Географічне середовище

У минулому столітті існувало кілька соціологічних напрямів, які орієнтувалися на принцип географічного монізму (за устале­ною вітчизняною термінологією – географічного детермі­нізму). Методологіч­ною основою їх було переконання, що зміст і напрям суспільних процесів визначається географічним середовищем. Вперше такий погляд висловив Ш. Монтеск’є. У праці “Дух законів” він шукав пози­тивне співвідношення між кліматом, традиціями і зви­чаями та характе­ром правових стосунків у суспільстві. Після нього Ле Пле, а особливо його учень Демолен, дійшли у цьому твердженні крайнього радикалізму. Вони обстоювали навіть думку про залежність між географічним середовищем і певними струк­турами свідомості. Араби, вважали вони, є монотеїстами завдяки великим розмірам і одноманітності пустелі. А старо­давні греки були політеїстами через те, що їх ландшафт мав велику кількість маленьких, досить різноманітних долин. Приблизно таким же чином ці мислителі пояснювали специфіку італійського чи фламандського живопису (залежність від прибережного розта­шування), особливості історії та суспільного устрою Англії (острівне положення). У такий же спосіб фон Тречке доводив слабкість поетичної і в цілому художньої культу­ри Швейцарії, що, на його думку, зумовлене похмурістю гро­міздких гір, що ніби “паралізують дух”. Географічний монізм (детермінізм) відстоював і К.А. Міллс. У праці “Клімат визначає людину” (1942 р.) він писав, що розвинені цивілізації є продуктом по­мірного клімату, затримка ж історич­ного поступу є наслідком несприятливих природних умов.

Було б недоречним заперечувати будь-який вплив на суспільне буття природних чинників взагалі, географічного середовища зокрема. Клімат, грунт, характер земної тверді, наявність чи відсутність ко­рисних копалин, енергетичних і водних ресурсів, звичайно, позначається на характері суспільних процесів. Однак немає підстав вважати їх визначальними чинниками історії. Багато залежить від конкретно-історичних обставин. Зокрема, у первісних та патріархаль­них (доіндустріальних) суспільствах роль геогра­фічного середовища була значною, у промисловому суспільстві його вплив різко зменшуєть­ся, тому його не можна вважати уні­версальним. Скажімо, Саудівська Аравія та Арабські Емірати досягли високого рівня розвитку завдяки значним запасам нафти. Проте ефективний вплив географічного середовища тут спричинився завдяки двом обставинам: світова енергетична криза, підвищення світової кон’юнктури на енергоносії та компетенція політичної еліти. За іншої політичної стратегії багаті природні запаси могли б бути вичерпані без такого корисного ефек­ту. Так, зокрема, сталося в СРСР, де величезні валютні кошти пішли на підтримку військово-промислового комплексу, ідеоло­гічних амбіцій, утримання громіздкого і неефективного управлінського апарату.

Отже, географічне середовище можна розглядати як один із чинників формування суспільства та його розвитку поряд із демографічними і виробничими. Залежність між ними така: чим сприятливіші географічні умови, тим шведше зростає кіль­кість і густота населення. Виробництво, як посередник у стосунках людей з навколишнім оточенням, впливає на це співвідношення. За умов низького рівня його розвитку зростає залежність людини від природних чинників. І навпаки, ця залежність зменшується за умов високого розвитку виробничої діяльності. Певною мірою можна стверд­жувати, що виробництво допомагає людині послабити цю залежність. Щоправда, це призводить до іншої залежності людини – залежності від виробництва. Постає загроза екологічної та демогра­фічної кризи. Перша загрожує забрудненням навколиш­нього середови­ща, знищенням або суттєвою деформації необхід­них природних чинників. Як частина природи і важливий ланцюг у кругообігу її речовини та енергії, людина втрачає такою ж мірою, якою знищує природу. Демогра­фічна криза виявляється у дефіциті чи надмірності приросту населен­ня, що теж негативно впливає на нормальний перебіг суспільних проце­сів взагалі і соціальних трансформацій зокрема.

Конкретні форми впливу географічного середовища на соціальні процеси різні. Передусім це позначається на характе­рі розселення людей. Так, люди завжди розселялися біля води, адже водні артерії є важливими шляхами сполучення, ко­мунікації впли­вають на інтенсивність суспільних процесів. Водоймища традиційно використовуються для захисту, ізоляції чи самоізоляції. Спостеріга­ється цікава залежність між кліматом і типом будівель, зокрема формою даху. Наприклад, кут нахилу даху від Північної Африки до Скандинавії йде по лінії зростання, сягаючи у Швеції і Нор­вегії 45О. Ще більшою є залежність між характером знарядь праці (особливо ручних, на доіндустріальній стадії історичного розвитку) і плавкістю відповідних матеріалів (каменю, заліза, міді і т. д.). Зважимо, що тут має місце також історичне наслідування: раз виникнувши, будівельний стиль збері­гається, відтворюється, чинить опір технічним нововведенням. Але промислові революції і в цій сфері набувають вирішального значення. У сучасних умовах збе­реження регіональних особливостей стилю будівель, харчування, одягу, а то й усього способу життя набуває економічного підґрунтя, особливо у зв’язку з розвитком комерційного туризму.

Часом природні чинники стають головним елементом регіональ­ної або навіть континентальної культури. За стилем харчування визначають “винну”, “пивну” або “горілчану” культу­ри. Навіть сьогодні є території, де переважає виробництво певного про­дукту, що історично виник саме тут. Є регіони, де в основному панує видобуток нафти, газу, кам’яного вугілля, чорних чи кольорових мета­лів, золота, срібла, коштовностей і т. д. Разом з тим, суспільні процеси легітимізують і відтворюють те, що колись було суто природним. Так, християнська релігія, виникнувши в рамках “винної” культури, понесла цей продукт по всій Європі, оскільки вино спочатку викорис­товувалося в її культових обрядах.

Географічне середовище впливає не лише на розселення людей. Воно є водночас і певним чином орга­нізованою і струк­турованою матерією (речовина та енергія), що іс­нує не лише у просторі, але й у часі. Із цього філософського тверд­ження можна вивести не лише залежність простору, а й соціального ча­су від природних чинників, зокрема й географічного середовища. Звичайно, соціальний час є насамперед суспільним продуктом. Скажімо, у первісному суспільстві переважає вільний час, він розподіляється більш-менш рівномірно серед усіх членів сус­пільства. Нерівність тут має суто антропологічні (головним чином природні) виміри. Вільний час розподіляється на користь дітей та осіб похилого віку. У буржуазному суспільстві, навпаки, необхідний час (час ви­робництва, обміну, розподілу і споживання) переважає над вільним. Розподіл вільного часу тут ведеться вже за соціально-економіч­ними і політичними ознаками (багатство, влада, престиж). Соціальні приві­леї при капіталізмі набувають вигляду антропологічних, але не є ними по суті. Скажімо, продовження терміну навчання до­ступніше для заможніших верств населення. У цьому випадку соціальний привілей існує у формі вікових переваг.

На відчуття, сприйняття і переживання часу певним чином вплива­ють і природні чинники, і географічне середовище. Залежно від тривалості дня і ночі, зими і літа люди по-різному “живуть у часі”. У жителів екваторіальної зони інша ритміка часу, аніж у ескімосів або тих, хто мешкає в зонах з полярним кліматом.

Визнаючи певний вплив географічного середовища на со­ціальні процеси, слід підкреслити, що суспільство – це, передусім, “самотворча” система. Саме в цьому відношенні воно є об’єктом соціологічного до­слідження. Тому однією із вимог соціологічної методології існує необхідність пояснювати соціальне лише через соціальне. Географічні чинники тепер необхідно враховувати: визначити той природний простір і час, де розгортають­ся суспільні процеси, зважаючи, що суспільство не виникає “із нічого”. Для його появи були, а для його розвитку існують і діють такі природні передумови, як зовніш­ня природа, географічне середовище і природа самої людини. Соціологія, визнавши принцип багаточинникового аналізу, має уникати абсолютизації будь-якого чинника, в тому числі географічного, демо­графічного, технологічного, еко­номічного чи навіть суто соціального.

