характеру в інтересах особливого класу або його революційного авангарду). Така методологія і заснована на її використанні технологія соціального діяння передбачає включення у розвиток усіх соціальних груп і суб’єктів історичної творчості, а також його (розвитку) керований характер. Керованість є тут функцією від взаємного контролю всіх учасників соціальної взаємодії. Історичний акціоналізм націлений на дослідження передусім промислового суспільства у перехідній фазі його еволюції. Саме такою є історична ситуація сучасного українського суспільства. Подальший виклад тому можна вважати результатом порівняльного дослідження історичного досвіду передових промислово розвинених країн задля його можливого запозичення і творчого використання стосовно наших власних перспектив.
Основні висновки
1. Соціальний розвиток передбачає структурну перебудову суспільства, зміну його соціетального типу. Він передбачає перетворення соціальних відносин, у т. ч. відносин власності, соціогрупової структури, характеру і способу функціонування соціальних організацій, інституційного порядку суспільства. Соціальний розвиток є історичною еволюцією соціальної системи або конкретного суспільства від більш простих до більш складних форм його організації.
2. Соціальний розвиток є предметом дослідження соціальної філософії та ряду інших соціальних, економічних і гуманітарних наук. Його можна розглядати як комплексну міждисциплінарну проблему. Соціологія досліджує його в межах своїх ідейно-теоретичних можливостей в контексті власного визначення суспільства як об’єкта аналізу. Передусім її цікавить момент історичного розриву, перервності історичного процесу, пов’язана з цим певна соціальна дезорганізація і можливість виходу із неї шляхом стихійних чи організованих соціальних дій. Різні історичні типи соціології акцентують свою увагу на дещо різних аспектах даної проблеми.
3. До передумов розвитку відносяться географічне середовище, народонаселення і матеріальне виробництво. Географічне середовище – це сукупність природних засад існування як суспільства взагалі, так і певного конкретного суспільства. Це земля (земна кора), рослинний і тваринний світ, корисні копалини, водні ресурси, родючість ґрунту, клімат і т. д. Народонаселення – обсяг і густота населення на певній території, швидкість, інтенсивність і масштаб репродуктивного процесу. Матеріальне виробництво – соціально організований процес, завдяки якому відбувається перетворення зовнішньої природи в об’єкт суспільного споживання. Воно включає власне виробництво, обмін, розподіл і споживання.
4. Вказані чинники є необхідні, але не достатні. Це стосується і матеріального виробництва. У контексті пропонованого підходу матеріальне виробництво (ефективне, звичайно) є лише необхідною передумовою розвитку. Достатньою ж передумовою виступає соціокласова структура суспільства. Вона визначає природу основного класового конфлікту, який в той же час є основним конфліктом даного суспільства. Соціокласовий конфлікт зумовлює зміст центрального соціального конфлікту, спосіб його політичного і соціокультурного подання та розв’язання.
5. При такому підході постає можливість запобігти одночасно економічному детермінізму марксизму і культурно-ідеологічному детермінізму функціоналістської теорії. Економічний прогрес перестає автоматично, фатально, механічно і незворотно визначати розвиток. Матеріальне виробництво створює для цього лише необхідні матеріальні передумови – соціальні нагромадження (не спожиту частку сукупного суспільного продукту). Подальше їх використання залежить від характеру соціокласової взаємодії. Соціальні нагромадження перетворюються у ресурси розвитку шляхом продуктивного інвестування в науку, культуру, освіту і технології. А духовна діяльність суспільства концентрується на визначенні історичної перспективи – імовірної, бажаної і привабливої. У той же час пропонований підхід дозволяє запобігти обмеженості культурного детермінізму, що складає квінтесенцію фукціоналістської теорії. Вона зневажає наявними соціальними суперечностями, нехтує проблемою реальної владної залежності і панування, перетворює соціальні зміни виключно в об’єкт діяльності елітарних прошарків суспільства, обмежує співучасть у соціальній творчості основної маси населення, чим суттєво збіднює соціологічний аналіз.
