Класична політична економія

У 1776 р. з'явилася одна з найвизначніших книг за всю історію чюдської цивілізації. Вона називалася «Досліджен­ня про природу і причини багатства народів», її автором був професор філософії з Глазго Адам Сміт (1723-1790). Згодом він одержав титул «батька економіки».

Можна сказати, що основи політичної економії як са­мостійної науки були закладені саме А. Смітом.

А. Сміт вважав, що багатство нації створюється в про­цесі виробництва, і не тільки сільськогосподарського. Продуктивність праці є вирішальним чинником економічних можливостей нації. Використання поділу праці, конкуренції, ринку підвищує виробничі можливості сус­пільства.

Держава, на думку Сміта, повинна здійснювати лише мінімальне втручання в економіку. Ринок сам, вважав Сміт, зробить усе необхідне для ефективного розподілу ресурсів, організації виробництва, розподілу товарів і доходів. Ринок він порівнював із «невидимою рукою», що ефективно спря­мовує індивідуальні економічні сили.

До видатних теоретиків класичної політичної економії належать ще два представники Англії: Давид Рікардоі Джон Стюарт Мілль.

Заслуги класичної школи:

1. Головним об'єктом вивчення вона зробила сферу ви­робництва, а не обігу.

2. Розкрила значення праці як основи й міри цінності всіх товарів.

3. Довела, що економіка повинна регулюватися ринком і має свої закони, які єоб'єктивними, тобто вони не можуть бути скасовані ні королями, ні урядами.

4. Виявила джерела доходів усіх прошарків суспільства: підприємців, робітників, земельних власників, банкірів, торговців.

Подальший розвиток економічної науки йшов склад­ними шляхами. На початку другої половини XIX ст. полі­тична економія переживала глибоку кризу. Вона розпалася на дві галузі: марксизм і маржиналізм.

Приблизно із середини XIX століття в економічній науці розвивався напрямок, альтернативний до сформованих економічних традицій, — марксизм.

Карл Маркс (1818-1883) народився в Німеччині, але у віці 24 років із політичних причин назавжди покинув батьків­щину і провів значну частину свого життя в Англії.

У 1867 р. вийшов у світ перший том його фунда­ментальної праці «Капітал». Другий і третій томи були відре­даговані й видані його другом і соратником — Фрідріхом Енгельсом — уже після смерті автора.

К. Маркс вважав, що історичний розвиток майже цілком визначається дією економічних факторів, зрозуміти причи ­ ни тих або інших подій можна тільки через аналіз дії еконо­мічних сил. Наріжний камінь марксистського вчення — теорія додаткової вартості. Остання являє собою різницю між вартістю товару й вартістю робочої сили, яка створює цей товар. Капіталіст, несправедливо привласнюючи додатко­ву вартість, яка повинна належати найманим робітникам, у такий спосіб здійснює експлуатацію праці. К. Маркс робить висновок про неминучість загибелі капіталістичної систе­ми - у ній закладені нерозв'язні внутрішні протиріччя: ка­піталісти прагнуть знизити свої витрати на заробітну плат­ню, але тим самим відбувається зменшення купівельних можливостей суспільства, виникає криза виробництваЗрештою робітники, на думку Маркса, скинуть владу капі-талістів-визискувачів.

Як і А. Сміт, К. Маркс вважав ринок могутнім засобом нагромадження капіталу. Але на відміну від Сміта він гадав, що закінчиться цей процес загостренням класової бороть­би й загибеллю капіталізму, бо його протиріччя настільки серйозні, що впоратися з ними ринковий механізм не змо­же. Ця ідея дотепер викликає суперечки, тому що простих відповідей на ці питання не існує.

Марксизм відчутно вплинув на хід історичних подій у XIX-XX ст. Однак сьогодні серед економістів залишилося дуже мало його прихильників.

У 70-х роках XIX ст. зародилася особлива, деідео-логізована лінія в економічній теорії - лінія «економіко. Прийнято вважати, що найбільш помітний внесок в еко­номічну науку зробив англієць Альфред Маршалл (1842-­1924). Його основна праця - «Принципи економічної на­уки» (1890 р.).

Маржиналізм (від франц.— граничний, межо­вий), на відміну від марксизму, абстрагувався від вивчення сутності капіталізму як способу виробництва, що грунту­ється на експлуатації.

Його представники: К. Менгер в Австрії, У. Джевонс в Англії, Л. Вальрас у Швейцарії. Маржиналісти завдання політичної економії вбачали в пошуку найбільш ефек­тивних способів розподілу обмежених ресурсів і раціо­нального господарювання. З метою підкреслити соціальну нейтральність своїх досліджень, вони навіть відмовилися від самого терміна «політична економія» на користь «економікс». Першим це зробив У. Джевонс, а потім незалежне від нього А. Маршалл.

На відміну від марксизму, маржиналізм знаходився під пресом конкуренції ідей, що змушували його сприймати нові здорові ідеї й методи.Так, його прихильники першими по­чали використовувати у своїхдослідженнях математичні мо­делі, а в 90-і роки XIX ст. А. Маршалл вмотував у концеп­цію маржиналізму елементи з теорії Рікардо — класика політичної економії, у результаті чого вона виграла й отри­мала назву неокласичної системи. її представники: Д. Кларк (американська школа), А. Маршалл і А. Лігу (кембріджська школа) й ін.