Народонаселення

Під демографічними факторами розуміють кіль­кість, густоту і внутрішню структурованість населення певної те­риторії, що впливає на перебіг і розвиток суспільних процесів. Звичайно, народона­селення значною мірою є наслідком соціальних явищ, таких як тип сім’ї, цінність і престиж репродуктивної діяль­ності, норми і традиції, економічне становище і політичне регулю­вання народ­жуваності. У той же час воно є передумовою соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.

Кількість і густота населення взагалі є дуже значущими величинами. Тому на­ука завжди прагнула враховувати їх дію. Так, активізація біологічного життя шляхом простої чисельної концентра­ції заслуговує на увагу вже сама по собі. Її значення неймовірно зростає і для дослідження людського суспільства, де життя індивіда завж­ди протікало у певних спільнотах, а ізоляція вважається пока­ранням.

Для чіткості аналізу будемо розглядати демографічний чинник як незалежну величину, маючи на увазі, що мова зовсім не йде про першо­причину у її філософському розумінні. Спроби вважати народо­населення визначальним і єдиним чинником історичної еволюції мали місце в науці. Так, англійський економіст Мальтус висунув гіпоте­зу, що зростання населення та обсягу виробництва предметів споживання відбувається у різних пропорціях: першого – в геометричній, другого – в ариф­метичній прогресії. Якби його гіпотеза підтвердилася, то неминучими були б досить прикрі висновки. Об’єктивно такої чіткої законо­мірності не простежується, хоча є суспільства з дефіцитом або над­лишком населення. Та це є наслідком інших, конкретних причин і обста­вин.

Факт залежності людської спільноти від кількості її членів можна проілюструвати історичним матеріалом. Візьмемо для прикладу первісну общину. Така спільність надзвичайно однорідна в соціо­психологічному відношенні. У ній панує відчуття “ми”, а не “я”. Тут діє механічна солідарність (гуртування однакових). Частково саме з цієї причини первісна людина ще не відірвалась від пуповини своєї спільноти. У такому об’єднанні ще не­має розподілу праці, діє лише статево-вікова відмінність між людьми. Не сформо­вані і не окреслені соціальні структури з відповідними їм соціальними функціями. Соціокультурна ідентичність ґрунтується на основі спів­відношення з предками (культ предків) або на уособленні з певним біо­логічним видом (рід орла, тигра, лева, змії тощо). Сус­пільне відтворення панує над виробництвом нових суспільних відносин. В основу соціального управління і регуляції покладено звичай і тра­диції, які легітимізуються авторитетом волі предків. Общинна злагода тримається на первісній магії або міфічних переказах.

Демографічне зростання призводить до певних суперечностей між людиною і навколишнім оточенням: вичерпуються ресурси споживання, тваринний чи рослинний світ. Це змушує людський соціум вдатися до соціальних (переважно географічних) переміщень або до налагодження суто виробничих відносин з природою (нові знаряддя, організація праці). Суспільний розподіл праці зумовив землеробські та кочові племена. На певному етапі виникає розподіл на розумову і фізичну, управлінську і виконавську діяльність. Суспільство набуває якісно нових ознак.

Така залежність ще помітніша у промисловому суспільстві. З одного боку, інтенсивне графічне зростання, ущільнюючи гео­політичний простір і ускладнюючи проблему виживання, активізує науково-технічний і виробничий прогрес. З іншого – створює умови для збільшення населення. На початку нової ери все населення землі складало близько 1 млн. чоло­вік. 1700 року воно збільшилося до 400 млн.; 860 р. – 1 млрд. 250 млн.; 1920 р. – 1 млрд. 800 млн.; 1950 р. – 2 млрд. 200 млн.; 1958 р. – 2 млрд. 800 млн.; 1975 р. – 4 млрд. чол. 2000 року передбачається 6 млрд.; 2559 року одна людина буде прожи­вати на 1 м2 землі. Щороку населення землі збільшується на 40–50 млн. чоловік.

Щоправда, є одна, ще не зовсім виразна тенденція, яка може внести свої корективи. У промислово і соціополітично розвинених країнах спостерігається суттєве падіння народжуваності. Але кіль­кість населення якоюсь мірою належною охороною материнства і дитинства, порівняно високим рівнем матеріального споживання і ре­ального соціального благополуччя в цілому стабільна. Найвищий приріст населення сьогодні спостерігається в країнах, що розвиваються, будучи наслідком двох чинників: традицій­них матримоніальних орієнтацій і відносного покращання матеріального становища та медичного забезпечення.

Обсяг населення і його густота самі по собі є відносним чинником історичного поступу. Більшого значення набуває якісний склад населення:

– вікова структура, особливо обсяг дієздатної його частини; культурна, освітня і професійна підготовка;

– рівень мотива­цій, особливо трудових;

– законослухняність і соціальна дисципліна; правосвідомість і здатність до самоорганізації, особливо у невизначених і екстре­мальних ситуаціях. Соціальний розвиток розпочинається з виз­начення історичної перспективи і здатності діяти відповідно до колективного вибору. З цього погляду особливого значення набувають ціннісні орієнтації основної маси населення, його готовність підпорядкувати свою діяльність і весь спосіб життя історичній необхідності. Люди ведуть себе не як аб­страктна маса населення, а як сукупність соціальних суб’єктів, зорієнто­ваних власними і колективними інтересами, особливим баченням істо­ричної перспективи.

В Україні за попереднім переписом 12 січня 1989 р. нарахо­вувалося 51,7 млн. чоловік. З 1959 по 1989 рр. зростання населення відбувалося так: 1959 – 41,9 млн.; 1970 – 47,1 млн.; 1979 – 49,8 млн.; 1989 – 51,7 млн. (Народное хозяйство Украинской ССР в 1988 году. – К.: Техника, 1989. – С. 91). Очевидною є позитивна динаміка. Але останнім часом темпи зростання дещо уповіль­нилися, а в окремих випадках спостерігається спад (пе­реважання смертності над народжуваністю). Випадковість це чи стійка тен­денція – говорити рано, але, безумовно, тривожний сигнал. Спад народжуваності, а особливо переважання смертнос­ті над народ­жуваністю, є однією з ознак соціальної кризи.

Зростання чи зменшення населення залежить від співвідно­шення народжуваності і смертності. Допромислові суспільства (а в сучас­них умовах – країни, що розвиваються), звичайно, досягають приросту на­селення шляхом інтенсивної народжуваності. Частково ця культурна традиція бере свої витоки ще в первісних і арха­їчних епохах, де ак­тивна репродукція населення була основним гарантом соціального вижи­вання. у деяких сучасних країнах застосовуються різні форми контролю демографічної активності: державне планування, морально-психологічні, відповідна пропаганда і культурно-ціннісна переорієнтація, ви­користання медичних заходів. Такий контроль спрямова­ний як на обмеження, так і на збільшення народжуваності. Це зумов­лено конкретними соціально-економічними умовами, політичною стратегією і культурно-ціннісними орієнтаціями даного суспільства. Най­оптимальнішим для промислово розвинених країн вважається при­ріст населення до 25 % на 1 тис. населення, (2-3 дитини в сім’ї). Найефективнішими засобами контролю за народжуваністю володіють держава і церква. У міжнародній практиці відомі ви­падки, коли їх заходи призводили до бажаних наслідків. Так, у католиків демографічна продуктивність, як правило, вища, ніж у протестантів. Завдяки державному сприянню у Німеччині і Франції було досяг­нуто помітного приросту населення. Але історії відомі й зов­сім інші приклади. Так, в Японії після державного втручання замість передбачуваного зростання відбулося помітне зниження народ­жуваності.