6. Пропонований підхід дозволяє, з одного боку, вийти в простір соціальних суперечностей, опозицій, боротьби і конфліктів. З іншого, вони обмежуються лише сферою історичності (боротьбою за контроль над використанням соціальних нагромаджень, ресурсів розвитку і визначенням культурної моделі майбутнього). Це передбачає соціальне примирення, законне подання і розв’язання соціальних конфліктів, протікання їх у цивілізованих формах боротьби, що складає важливу передумову для переходу до керованого розвитку.
7. Завдяки такому зміщенню перспективи проблема розвитку виноситься із суто економічної сфери в область конфліктної соціальної взаємодії класів, рухів, політичних партій, соціальних організацій та інституцій. Розвиток стає об’єктом демократичного контролю, справою основної маси народу.
Контрольні запитання, коментарі, тести і проблемні ситуації
1. Чи можлива теорія розвитку в соціології, що має на увазі вимоги останньої щодо емпіричної, статистичної та експериментальної перевірки своїх понять і тверджень?
2. У звичайному вигляді кожна соціологічна теорія має більш-менш чітко виражений і окреслений предмет досліджень – деяку предметну сферу, фактичну ситуацію тощо. Як у такому випадку бути з соціологією розвитку, предметом дослідження якої виступає особлива реальність, – здатність чи нездатність суспільства до розвитку?
3. Якщо соціальна філософія здатна окреслити, хоч і в досить абстрактному і загальному вигляді, історичну перспективу людства, то чи не досить цього для історичної практики? Чи не є в такому випадку соціологія розвитку “зайвою” дисципліною, котра не вносить нічого нового?
4. Якщо соціологія розвитку необхідна і корисна, то чим принципово відрізняється вона від соціальної філософії? А в чому споріднена з нею?
5. У звичайному випадку соціологія орієнтується на певного споживача своїх здобутків: соціальну групу, організацію чи інститут. На кого орієнтується соціологія розвитку?
6. Науковість соціологія вбачає у здатності операціоналізувати поняття (знаходити їм емпіричне, статистичне чи експериментальне підтвердження). Як Ви можете операціоналізувати вже введені поняття: “соціальні зміни”, “соціальний розвиток”, “необхідні та достатні передумови розвитку”, “ресурси розвитку”, “механізми розвитку” та ін.?
7. Чи можна на основі змісту даного розділу визначити здатність суспільства до розвитку? Буде він об’єктивно неминучим чи лише теоретично ймовірним?
8. На основі яких даних можна відповісти на деякі запитання, що стосуються нинішньої ситуації в Україні:
– чи можливий соціальний розвиток в Україні в найближчій історичній перспективі?
– який тип розвитку може бути найбільш ймовірним? А який – найбільш бажаним?
– що б могли Ви запропонувати особисто для прискорення в Україні розвитку певного типу?
9. На основі отриманих знань запропонуйте вихід із нинішньої ситуації в Україні. Що саме тут передує, супроводжує, гальмує чи прискорює розвиток?
Коментарі і тести
Тема “Соціальний розвиток” є вступною до всієї роботи. Вона призначена окреслити коло тих проблем, які будуть надалі розглянуті, ввести вузлові поняття, пояснити методологію аналізу, показати загальну логіку концепції, що стане об’єктом подальшого вивчення. Труднощі тут близькі до тих, з якими зустрічаються суспільні науки взагалі. Вони полягають у тому, що немає таких простих вихідних понять, які б не потребували подальшого пояснення. Зробити ж це можна через інші поняття, які самі потребують пояснення. Так створюється деяке замкнуте коло, де вихідні поняття можна зрозуміти через наступні, а наступні – через вихідні. У логіці це називають тавтологією. Аби її позбутися, розпочнемо наші міркування не з вихідного, а з основного поняття. Ним у нашому випадку є “розвиток”.