Прихильники неокласичного підходу предметом своїх досліджень вважали «чисту економіку» незалежно від сус­пільної форми її організації, а одиничним об'єктом дослі­дження поведінку і суб'єктивні мотиви «економічної людини» (пото есопотісиє), яка у своїй діяльності керу­ється тільки особистим інтересом: максимізувати доход і мінімізувати витрати. Такий підхід одержав назву мікро економічного. Пізніше маржиналізм увібрав у себе теорію Д. М. Кейнса, відповідно до якої ринкове регулювання робить економіку нестабільною, тому необхідним є дер­жавне втручання.

Неокласики істотно модифікували теорію цін класиків. Зокрема, ними були введені такі поняття, як попит, пропо­зиція, ціна рівноваги й ін. Покупець посів у неокласиків до­сить помітне місце в ціноутворенні. Класична ж школа акцен­тувала увагу на ролі виробника як вирішальної діючоїособи процесу ціноутворення.  А. Маршалла вважають основополож­ником сучасної цінової теорії.

В економічну науку в цей період активно ввійшли математичні методи, графіки, психологія. Неокласики помітно змінили традиційну економіку, їхні ідеї ввійшли й у XX століття.

У XX ст. основними теоретичними конкурентами в еко­номіці виступили два напрямки: неокласицизм і кейнсіан-ство. Вузловим пунктом їхніх дискусій виявилося питання про економічну роль держави. А саме: чи повинна вона втручатися в економіку і якщо так, то як і якою мірою? Пер­шими на це питання почали відповідати неокласики.

Головна неокласична ідея полягає в тому, що при­ватнопідприємницька ринкова система (з її автоматичними регуляторами і стимулами) здатна до саморегулювання й підтримання економічної рівноваги. Тому державі не слід втручатися в конкурентний ринковий механізм, вона по­винна лише створювати сприятливі умови для його дії.

 

«Революція» Кейнса

Англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) багато хто схильний вважати найвидатнішим економістом XX сторіччя.

У 1936 р. була опублікована найвідоміша книга Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей». У ній були представлені основні економічні ідеї автора. Серед нихті, котрі дали підстави вести мову про «кейнсіанську революцію».

Що ж такого революційного було в теорії Кейнса? На­самперед те, що він докорінно переглянув класичне визна­чення економічної ролі держави. На думку Кейнса, держа­ва повинна відмовитися від політики невтручання й активно брати участь у регулюванні економічних процесів, прово­дити стабілізаційну макроекономічну політику.

Слід зазначити, що на той час економічна дійсність вже явно не вміщалася в рамки традиційних схем, згідно з яки­ми ринок якнайкраще «все зробить сам». Факти свідчили про значний рівень безробіття, про істотні коливання об­сягів національного виробництва, про нестабільність за­гального рівня цін й інші несприятливі явища. Кейнсіансь-ка теорія ставила діагноз і пропонувала рецепти лікування цих економічних хвороб. Зокрема, передбачалося, що тільки активна фінансова політика держави, яка стимулює попит, могла б вирішити проблему масового безробіття.

На відміну від неокласиків, Кейнс предметом свого ана­лізу зробив народне господарство загалом.

Такий підхід одержав назву макроекономїчного, а ство­рений ним напрямок — кєйнсіанства.

Кейнс заклав основи теорії змішаної економіки — систе­ми взаємодії ринкового й державного регулювання еконо­мічних процесів. На сьогодні ксйнсіанські ідеї є широко прийнятими, державне регулювання економіки розглядається як щось само собою зрозуміле.

Найбільшого поширення кейнсіанство і його моди­фікації одержали в 50-60-ї роки, коли вони допомогли по­м'якшити кризові явища в економіці. Однак на межі 70 - 80-х років у розвинутих країнах назріло нове коректування економічного курсу - тепер уже знову на неокласичній базі.

 

Новітні тенденції

Як реакція на нездатність маржиналізму вирішити соці­альні проблеми виникає інституційно-еоціологічний на­прямок (від лат. іпзіііиіит — установа). Його пред­ставники: Т. Веблен, У. Мітчел, М. Вебер, В. Зомбарт, Д. Гелбрейт,  Г. Мюрдальта ін.

Відповідно до цієї теорії, характер економічного розвитку визначає не ринок сам по собі, а вся система економічнихінститутів, де ринок — лише їх частина. Прихильники цієї теорії виробили ідеал суспільства «соціального благо­денства», у якому повинні бути присутніми соціальні про­грами, індикативне планування, участь трудящих у власності й управлінні виробництвом та інші форми втручання держа­ви в економіку. Певною мірою ці ідеї реалізовані у «шведській моделі» економічного розвитку.

У другій половині XX століття дискусії щодо великих економічних проблем ведуться в аспекті визначення найбільш ефективного співвідношення ринкового й дер­жавного регулювання економічних процесів.

У рамках кейнсіанського напрямку (Р. Харрод, Е. Домар, Дж. Робінсон) розвиваються ідеї більш повного враху­вання факторів економічного зростання, розробляються моделі державного регулювання для різних стадій економіч­ного циклу, використання податково-бюджетних інстру­ментів регулювання.

Неокласичні традиції ліберального державного впливу на економічне життя суспільства підтримані представниками монетаризму (М. Фрідмен), неолібералізму (Ф. Хайєк), теорії соціальнооркнтованогоринкового господарства (Л. Ерхард), економіки пропозиції (А. Лаффер). Особливе місце займає школа неокласичного синтезу (П. Самуельсон), що рекомен­дує в залежності від умов, які склалися в економіці, віддавати перевагу або кейнсіанським, або ліберальним підходам.