Звичайно, найвагомішим чинником впливу на зростання чи спад на­роджуваності є економічний. Мальтус, пов’язавши народжуваність і ма­теріальне благополуччя, мав деякі підстави. Інша справа, виявити реальне співвідношення. Робоча група Міжнародного центру розвитку у 1959 році спеціально досліджувала цю проблему. На той час світовий індекс зростання людської популяції складав 1,67 %; виробництво продук­тів споживання збільшувалося у середньому від 1,7 до 2 % на рік. Отже, обидві величини перебували в досить відносній рівновазі з незначним позитивним індексом виробництва. Але це загальносвітове співвідношення модифікується стосовно конкретних територій.

Його необхідно конкретизувати відповідно до регіонів, до груп країн та ін. У розвинених країнах виро­бництво товарів споживання переважає над зростанням народонаселення, проте у малорозвинених країнах воно явно відстає (до речі, в Україні зберігається не­стійка рівновага, але помітне зниження народжуваності за останні роки ще має стати предметом спеціального аналізу). Що стосується країн, які розвиваються, то для цього є різні причини:

– перетворення цих країн на додаток промислово розвинених регіонів; демографічний консерва­тизм населення та елітарних класово-кастових структур;

– неефективне державне та адміністративне управління; від­сутність накопичень, зао­щаджень та інвестицій;

– магіко-релігійний і традиціоналістський мен­талітет основної маси населення.

Взаємозумовленість густоти населення і загального соціо­культурного розвитку має конкретні прояви: чим рідше розселення людей, тим вірогідніша колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу на Захід). Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до соціалістичної революції) призводило до подрібнення зе­мельних ділянок. Все це свід­чить на користь того, що соціо­природні чинники не є визначальними для суспільних процесів. Питання про вплив демо­графічного зростання на економічний розвиток розглядається з кількох точок зору. Вже йшлося про негативний характер такого впли­ву з погляду Мальтуса. Є й протилежна точка зору: високий рівень економіки залежить від кількості, переважно від густоти населення. Але й вона не має прямого практичного підтвердження. Найпоширенішою в соціології вважається концепція оптималь­ного співвідношення. К. Маркс, зокрема, обґрунтував закон наро­донаселення. Сутність його полягає у прямо пропорційній залежності зростання народонаселення від способу виробництва. Згідно з його твердженням, кожен історич­ний період має власний закон народонасе­лення. Інші соціологи додають, що кожній кон­кретній історичній ситуації відповідає свій оптимум населення. Це зовні нагадує Марксову формулу. Однак, це не зовсім так, оскільки історична ситуація, крім промислового чинника, включає і географічне середовище (клімат, флора, фауна, характер земної кори, водні ре­сурси та ін.), техніч­ний рівень, культурно-ціннісні орієнтації, звичаї, традиції, державна політика і т. д. З цими твердженнями можна погодитися, але з деякою поправкою. Краще вести мову про опти­мальне співвід­ношення ритму зростання народонаселення з ритмом за­гальної історичної еволюції даного конкретного суспільства.

Надмірна густота населення викликає і додатко­ві ефекти, зокрема, еміграцію (масову й організовану, як, наприк­лад, грецька колонізація навколишніх земель; індивідуальну і не­організовану – на зразок польської, ісландської чи української еміграції у США і Канаду) і територіальні загарбання. Останнє, щоправда, може зумовлюватися й іншими причинами: мілітаристським духом населення чи особливостями зовнішньої політики держави, кочовим способом життя, що потребує все нових земель, еко­номічними причинами, військово-технічними перевагами над сусідами.

Отже, демографічний фактор певною мірою впливає на соціаль­ну організацію суспільного життя та спосіб можливих соціальних перетворень. Але його дія не носить безпосереднього і автома­тичного характеру, опосередковуючись соціальною структурою суспільства, ефективністю його соціальних організації і функційною надійністю соціальних інститутів.

Виробництво

Виробництво можна характеризувати з різних точок зору. Це процес, на основі якого здійснюється обмін речовин між природою і суспільством. У процесі організованої діяльності людина вилучає природну річ з її усталених зв’язків і надає їй форму, придатну для власного споживання. За таких умов людина діє сама як організована сила природи. Крім того, людина творить штучні засоби діяльності (знаряддя виробництва, техніку і технології) для суттє­вого підвищення ефективності власних дій.

Соціологією розроблені різні підходи для аналізу вироб­ництва. Найпоширенішим у вітчизняному суспільствознавстві був марксистсь­кий підхід. У ньому матеріальне виробництво – цент­ральна категорія, яка поєднує всю систему понять і відношень. Матеріальне виробництво розглядається як основа людської історії і, в той же час, – її рушійна сила. Праця (продуктивна діяльність) у контексті марксистської доктрини є причиною ста­новлення людини як соціальної істоти, ос­кільки спрямована на усуспільнення (кооперацію) трудових зу­силь, отже, на соціальну організацію діяльності. Як висновок, праця (цілеспрямована ак­тивність) потребує розвитку свідомості та мислення, спілкування і творчості, а трудовий досвід успадковується; виникає культура – соціальна пам’ять і організоване між поколіннями спілкування (соціалізація). Іншими словами, марк­сизм розглядає людину пере­дусім як суб’єкт праці, зав­дяки цьому вона є суб’єктом пізнання, спілкування і соціальної взаємодії.

Матеріальне виробництво в такому контексті є конкретно-історичною формою організації праці, на основі чого відтворюється відношення людини до природи і відношення людини до іншої людини. Перша складова цього відно­шення втілюється у розвитку продуктивних сил: суб’єктивних здібнос­тей людини і зречевлених елементів виробництва – техніки і техноло­гії. Інший бік проявляється у виробничих відносинах. Вони містять відносини безпосе­реднього виробництва (соціальну і технічну органі­зацію людей з метою вироблення певного продукту, призначеного для задо­волення суспільних потреб), відносини розпо­ділу і споживання. Їх основою є відношення власності, почасти за­кріплене юридично. Це зумовлює розмежування людей на класи за­лежно від їх місця у виробництві, відношення до засобів вироб­ництва, участі в обміні, розподілі і споживанні. Економічна страти­фікація, що фактично ототожнюється із класифікацією, закріплюється політико-юридичним і культурно-ідеологічним чином. У кожному сус­пільстві (за виключенням первісного) розрізняють два основні класи, які персоніфікують основне ви­робниче відношення даної суспільно-економічної формації (рабоволо­діння, кріпосної залеж­ності, найманої праці). Всі інші класи всту­пають у стосунки з основними класами як союзники панівного чи поне­воленого класу залежно від свого об’єктивного становища на виробниц­тві, в політичній організації і культурно-ідеологічних процесах. Ра­зом з тим, основні класи персоніфікують суперечність між про­дуктивни­ми силами і виробничими відносинами. Панівні класи прагнуть зберегти наявні відносини виробництва, передусім форми власності, бо це є об’єктивною передумовою їх панівного стано­вища. Пригноблені класи, уособлюючи потреби продуктивних сил, прагнуть зруйнувати існуючі ви­робничі відносини, що галь­мують їх подальший розвиток. Ця опо­зиція і боротьба є рушієм суспільного розвитку.

Таким чином, марксизм розглядає виробництво як матері­альну передумову історичного процесу і рушійну силу суспільного по­ступу. Розвиток у такому тлумаченні не залежить від суб’єк­тивних намірів соціальних суб’єктів; він є природно-історичним процесом, що розгортається за своїми власними закономірностями. Людина може лише пізнати їх у певному наближенні і викорис­тати це знання в соціальній практиці. Тому її свобода розглядається як пізнана і практично вті­лена необхідність. Разом з тим виробництво є самоціль історичного поступу: заміна одного способу матеріаль­ного виробництва на інший відбувається для подальшого розвитку самого матеріального вироб­ництва, бо вдосконалення інших сторін суспільного буття можливе лише на цій основі. З даного тверд­ження випливає, що і змістом, і метою суспільної діяльності є матеріальне виробництво. Людина еко­номічна, таким чином, є базовим типом людської особистості, на ґрунті якої виростає людина політична, побутова, дозвільна, споживацька, культурно-ідеологічна. Нарешті, матеріальне ви­робництво визнається і за критерій суспільного прогресу: воно показує рівень свободи людини від природи і людини від людини.