Це поняття (“розвиток”) є досить вживаним у суспільних науках взагалі, у філософії – особливо. У соціології більш уживаним є інше поняття – зміни. Це робиться звичайно задля того, аби позбутися того ідеологічного та емоційного навантаження, яке несе на собі цей термін. Адже у більшості випадків під розвитком розуміють щось позитивне – досягнення суспільством бажаного чи очікуваного стану. Недарма колишні колоніальні країни ввели в обіг стосовно себе назву “країн, що розвиваються”. Ця проста лінгвістична операція немовби одразу ж надає їм зовсім інший статус, вводить до кола гідних партнерів. Соціологія, прагнучи досягти максимально можливого наукового – неупередженого погляду, запобігає вживанню суджень і понять, які називаються “ціннісними” – такими, що пов’язані із суб’єктивним відношенням, із оцінкою. Вживання терміну “зміни” справді частково розв’язує ці труднощі, бо воно є більш нейтральним в ідейно-психологічному відношенні. Але при цьому залишається інша проблема – логічного характеру. Інтуїтивно зрозуміло, що поняття “зміни” і “розвиток” різні за змістом. Хоч би тому, що у них різний зміст. Простіше кажучи, змін завжди більше, аніж розвитку. Цією мудрістю здорового глузду не можна нехтувати. Отже, розвиток – це якісь особливі зміни. У такому разі постає питання про специфіку тих змін, які ми називаємо розвитком, про їх специфіку, критерії розмежування, переходи між ними.
Соціологія також відмовляється від того, щоб шукати закономірності, властиві всьому історичному процесу. Їх або немає, або вони носять надто абстрактний характер. Поняття розвитку є одним із тих, котрі претендують на всезагальне визначення смислу, суті та напряму історичних змін. Постає дилема: або відмовитись від всезагального пояснення історії, або відмовитись від розгляду проблеми розвитку. Але дилема ця в принципі може розв’язуватися. Якщо попередньо визнати, що мова йде про певне конкретне суспільство, яке знаходиться на особливій фазі свого історичного руху і розгляд якого ми обмежуємо певними історичними, часовими межами. Тоді це поняття буде мати суто конкретний зміст і навантаження: мова йтиме про цілком реальні зміни із наперед заданими критеріями визначення і розрізнення, стосується воно конкретного простору і часу, проходить у відносно стислі історичні терміни. Розвиток у даному контексті не означає появи чогось такого, що є “кращим” за попереднє. Тут якраз дуже важко віднайти критерії. Але це не є те ж саме. Інакше б ніяких змін не відбувалося, тим більше це не можна було б назвати розвитком. Отже, це не просто сам по собі інший вигляд суспільства, а принципово або якісно інший. Однак з цим можна погодитись, коли буде чітко визначена природа іншого, критерії і ознаки його розрізнення.
Щоб розібратися з колом цих проблем, пропонується провести семінар за наступним планом.
1. Розвиток: інтерпретація та операціоналізація поняття.
2. Фактори розвитку (географічне середовище, населення, матеріальне виробництво). Необхідні та достатні передумови розвитку.
З. Ресурси розвитку: наука, техніка, культура та освіта.
4. Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів.
Переходячи до інтерпретації поняття “розвиток”, слід ще раз зважити на те, що в даному разі йдеться про соціологічний аспект проблеми. Не претендуючи на універсальний вжиток поняття, ми, щонайменше, зобов’язані ввести певні обмеження. Зокрема, наголосити, що йдеться лише про промислово розвинені країни. Із цього зовсім не випливає, що ми заперечуємо саму можливість розвитку в інших типах суспільства. Ми лише відмовляємося ставити цю проблему, виходячи з того, що вона носить занадто універсальний, а тому важко розв’язуваний характер. Можна при цьому висунути робочу гіпотезу, що в інших типах суспільства керований розвиток (на пошук моделі якого націлене наше дослідження) неможливий чи малоймовірний. Але перевірка такого припущення вимагає самостійної роботи. Пошук керованого розвитку, у свою чергу, вимагає певних обмежень. Він повинен здійснюватись мирним шляхом, при громадській злагоді, законному поданні і розв’язанні соціальних конфліктів. А це значить, що їхнє існування нами не лише допускається, але передбачається необхідністю. Хоч знову таки ми при цьому не стверджуємо, що будь-яке суспільство обов’язково має бути конфліктним або безконфліктним. Якщо безконфліктне суспільство насправді можливе, то в ньому соціальні перетворення будуть носити принципово інший характер. У нашому дослідженні ця ситуація не аналізується.
Ми також стверджуємо, що розвиток (у нашому розумінні, як підконтрольний суспільству процес) має бути обраним добровільно, тобто на нього має погодитись щонайменше переважна більшість суспільства. Отже, при його аналізі неабияке значення має вибір перспективних ціннісних орієнтацій, бо тільки через відношення до них ми можемо переконатись про наявність або відсутність громадської злагоди. Зрозуміло, що вибір таких орієнтацій (їх усвідомлення і втілення у соціальну практику) має супроводжуватись певною, позитивно спрямованою колективною активністю, організованістю і самоорганізованістю. Це зовсім не значить, що суспільство досягне бажаного ним стану, проте це гарантує послідовність кроків у цьому напрямі.
Слід також мати на увазі, що керований розвиток, природу якого ми прагнемо дослідити, є певною мірою нормативним (ідеальним) випадком. Із цього твердження випливає, що мають бути й інші, з нашої точки зору, ймовірні, але не бажані чи не найкращі варіанти. У найбільш загальному вигляді їх можна позначити як насильницько-революційний і стихійно-еволюційний різновиди розвитку. Перший випадок передбачає надмірну керованість, другий – її відсутність. Надмірна керованість можлива при цілковитому одержавленні суспільства і підконтрольності влади якійсь особливій соціальній групі (класу, партії чи нації). Інколи нею може стати особлива конфесійна група. Революційно-насильницький тип розвитку передбачає також цілковите знищення вже створеного соціального порядку, що супроводжується, в більшості випадків, громадянською війною і пов’язаними з нею витратами (матеріальних і людських ресурсів, порушення міжстатевої і міжпоколінської рівноваги, падіння громадянської моралі і правопорядку та ін.). Стихійно-еволюційний розвиток означає плавання за течією, без компаса, а інколи і без вітрил. Хоч вукінцевому випадку ситуація буде ближчою до соціальної деградації. Проте, якщо порівнювати їх між собою, то стихійний розвиток буде більш поширеним, можливо, навіть більш виграшним, виходячи з усієї сукупності показників.
Із усього сказаного можна зробити висновок, що можливі два визначення розвитку: нормативне (суб’єктивно привабливе, бажане, те, яке шукається) і об’єктивне (ціннісно-нейтральне, безвідносне до наперед заданих критеріїв). У більш нейтральному значенні ми надалі будемо називати розвитком будь-які корінні соціальні перетворення, такі, що торкаються самого існування певного суспільства: його суспільних відносин, у т. ч. форм власності, соціогрупової структури, природи соціальних організацій, інститутційного порядку, врешті-решт, самої соціальної системи. Керованим же будемо називати такий розвиток, при якому суспільство добровільно обирає ціннісні орієнтації, має певну домовленість щодо їх очікуваної вартості, вкладу і здобутків найбільших соціальних груп, можливої винагороди при законній соціальній взаємодії учасників. Керований розвиток також передбачає компроміс, у тому числі класовий чи соціогруповий, баланс інтересів, громадську злагоду, домовленість сторін, хоч природа такої домовленості, як ми побачимо далі, завжди досить невизначена і хистка.
Виникає справедливе запитання про досягнення таких досить жорстких передумов. Довести це так само важко, як і заперечити. Зауважимо лише, що це тільки теоретична конструкція, деякий можливий варіант, а не зліпок з якогось конкретного досвіду. Головний аргумент полягає в тому, що це теоретично можливо. А тому може за певних обставин підтвердитися практикою. І нарешті – це знайшло певне підтвердження практикою промислово розвинених країн. Але не якоїсь однієї із них, а їх сукупної практики, певною мірою відображеної та проаналізованої сучасною соціологічною теорією. Ця практика і досягнуті при цьому результати слугують зразками для наслідування інших країн.