В інших історичних типах соціології ставлення до виробництва поміркованіше. Структурний функціоналізм роз­глядає економічну систему лише як засіб пристосування людини до на­вколишнього природного оточення. Основною функцією економічної структури визнається адаптивна. І хоч економічна система, за цим визначенням, реалізує і всі інші функції (підтримання цілей, інте­грації, успад­кування набутих моделей поведінки), вони є для неї до­поміжними, а значить, другорядними. Основним предметом у контексті цієї методології є дослідження економічної поведінки.

Зазначимо, що дослідження соціологів суттєво відрізняється від досліджень економістів. Останні цікавляться питанням, яким чином люди використовують свої обмежені ресурси для вироб­ництва, розподілу та обміну товарів і послуг з метою їх споживання. Економіс­ти досліджують загальний рівень виробництва, його розподіл за різ­ними видами продукції, поєднання різних факторів виробництва (при­рода, праця, капітал), а також механізми найефективнішої у про­дуктивному відношенні винаго­роди. Іншими словами, економічна наука пояснює організацію виробництва, використання ресурсів і розподіл багатств. Соціологія ж розглядає виробничу діяльність як особливий випадок соціальної поведінки взагалі, тобто вивчає його як комплекс ролей і соціальних органі­зацій. Тому соціологія загост­рює увагу на усталених формах влади і владної організації праці; на системах економічних статусів, ролей і престижу, мережі комунікацій, формальних і неформальних угрупувань у структурі економічної діяль­ності. Отже, соціологія вивчає, яким чином соціальна орга­нізація праці впливає на еконо­мічну поведінку і виробничу структуру в цілому. Тому вона зосереджує основну увагу на таких суб’єктивних чинниках, як мотиви трудової діяльності, задоволення працею, технічною і соціаль­ною органі­зацією, форми винагороди, перебування у трудовому колективі, ставлення до виробничих розпоряджень і владного тиску в цілому, ідейно-психологічної стимуляції. Якщо економічна наука вивчає переважно виробництво та обмін, то соціологія – розподіл праці, засобів виробництва, продуктів і послуг, контролю над визначенням мети і засобів її досягнення, статусів і ролей (економічних позицій), необхідного і вільного часу, продуктивного і дозвільного споживання. Цікавиться вона також економічним аспектом соціальної мобільності (професійним і посадовим просуванням політичною і культурно-ідеологічною конверсією економічного становища, статусним споживанням як засобом демонстрації, закріплення і підтвердження до­сягнутої позиції чи соціальних домагань тощо).

Марксизм цікавиться переважно поведінкою класів як суб’єктів власності, влади та ідеології. Структурний функціоналізм досліджує передусім первинну професійну групу, людські відносини, які тут вини­кають, та їх вплив на солідарні угрупування в середо­вищі промислової організації, стан морально-психологічного клімату як фактора пове­дінки, взаємозв’язок формальних, позаформальних і неформальних сто­сунків. Досліджується вплив сімейної соціалі­зації на економіч­ну діяльність, а також зворотний вплив професії та економічного ста­тусу на родинне життя. Аналізові підлягає і взаємозв’язок між групами найближчого оточення та структурою споживацьких установок.

Не оминув структурний функціоналізм і взаємозв’язку еконо­міки та політики. Але його висновки зовсім інші, ніж марксистські, де вони розглядаються як взаємозалежні чинники суспільного розвитку. Причому в марксизмі їх залежність встановлюється раз і назавжди: економіка завжди первинна, полі­тика – вторинна. У контексті структурного функціоналізму проблема так взагалі не стоїть. Тут у центрі уваги політичні зв’язки ділових форм, які розглядаються як спо­сіб контролю та визначення ціни та обсягів виробництва у монопольних умовах, як механізм кон­центрації та взаємної конверсії багатства і вла­ди, як інструмент боротьби проти директивного втручання з боку держави. Опозиція і конфлікт також розглядаються не в масштабах всього суспіль­ства, а лише стосовно боротьби підприємців і профспілок, джерел і розгор­тання конкретних трудових суперечок. Встановлено, зокрема, що страйки відбуваються частіше в умовах процвітання, і, як пра­вило, в окремих галузях виробництва з однорідним складом робіт­ників. Рідше вони мають місце при тоталітарних формах правління і в періоди національних криз. До цього можна додати такі спостереження: якщо криза відбувається в моменти переходу від тоталітарної до демократичної форми правління, що, звичайно, су­проводжується кризою влади, то страйки частішають, хоча вони є малопродуктивними. Спроби окремих груп покращити власне стано­вище за рахунок ін­ших ведуть лише до погіршення загальної ситуації.

Американські соціологи, які більше орієнтуються на емпіричну версифікацію методології структурного функціоналізму, спробували пе­ревірити загальні постулати Маркса і Вебера про зв’язок між еконо­мікою і політикою. Були проведені дослідження для виявлення рівня концентрації влади в руках невеликих груп економічної, державної і військової еліти, пов’язаних між собою, а також з метою розкриття ролі суто еко­номічних факторів у цьому процесі. Одержані результати були досить суперечливі. Флойд Хантер дійшов висновку, що всі важливі рішення насправді приймаються вузьким колом осіб, серед яких переважають найбагатші підприємці. Інші дослідники (Долберт Міллер і Роберт Шульце) вважають, що рівень панування ділових кіл над політичними процесами є різним і модифікується залежно від типу суспільства та історичного періоду його еволюції.

Одночасно розглядається питання про взаємовплив економіки і культури. Роберт Н. Белл на матеріалах Японії показав, що такий зв’язок насправді існує. Зокрема, релігійні вірування, залежно від їх ціннісних орієнтацій, можуть сприяти або пригнічувати економічну ак­тивність. Райнхард Бендікс досліджував вплив ідеоло­гії на економічну діяльність, зокрема, в період активної індустріалізації (об’єктом вивчення були Англія, США, СРСР і НДР). Він встано­вив, що ідеологія в цьому випадку є засобом ідейно-психологічної стимуляції тру­дової активності, а також інструментом обґрун­тування легітимності командних вимог, адміністративного тиску і контролю. Частково ідео­логія виконує роль духовної компенсації в тих випадках, коли матері­альні сподівання не виправдалися, викликали невдоволення і розчарування.

Ці дослідження показали, що певні позитивні кореляції між еко­номікою, політикою, культурою та ідеологією насправді мають місце. Але зібраних фактичних даних ще не досить для того, щоб підтвердити чи спрос­тувати універсалістські твердження Маркса чи Вебера. Немає достатніх підстав вважати доведеним, що економіка є рушійною силою історичного розвитку. Ще менше підстав стверджувати, що в ос­нові трудових конфліктів лежить суперечність між рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин. Ці надто загальні поняття дуже важко, практично неможливо, операціоналізувати, пере­вести у вимірювальні показ­ники. Здобуті факти свідчать, що ні буржу­азія, ні проле­таріат не поводять себе як єдина і монолітна соціальна група, яка персоніфікує у своїй діяльності чи у способі життя інте­рес і вимоги продуктивних сил чи виробничих відносин. У дійсності вони швидше взаємодіють невеликими фракціями, кожна з яких допомагає реалізації свого колективного інтересу, що має конкретний і плинний характер. Зміст і структура цих мотивів та необхідність їх задоволення чинить куди більший вплив на їхню діяльність, аніж невизначена історична місія, класова солідарність чи світлі го­ризонти майбутнього. Немає також достатніх підстав вважати, що економічні чинники є первинними, а політичні чи культурно-ідеологічні – вторинними. Вже Вебер показав, що релігійні вірування можуть мати не менший еконо­мічний ефект, аніж форми власності. А в суто практичному відношенні знати зворотний вплив політики, культури та ідеології на економічні процеси навіть корисніше.