Операціоналізація поняття розвитку є досить складною теоретичною процедурою. По суті, тут мають місце декілька взаємопов’язаних проблем. Перша з них – визначення здатності суспільства до розвитку. Вона вирішується порівняно просто, бо значення тут мають лише необхідні передумови розвитку: географічне середовище, народонаселення і виробництво. Найбільш абстрактними передумовами є географічне середовище і народонаселення. В тому значенні, що більшість країн світу їх мають. Світовий стандарт науки і технології нині такий, що в принципі дозволяє вести селективну господарську діяльність у будь-якій точці земної кулі. Щоправда, має значення вартість нанесених при цьому витрат. При несприятливому географічному середовищі (важкий клімат, відсутні корисні копалини, не сприятлива для налагодження комунікацій земна кора та ін.) і неякісній структурі населення (надмірно висока або надмірно низька щільність, наявність значної маси непрацездатного населення, складна етнорасова структура та ін.) вартість виробництва зростає і може стати надмірною. Але це буде справедливо переважно для слабо- і середньорозвинених країн. І тут в дію вступає більш важливий фактор – ефективність виробництва. Через його відсутність можливості для розвитку суттєво звужуються. Для такої країни налагодження ефективного виробництва і буде розвитком, тобто кроком вперед на шляху історичного поступу.
Стан виробництва має досить широку мережу емпіричних і статистичних показників. Сюди можна віднести рівень валового національного виробництва, отриманого національного прибутку (дуже важливий показник, бо свідчить саме про ефективність виробництва, котре вимірюється різницею між витратами і здобутками), виробництвом на душу населення (у вимірі твердої грошової одиниці), технологічною могутністю (вимірюється обсягом енерговитрат на одного працюючого або рівнем споживаної енергії кожним жителем даної країни).
Емпірично чи статистично підтвердити достатні передумови розвитку значно складніше. У рамках даної теми поки що цього і не вимагається. Тому можемо обмежитися загальною констатацією: достатньою передумовою розвитку є наявність адекватної системи історичних дій. Більш конкретно це означає наявність належної соціокласової структури (ідеальний випадок – наявність керівного і протестуючого класів), привабливої культурної моделі майбутнього, широкої мережі могутніх соціальних організацій, відповідного інституційного порядку, демократичного політичного режиму та ін., про що мова попереду. Кожен із елементів системи історичних дій має свої емпіричні і статистичні показники, які ми розглянемо далі.
Окрім розвитку, в даній темі аналізується ще ряд понять: географічне середовище, народонаселення (можна просто населення), виробництво. Географічним середовищем ми називаємо сукупність природних передумов історичного процесу: клімат і грунт, характер земної кори (гори, рівнини, їх відношення у певній пропорції), водні артерії та басейни, флору і фауну, корисні копалини, родючість ґрунту. У сучасних умовах значення цього фактору мінімальне. Але в деяких особливих обставинах деякі речі можуть відігравати певну роль. Скажімо, наявність родючого ґрунту схиляє певне суспільство обрати сільськогосподарський напрямок господарювання, що певним чином позначиться на всій системі історичних дій. Особливе значення у сучасних умовах відіграють корисні копалини. Вони можуть поліпшити процес виживання в умовах економічної кризи (наприклад, сучасна Росія у постсоціалістичний період її історії); їх відсутність може затягти вихід із скрутного економічного становища (приклад – сучасна Україна). Хоч залежність тут не фатальна, вона може долатися вмілим господарюванням. До того ж економічний прогрес, на чому ми наполягаємо, є лише моментом, складовою розвитку.
Народонаселення – це такий фактор, який визначається якістю і кількістю людей, які проживають на даній території. Кількість населення у найпростішому вигляді визначається сумою тих індивідів, які населяють певну країну. Більш складним показником є щільність (густота) населення. Вона визначається сумою людей у відношенні до певної одиниці простору, найчастіше кількістю населення на квадратний кілометр. Ще більш складно виразити числовим показником якість населення. У найбільш простому вигляді її можна зобразити як вагу біологічно активного населення у загальній його структурі, тобто людей, скажімо, від двадцяти до п’ятдесяти років. Але біологічна активність може проявлятись у двох аспектах: демографічному і власне соціальному. Демографічна активність означає здатність до фізичного відтворення людей. У сучасних умовах вона в більшості випадків особливого значення не має. Соціальна активність не однорідна. Її можна розкласти на економічну, політичну і соціокультурну. Кожна з них має найбільше значення, хоч визначається конкретним станом аналізованого суспільства, характером його особливих історичних завдань. Але на один бік справи ми б хотіли звернути увагу. У контексті даних проблем особливе значення має соціотворча активність – готовність і здатність певного населення до корінного перетворення своїх суспільних відносин.