Отже, аналізуючи проблему соціального розвитку в його зв’язку з економічною діяльністю людей, слід відмовитися від ряду досить поширених серед суспільствознавців стереотипів і забобонів. Виробництво не є рушійною силою історичного процесу. Розв’язання суперечностей між продуктивними силами і виробни­чими відносинами не є двигуном розвит­ку навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив значно більшого кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних, побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми суттєво спрощу­ємо, вульгаризуємо дійсний процес. Не є рушійною силою і кла­сова боротьба, особливо коли остання набирає непримиренних антагоніс­тичних форм і завершується насильницькою політичною революцією. У цьому випадку суспільство робить стрибок не вперед, а назад, опиняю­чись у вирі руйнівної у всіх відношеннях громадянської війни. З неї немає прямого шляху навіть до створення передумов нормального роз­витку, бо вона часто завершується деспотичним, тиранічним чи тоталі­тарним переродженням політичного режиму. Нарешті, зазначений підхід не утримує можливостей здійснити діагностику історичної ситуації. Не­визначеність уживаних понять не дає підстав впевнено вирішити важливі питання: продуктивні сили в даний історичний момент вже перерос­ли виробничі відно­сини чи ні; чи усвідомив цю обставину революцій­ний клас, чи готовий він на здійснення соціальних перетворень; чи діє він насправді як клас; чи від його імені виступає невелика група політичних авантюристів і т. д. Ці обставини змушують відмови­тися від даної методології у дослід­женнях розвитку сучасного суспільства.

У той же час інтуїція, здоровий глузд, відчуття нашої власної ситуації підказують, що ставити питання про соціальний розвиток без врахування економічного фактора теж недоцільно. Вбоге суспільст­во щонайбільше може створити специфічну “культуру бідності”, спрямо­вану на соціальне виживання, індивідуальну чи колективну агресивну хитрість у боротьбі за дефіцитні ресурси життя і діяльності, обмеже­ну імпульсивну стадну свідомість, підґрунтям якої виступає актуальна потреба. Таке суспільство занадто конфліктне, щоб забезпечити реаль­ні перетворення, які не призведуть до чергової тривалої кризи, а ре­волюційний порив не втілиться в руйнівний і жорстокий бунт натовпу проти будь-якого соціального порядку взагалі. Воно внутрішньо малоструктуро­ване, а суб’єкти його соціальної взаємодії слабо самоорганізовані, щоб здійснити ефективну соціальну комунікацію, встановити баланс інтересів і соціальний контракт, легалізувати і продуктивно розв’язати конфлікт. Бідне суспільство не орієнтоване на перспекти­ву, не має культурної моделі розвитку, не виробило адекватні ресур­си: науку, технологію, культуру, освіту. Його інтереси надто прив’язані до розподілу і споживання, щоб сягнути за межі конкретної істо­ричної ситуації.

У контексті цих міркувань не можна погодитися з думкою струк­турного функціоналізму про другорядність економіки, що призначе­на лише для адаптації суспільства до природного оточення. Навіть коли стати на їх точку зору і розглядати соціальну систему як гомеостаз, що сам себе впо­рядковує, то й тоді роль економіки буде не ор­динарною. Адже вона створює підґрунтя для всіх інших форм адаптації, інтеграції та асиміляції. Особливо це правильно тоді, коли мова йде про проблему розвитку, який веде до порушення рівноваги, якісного стриб­ка, перетворення соціетального типу суспільства, тобто заміни існу­ючої соціальної організації іншою.

Вихід із цієї суперечності пропонує, як нам здається, концепція історичного акціоналізму. Вона не розглядає економіку як предмет сліпого поклоніння, фетиш, деміург, який сам себе детермінує, фа­тально визначаючи всі інші прояви соціальної дійсності. Історичний акціоналізм розводить економіку, політику, культуру та ідеологію; аналізує їх як відносно самостійні фактори і ресурси розвитку. Разом з тим роль економіки не зневажається. Вона є необхідною передумовою розвитку, без чого останній об’єктивно неможливий. Водночас, це лише необхідна, але не достатня передумова. Отже, процвітаюча еконо­міка без цілого ряду інших чинників сама по собі нічого не гарантує. Суспільство може бути досить багатим, але не розвиватись соціально. У ньому, у кращому випадку, будуть вдосконалюватися лише фактори економічної активності. Але будуть перебувати відносно незмінними культура, іде­ологія, спосіб життя, соціальна структура, соціальні інститути – весь існуючий соціальний порядок. Це не обов’язково трагедія, можли­во, навіть певна перевага. Але оскільки така ситуація теж вимагає пояснення і до того ж не є вічною чи обов’язковою абсолютно для всіх суспільств, то проблема залишається і потребує соціологічного аналізу.

Для відносного розмежування економіки і соціальної організації пропонується ввести розподіл людської діяльності на два різно­види: виробнича і соціальна праця. Перша характеризує економічну, друга – власне соціальну активність. Немає сенсу наполягати на використанні поняття “продуктивні сили”, воно повністю не визначене. Але є більш коректні в соціологічному відношенні терміни, якими можна скориста­тися. (зокрема, продуктивність і мотивація праці). Продуктивність не лише визначається досить конкретно, але й порівняно легко вимірюється, що для соціології особливо важливо. Вона насправді залежить від розвитку людини як працівника та технічної озброєності її вироб­ничої діяльності. Але останнє є функцією не стільки особистих здібнос­тей трудів­ника, скільки технічної та соціальної організації виробництва. Отже, продуктивність праці є соціальним феноменом. На це, зокрема, вказував ще Прудон у своїй полеміці проти Маркса. Він стверд­жував, що додаткова вартість створюється передусім за рахунок кооперації індивідуальних трудових зусиль, а не через продовжен­ня трудового дня поза його необхідні межі. Саме цей, створений завдяки поліпшенню технічної та соціальної організації праці, додатковий про­дукт і привласнює капіталіст. Проте суб’єктом організації виробницт­ва є сам капіталіст. Отже, він привласнює щось таке, що належить йому по праву. Цим самим він отримує легітимні основи на домінуючу співучасть у виробництві та розпо­ділі, а, значить, в організації всі­єї життєдіяльності суспільства. У тому числі і розвитку останнього, що, по суті, перевертає тезу Маркса про народ як творця історії. Ним стає соціальна еліта або, за усталеною термінологією, панівний клас.

Визнання трудової мотивації визначальним чинником вироб­ничого процесу знімає традиційне протиставлення форм власності та господарювання. В основу останньої покладається тепер не володіння-розпоряд­ження, а винагорода. Отже, суб’єкти діяль­ності, як приватні, так і державні, можуть діяти однаково ефективно та відповідально, коли виз­нають винагороду достатньою, і навпаки.

З цього твердження випливає кілька висновків. Не лише можливі, але й необхідні різні форми власності, тобто змішана економіка. У цьому випадку вона буде досить різноманітною, внутрішньо структурованою, динамічною і гнучкою для того, щоб адекватно реагувати на зміни в історичній ситуації. Яку саме форму власності обрати – залежить від конкретних обставин, насамперед від критеріїв економічної доцільнос­ті та соціальної ефективності, а саме: який рівень продуктивності праці ця форма власності гарантує, яку винагороду суб’єктам еконо­мічної діяльності обіцяє, яку мотивацію трудової діяльності формує. Якихось наперед заданих переваг, з цієї точки зору, не має жодна форма власності і господарювання: державна, колективна, акціонерна, артільна та ін. Це визначається сукупністю фактів, в т. ч. конку­ренцією за вищу продуктивність праці, економію матеріальних і людсь­ких ресурсів, кращу технічну і соціальну організацію трудового про­цесу, більшу матеріальну і соціокультурну винагороду тощо.

Позбавленим сенсу у контексті такого підходу є поняття “спо­сіб виробництва”. Історія зовсім не рухається від одного способу ви­робництва до іншого, використовуючи їх як щаблі власного сходження. Розвиток, відповідно до цього, є лише особливим моментом історичного руху певного суспільства. Він зовсім не визначений наперед, не є фаталь­ним, а залежить від сукупності конкретних обставин, які скла­лися. Хоча й серед них особливе значення має економічний фактор, але в цілком певному відношенні: без ефективного виробництва, незалежно від форм власності, ставити питання про розвиток взагалі безглуздо. Проте сама по собі наявність ефективного виробництва ще не визначає його фатально, незво­ротно чи автоматично. Бо виробнича діяльність створює лише необхідні для цього передумови, які можуть реалізувати­ся, чи ні, залежно від ефективності соціальної діяльності, – пра­ці суспіль­ства над своїми власними відносинами, структурами, інституціями, процесами. А тут в дію вступає вже історичний суб’єкт, сус­пільство в цілому, а не його окрема частина: клас, партія чи нація. Звичайно, більше схильними до цієї діяльності будуть ті соціальні групи, які мають відповідні передумови: вільний час, вміння його продуктивного використання, належний рівень освіти і культури, соціальну орі­єнтацію діяльності, здатність до самоорга­нізації і керівництва, іс­торичну відповідальність, творчий порив. Але передусім вони мають контролювати не лише матеріальне, але й соціальне виробництво, тобто ви­робництво і використання ресурсів розвитку: науку, технологію, культуру та освіту. Це зовсім не панівний клас у марксистському розумінні цього терміну. Він не націлений на політичне панування перш за все. Бо держава не є інструментом розвитку; вона – лише конституційний гарант обраної суспільством історичної орієнтації своїх соціотворчих зу­силь.

Ресурси розвитку

Внаслідок виробництва накопичується матеріальна форма людсько­го багатства. Частина його йде на побутове споживання, задоволення людських потреб. Частина – на виробниче споживання, промислові інве­стиції. До промислового споживання належить і та частина суспільного багатства, яка йде на відтворення робочої сили, сукупного працівни­ка. Матеріальне виробництво суттєво впливає на навколишнє се­редовище. Воно культивує природний ландшафт: перетворює дике поле в орну землю, одвічний ліс у простір промислових розробок: добуваються і споживаються корисні копалини, будуються штучні шляхи сполучення та інші виробничі комунікації. Сільські і міські поселення сприяють якісним перетворенням у способі функціо­нування географічного сере­довища. Від рівня промислового розвитку залежить обсяг і густота на­селення. Концентрація його у великих конгломератах створює штучне середовище проживання, яке перебуває у відносній незалежності від дії природних факторів.

Але назвати прогрес виробництва соціальним розвитком було б не­доцільним. Економічне процвітання збільшує рівень споживання, обсяг послуг і зручностей. Проте воно автоматично не веде до зміни сус­пільних відносин, соціальної структури, соціальних інститутів, не спричиняє якісного перетворення соціаль­ної системи або соціетального типу суспільства. Отже, матеріальне виробництво, при всій його значимос­ті, є передумовою соціального розвитку, важливою і необхідною, але не визначальною. Чинником розвитку матеріальне виробництво стає опо­середковано, через накопичення суспільного багатства і створення вільного часу для соціотворчої діяльності. Шляхом вилучення і нако­пичення сус­пільних багатств формуються необхідні ресурси розвитку: наука, техніка, культура і освіта. Вільний час і його відповідне на­уково-технічне та культурно-освітнє насичення є інтегральним показ­ником дійової готовності суспільства до розвитку.

Наука

Наука є сферою людської діяльності по виробництву і теоретичній систематизації об’єктивного знання щодо навколишньої дійсності, вра­ховуючи знання про саму людину. Кінцевим резуль­татом діяльності є система логічно обґрунтованих, емпірично чи експериментально перевірених суджень. Залежно від предмета дослідження розрізняють науки про природу (природничі науки), суспільство (суспільствознавчі науки) і про людину (гуманітарні науки). Різниця між цими науками полягає в точності відображення досліджуваного предмету: природничі науки є найбільш точними, вони мають експериментальне підтвердження і безпосереднє техно­логічне застосування; суспільствознавство і гуманітарні науки ґрунтуються швидше на логічному впорядкуванні, пси­хологічній достовірності і часткових емпіричних та експериментальних під­твердженнях.

Ряд західноєвропейських мислителів (Дільтей, Ріккерт, Віндель­банд, Гусерль та ін.) досить жорстко розмежовували природничі та суспільствознавчо-гуманітарні науки. Природничі науки, на їх думку, до­сліджують такі речі і явища навколишньої дійсності, відносно яких людина лишається сторонньою, байдужою. Вони тому здатні утриматися від ціннісних суджень, елімінувати (відсторонитись) суб’єктивне ставлення до предмету дослідження. Природний світ до того ж відносно стабільний, продовжений у часі, йому властива повторюваність і стійка регулярність. Аналіз тут найчастіше відбува­ється в напрямі від поодинокого до загального, а усвідомлення ґрунтується на основі пояснення існуючих структурних, просторових, часо­вих чи функційних відношень і залежностей. Суспільні ж і гуманітарні науки мають справу з людиною як свідомою істотою. Тут кожна подія унікальна, непов­торна, одинична. Пояснити мотиви і наміри людських дій зовні не можна, а можна лише з “середини”, через творчу інтуїцію, культурне та ідейно-психологічне ототожнення, душевно-духовне взаєм­не розуміння, почуття і співчуття, систему логічних понять та категорій.

О. Конт та його послідовники розрізняли науки за мірою їх науко­вості та інтегративності. За цим розмежуванням більш науковими вва­жаються ті з них, які досліджують простіші форми матерії, а інтегральними – складніші. Суспільні та гуманітарні науки, у контексті цього підходу, хоч і не досить точні, але високо інтегральні, що обу­мовлює їх особливе призначення в суспільному розвитку. Саме на їх основі є можливим перехід до “позитивної” політики, що в сучасному тлумаченні означає перехід до керова­ного, сталого і науково обґрунтованого розвитку.

Елементи наукового знання почали формуватися ще в шу­мерській культурі, в Стародавньому Єгипті, Індії і Китаї. В Античній Греції відбувається активна критика міфічної свідомості та ствердження пер­ших філософсько-наукових теоретичних систем. Факторами, що сприяли появі власне наукових знань в епоху античності, були суспільний роз­поділ праці, зокрема виникнення розумової діяльності, досить висо­кий для того часу розвиток виробництва, демократичний устрій сус­пільного життя, потреба в науково обґрунтованих принципах державного управління, відповідне культурне середовище, наявність вільного ча­су.

Сучасного вигляду наука набуває у XVII – XVIIІ ст. Саме в той період з єдиної (філософської чи теологічної) науки виділяється природознавство. Щоправда, його ідейно-методологічні засади форму­ються дещо раніше. У середньовічних монастирях, попри зовнішню теолого-схоластичну форму міркування, вдосконалюються правила і норми логічного умовиводу. У лоні філософії відбувається осмислення ос­новних засад індуктивного та дедуктивно-формального осмислення дійсності. Атеїзм сприяв розриву природознавства і філософії з релі­гією. Особливого значення для розвитку науки, зокрема природознавст­ва, набула промислова революція кінця XVIII – початку XIX ст. Саме вона призвела до появи велико­машинного виробництва.