“Виробництво” – це таке поняття, зміст якого визначається у більшості випадків обраною методологією аналізу. У найбільш простому і абстрактному вигляді – це процес освоєння людиною природи, завдяки чому природна річ стає об’єктом соціального споживання. Людина при цьому діє штучними знаряддями праці або технікою, а сам процес праці носить соціально організований характер.
Найбільш поширеними течіями в рамках загальносоціологічної теорії є марксизм, функціоналізм та історичний акціоналізм (у контексті проблематики, що тут розглядається). Тому є сенс розглянути тлумачення цього поняття (виробництва) у контексті різних соціологічних підходів. Для марксизму характерним є декілька визначень цього поняття. Історично першим був підхід до виробництва як до процесу відчуження: людини від праці, робітника від засобів виробництва, його мети, виробленого продукту від праці як особливої людської діяльності, від природи, у т. ч. природи власних здібностей, від іншої людини. Ці погляди характерні для молодого Маркса. Для зрілого Маркса виробництво є насамперед процесом експлуатації панівним класом підлеглого завдяки приватній власності на засоби виробництва. Інколи виробництво у марксизмі розглядалось і як процес відтворення існуючих суспільних відносин та творення нових, і як засіб подолання відчуження, яке історично розпочинається з початком соціалістичної перебудови суспільства.
У принципі, такі підходи можливі. Але з однією суттєвою поправкою. Виробництво є не лише відчуженням, експлуатацією, пригнобленням, творенням нерозв’язуваних суперечностей і т. д. При такому підході дуже важко позитивно розв’язати проблему розвитку взагалі, керованого розвитку зокрема. Панівному класові він не потрібен, хіба що як розвиток подальших передумов для експлуатації. Пригноблений же клас на нього не здатний, бо відчужений від праці, а з нею й від усього соціокультурного досвіду. Залишається одна надія – партія, що здатна на насильницькі соціальні перетворення. Але насильницький розвиток є його далеко не кращим варіантом.
Функціоналізм розглядає виробництво як пристосування суспільства до навколишнього середовища. Відповідно до цього весь історичний процес виглядає як пристосування суспільства до виробництва. А розвиток – як прогрес все більш досконалої адаптації.
Історичний акціоналізм прагне інтегрувати описані підходи в єдину методологію. Погоджуючись із функціоналізмом щодо адаптивного призначення виробництва, історичний акціоналізм разом з тим підкреслює, що це лише одна з його функцій. До того ж, не головна (у всякому разі, стосовно промислово розвиненого суспільства, можливості до розвитку якого ми розглядаємо у першу чергу). Звичайно, виробництво є і відчуженням, і експлуатацією, і пригніченням, і т. д. Але акцент слід ставити не на тому, що зникає, а на тому, що з’являється. У цьому відношенні виробництво є насамперед інструментом подолання відчуження, засобом знищення експлуатації, простором розширення свободи і росту якщо не щастя, то хоча б зручностей людського існування.
Історичний акціоналізм – і в цьому полягає його суттєва відмінність – виходить у принципово нову сферу дослідження. Він вводить якісно нове поняття – соціальна праця. Нею називається робота людини над вдосконаленням своїх суспільних відносин. Цим принципово змінюється кут розгляду: центральною проблемою стає можливість розширеного соціального виробництва, для якого матеріальне виробництво є лише підґрунтям.
Для кращого засвоєння матеріалу пропонуємо тести, вправи і проблемні ситуації до кожного розділу навчального посібника. У значній мірі це навчальний експеримент, спроба якось формалізувати зміст соціологічної теорії розвитку. Зрозуміло, що можливості до формалізації і вивчення матеріалу у вигляді задач і вправ у соціальних науках поки що скромніші, аніж у природничих. Тому не варто ставитись до нижче наведеного матеріалу як абсолютного критерію Ваших знань. Вказаний матеріал – лише допоміжний засіб для вивчення пропонованої концепції розвитку та активізації творчого мислення.
Відповіді щодо розглянутих тут проблем в авторській інтерпретації подано у додатку № 1.
І. Допишіть відсутні терміни у нижче поданих твердженнях:
1. Необхідними передумовами розвитку є..........., населення,............
2. Достатніми передумовами розвитку є.........