Сучасна наука виявляє наступні тенденції. Вона накопичила такий обсяг інформації, який починає переважати природні можли­вості людини для контролю над нею. Обсяг наукової продукції подвоюється приблизно кожні 10–15 років. За даними ЮНЕСКО, в останні 50 років збільшення кількості наукових працівників складало 7 % на рік, у той час як за­гальний ріст населення – 1,7 %. У результаті число наукових праців­ників нині складає більше 90 % від числа вчених за всю попередню іс­торію людства. Накопи­чення наукової інформації відбувається за крутою експонентою, де попередній результат нестримно підштовхує наступний. Розвитку науки властивий кумулятивний ефект. Вона утримує в концент­рованому вигляді всі попередні здобутки, постійно додаючи, а не перекреслюючи, нові дані. Останні по-новому переосмислюються. Цей процес має еволюційну і революційну форми. В останньому випадку від­бувається зміна наукової парадигми – загальних прин­ципів мислення і розуміння, способів добування та організації наукової інформації. На­укові революції не перекреслюють раніше створені теорії, а уточнюють межі їх застосування і місце у загальній структурі наукового знання.

Починає формуватися нова тенденція у розподілі наукової діяль­ності. Вона полягає у переході від предметної до проблемної спеціа­лізації. Остання орієнтується на міждисциплінарний підхід, де тради­ційні наукові підрозділи взаємодіють на новій основі. Таку тенденцію можна вважати інтегруючою, що не виключає вузької спеціалізації кож­ної з окремих наукових дисциплін. Це інколи веде до втрати взаєморозуміння навіть серед представників однієї і тієї ж фахової галузі. Потреба в якісно новій інтеграції стає все більш нагальною. Вона ви­рішується шляхом проблемної спеціалізації, а також взаємним синтезом суміжних дисциплін і створенням на їх основі нових напрямів. Деяку інтеграцію здійснюють світоглядні дисципліни.

За способом відображення дійсності розрізняють фундамен­тальні і прикладні науки. Перші спрямовані на пізнання загальних законів природи, сус­пільства чи людського мислення. Безпосередня мета прикладних дисцип­лін – застосування результатів фунда­ментальних наук у практичній ді­яльності людини. Розподіл на емпіричні і теоретичні науки стосується рівнів дослідження. Емпіричні науки спрямовані на здобуття, опис, система­тизацію, класифікацію і типологізацію фактів. Основними їх методами є наукове спостереження, протокольна і документальна фіксація; екс­перимент, якщо він спрямований не на перевірку гіпотези, а на пошуки факту. Теоретичний аналіз накопиченого матеріалу відкриває законо­мірні зв’язки явищ на основі продуктивної уяви, творчої ідеалізації та абстрактно-логічних форм мислення.

У соціологічному відношенні науку можна розглядати в різних ас­пектах. Вона насамперед уособлена певною соціальною групою, яка є її суб’єктом. Основною нормативною цінністю цієї групи є істина. На її основі формується мета – накопичення емпірич­но перевірених знань та їх використання в практичній діяльності. Наукова група є суб’єктом особливої – теоретичної – форми суспільної свідомості. Принципом ді­яння тут постає самовідчуження – елімі­нація суб’єктивного ставлення до предмета чи явища, ухилення від ціннісних суджень і оцінювальних операцій. Теоретична свідомість має відтворити дійсність так об’єк­тивно, як вона існує сама по собі, безвідносно до людини, її прагнень, пристрастей, ідеалів, потреб, бажань, домагань, користі та ін.

На цій основі наукова група розробляє принципи розме­жування до­зволених і заборонених дій і засобів. Це, перш за все, система загальнонаукових методів дослідження. Наука в цілому і кожна спеціаль­на дисципліна зокрема дотримуються певної сукуп­ності суворих правил щодо того, як вести спостереження, фіксувати, описувати, систематизувати і класифікувати факти, висувати і перевіряти гіпотези, проектувати техноло­гії. Наукове співтова­риство має і власні критерії стратифікації. В ідеальному випадку вони ґрунтуються на результатах, отриманих у від­повідності з обраними правилами методології та методу. Отже, науковий статус – це сукупність прав для здійснення пошукової діяльності, а також обов’язків за усталеними правилами. У сучасному суспільстві науковий статус об’єктивно фіксується у вигляді вченого ступеня. За умов одержавлення і бюрократизації науки науковий статус тісно узгоджується з винагородою і привілеями. Тому він досягається за складною формальною процедурою і фіксується жорсткими нормами. В ідеократичній чи теократичній державі його досягнення супроводжуєть­ся демонстрацією вірності узаконеній ідеології чи релігійним ціннос­тям. Для суспільних і гуманітарних наук, які утримують в собі біль­ший обсяг ціннісних суджень, ці критерії значно помітніші, а ідеологізованість інколи стає само­достатньою. У демократичному суспільстві першочергового значення набуває не вчений ступінь, а особиста компетенція. Тому його досягнення не обтяжується системою бюрократичних заборон і перепон. Науко­вий престиж ґрунтується на відповідності статусу і ролі, службового обов’язку і професійної компетентності.

Наявність формальної і владної стратифікації свідчить, що наукове співтовариство є не лише соціальною групою, але й соці­альною організацією. Тут є адміністративно визначена мета і засоби її до­сягнення, ієрархія службових стосунків, процедур і посад, владний контроль, заохочення і санкції. Звідси випливає основна суперечність наукової діяльності. Вона є творчим процесом, і, разом з тим, її мета планується. Творчий процес передбачає і можливість негативного ре­зультату. Але його не можна завбачити, а тим більше запланувати на­перед у системі адміністративних стосунків. Отже, найчастіше плану­ється вже отриманий або цілком передбачуваний результат, який дося­гається алгоритмізовано. Ви­словлюючись філософськи, тут ми маємо справу із суперечністю між покликанням таланту і бюро­кратичним самоствердженням функціонера: творча сутність наукової діяльності подається у формі адміністративно-командних взаємин.

Ця суперечність накладає відбиток на структуру науки як соціального інституту. Основною цінністю науки є істина, але її визнання регулюється адміністративно. В основі наукової статусної ієрархії має бути інтелектуальний престиж і науковий авторитет. Дій­сний же розподіл індивідів на статусних позиціях ведеться за службо­вим становищем. У суто науковій діяльності мають значення лише методологія та методи. Але реальні трудові стосунки регла­ментуються службовими інструкціями. Істина, як результат творчості, завжди попе­реду, в перспективі. Винагорода ж, статус і привілеї обираються за сьогоднішніми, а то й вчорашніми досяг­неннями. Істина науки є знак відповідності судження і дійсності, проте часто її визначають на основі формальної конвенції. Наука, як творча інтуїція, потребує талантів і геніїв, адміністративний же менеджмент широко використо­вує пересічну посередність.

Одним із наслідків суперечності, що розглядається, є наяв­ність у на­укових структурах постійної боротьби опозицій: між формально виз­наченою ближньою метою та Істиною з великої літери; між метою та прийнятими засобами її досягнення (найча­стіше істина є наслідком використання заборонених засобів і діяльності за новими правилами); між статусом і престижем; між авторитетом влади і владою авторитету; між формальними і неформальними лідерами; між визнанням майбутніх поколінь і схваленням сучасників; між винагородою людства і заохоченням керівництва та ін. З цієї ж причини в науці поширені позафор­мальні структури та неформальна організація діяльності.

Має свої особливості і характер збочень у наукових соціальних ор­ганізаціях. Так, для науки істина є вищою цінністю, метою, а для сус­пільства – лише засобом, ресурсом. Це значить, що свої ціннісні орі­єнтації суспільство визначає, керуючись не лише раціональними заса­дами, а й здоровим глуздом, творчою інтуїцією, актуальним чи перс­пективним інтересом, підсвідомими відчуттями і колективними передчуттями, натхненнями і пориваннями. Ці фактори та їх вплив на процес творення ціннісних орієнтацій ще не зовсім досліджені. Якщо наукове співтовариство підпорядковує власну діяльність творенню ціннісних орієн­тацій суспільства, то воно перевтілюється в ідеологічну або релігійну організацію, пропагандистський апарат чи просвітниць­кий гурток. Якщо воно ще й використовує організаційні ресурси, зо­крема владні механізми, то це вже нагадує політичну партію, громад­ський рух.

Сучасна держава, предметом турбот якої є промислова техно­логія, часто ґрунтує свої рішення на наукових проектах і експертних оцін­ках. Завдяки цьому сучасна наука суттєво впливає на державну політи­ку. Відповідно до цього політичні критерії відіграють вагому роль в стратифікації, визнанні, схваленні, винагороді наукових працівни­ків. Це не може не відбиватися на структурі їх мотивів, орієнтаціях на службову, в т. ч. політичну кар’єру. У припус­тимих межах це нор­мально. Але коли пропорції порушуються, то наступає політиканське переродження наукових структур: наука політизується. Формується но­вий тип політичного діяча та управ­лінця – технократ, що спричинює но­вий тип державної структури – технократію. Галузь науки, з якої вони рекрутуються, визначає типи технократів: “ідеологи”, “технологи” та “соціотехніки”. Перші формуються у сфері гуманітарних дисциплін. Ан­гажовані певним типом ціннісних орієнтацій, діяльність держави вони узгоджують виключно з ними, виходячи з постулату, що “істинні цін­ності” реалізуються автоматично, як тільки вони стають чинниками державної політики. “Технологи” формуються у сфері суспільних дис­циплін. Вони менше ціннісно ангажовані, більше довіряють теоретичним здобуткам власної науки. Тому дії держави вони спрямовують на реалізацію цих здобутків. Так з’являються “риночники” і “плановики”, технологічно орієнтовані політологи, психологи і соціологи. Їх методо­логічна установка не враховує, що політика не стільки наука, скільки мистецтво. Те, що виглядає досить достовірним у теорії, починає от­римувати дивні метаморфози у політичній практиці. Наприклад, через ринок легалізуються мафіозні структури; психологія і психіатрія ви­користовується як інструмент політичної маніпуляції, тиску і агресії; політологічні заходи посилюють репресивні дії примусового апа­рату. “Соціо­техніки” репрезентують інженерно-технічні науки. Вони розглядають соціальні ситуації як суто технічні проблеми, щодо яких потрібно розробити відповідну технологію діяння.

Знання та їх уречевлення – технологія – є специфічним про­дук­том. Вони споживаються переважно на науковому ринку, де отримують схвалення, визнання, товарну вартість. Вони можуть використову­ватися у сфері культури, ідеології та освіти, якщо пристосовані до сприйняття неспеціалістів. Звичайно, наука прагне подолати свою елітну обмеженість, завоювати весь соціальний ринок шляхом популяризації. Але коли до широкої публіки звер­таються з метою схвалення і визнання наукових досягнень, то від­бувається “ринкова” вульгаризація наукової істини і діяльності. Міс­це істини як основної цінності посідає психологічна досто­вірність по­відомленої інформації. Особливий понятійний апарат науки замінюється звичайною мовою і художньо-образною сим­волікою, а аргументи і дока­зи – навіюванням і переконанням. Науковий статус і престиж поступа­ється славі. Винагородою починає слугувати вплив і популярність, а нормами стосунків – закони функціонування засобів масової інформації та реклами.

Абсолютизація матеріальної винагороди комерціалізує взаємини наукового співтовариства. А функціонування неформальних стосун­ків, вище певного рівня, руйнує наукове співтовариство. Фактичне панування не­формальних лідерів знижує управління у наукових організаціях до рівня добровільної команди, ефек­тивність діяльності якої обумовлюється виключно ідейно-психо­логічною згуртованістю. Якщо ж вся активність наукової організації вичерпується пошуком жаданої іс­тини, то наукове співтовариство нагадує зібрання фана­тиків, самоізолюється від навколишнього оточення. Отже, соціотворча ефективність діяльності наукової групи та організації буде тим вищою, чим краще будуть витримані пропорції між її науковими, політичними, громадян­ськими, економічними і суто людськими параметрами.

Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяль­ності в цій якості є пошук, накопичення і практичне ви­користання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в на­ступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукуп­ність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійсню­ється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на со­ціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до науко­вої творчості. У дій­сності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідей­на відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоварист­ві супроводжується загально­соціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має нау­ка в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підви­щенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізуєть­ся у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу науко­вого працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалі­зує комунікативну функцію. Наукові колективи – це профе­сійна і соці­альна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: профе­сійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний ви­гляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування визначаються його предметом: політика, мистецтво, ідео­логія і т. д.

Селективна функція науки дуже специфічна. В ідеалі, як згадува­лося, вона діє на основі врахування професійної обдарованості інди­віда. У дійсності ж на неї впливають побічні чинники: характер ака­демічної селекції в системі освіти, сімейне виховання, соціальне походження, зокрема владна позиція сім’ї, загально­культурна соціалі­зація групи найближчого оточення. Чим вищий соціальний престиж нау­ки, особливо матеріальна винагорода, тим інтенсивніше діють ці дру­горядні, немеритократичні фактори. В одержавленому і бюрократизова­ному суспільстві до цього додається владно-адміністративний тиск. В ідеологізованому – ідеологічна вірність і т. д.

Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії мате­ріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. На це, зокрема, звернув увагу ще М. Вебер, розглядаючи науку, – разом з правом, де­мократією, технікою, бюрокра­тією, підприємницькою діяльністю, комерцією, – як один із факторів виникнення капіталізму як особливої форми раціональної організації суспільного життя. Ця функція науки реалізується в наступних ді­ях. Передусім елімінація (усунення, винесення за дужки) людської суб’єктивності (оцінок, цінностей, пристрастей, бажань, надій, іде­алів та ін.) у процесі наукової діяльності. Її наслідком має бути лише істина як така. Прибічники франкфуртської школи соціології (Адорно, Хабермас, Маркузе) вбачали в цьому негативні наслідки. Тут відбувається, на їх думку, розчаклування дійсності, зняття з неї містико-роман­тичної чи художньо-образної аури, того покривала, без якого вона (дійсність) стає чужою, холодною, голою, а тому по­творною. Розвиток науково-технічної раціональності, на їх думку, пригнічує людську природу, особливо її інтимні прояви – сексу­альний потяг і жагу, чуттєві імпульси, пристрасті; звужує творчий порив до вільного самоздійснення. Але ж за будь-який крок у напрямі підвищення добробуту і надійності існування лю­дині доводиться сплачувати відповідну ціну. Саме на цій підставі де­які соціальні філософи розмежовують цивілізацію і культуру. Цивілі­зація розглядається ними як накопичення добробуту і зручностей, а культу­ра – як адекватне усвідомлення людиною своєї сутності та призначення.

Прагнучи раціоналізувати інші форми суспільної діяльності, наука насамперед раціоналізує свої. Замість дії з самими предметами і явищами дійсності, вона оперує їх розумовими відбитками. Досяг­нення істини, у цьому випадку, означає знаходження най­більш доцільних шляхів пошуку бажаного результату. Саме завдяки цьому наука змогла замінити людську силу силами природи і рутинні, узвичаєні, але неефективні прийоми праці – система­тичним застосуванням приро­дознавства. У сучасних умовах наука може сприяти раціоналізації соціальної праці – перебудові сус­пільних відносин. Тут її метою може і має бути пошук шляхів ефективного розв’язання соціальних суперечностей.

Наука є ресурсом розвитку. Але призначення гуманітарних, соціальних і техніко-природничих наук у цьому відношенні суттєво різне. Природничі науки прив’язані до вдоск