Виборчі політичні системи

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних із формуванням органів влади, які функціонують у рамках виборчого права. Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони ґрунтуються на певних принципах. Мова йде про дві групи таких принципів:

принципи виборчого права, які визначають статус кожного громадянина на виборах (загальний характер виборів, рівність виборців, таємниця виборів, пряме або безпосереднє голосування);

загальні принципи організації виборів (свобода виборів, наявність альтернативних кандидатів, конкурентність виборів, періодичність і регулярність виборів, рівність матеріальних та інформаційних можливостей політичних партій і кандидатів).

В сучасному світі використовується приблизно 350 різновидів виборчих систем, кожна з яких має певні переваги та недоліки. При цьому можна виокремити чотири основних типи виборчих політичних систем – мажоритарна, пропорційна, змішана, консенсусна.

Система абсолютної більшості або мажоритарна передбачає, що перемагає той кандидат, який набрав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При цій системі виборчі округи бувають одно- або багатомандатні з приблизно рівною кількістю виборців на округ і наближеністю меж округів до меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Голосування відбувається тільки за одного кандидата в одномандатному окрузі або за кількох кандидатів – у багатомандатному. При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості (Франція, Білорусь) обраним вважається кандидат, який отримав понад 50 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При мажоритарній системі відносної більшості (Україна до 1998 р., США, Великобританія, ФРН, Канада, Японія) перемагає той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча система застосовується у понад 70 країнах світу, сприяє успіху насамперед великих партій і забезпечує стабільність уряду. Водночас при цій системі голоси виборців, подані за переможених кандидатів фактично пропадають. Відсутня також відповідність між кількістю голосів і кількістю отриманих мандатів. Окрім того безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців за округами створює небезпеку маніпулювання шляхом тенденційного нарізання виборчих округів. Така практика спотворення волі виборців отримала назву “виборчої географії” або “джеррімендерінгу” (за іменем її творця – американського губернатора штату Массачусетс Джеррі).

Система пропорційного представництва або пропорційна передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. При цій системі виборчі округи багатомандатні і їх межі або співпадають з межами всієї країни (єдиний загальнонаціональний округ), або з межами її областей (провінцій, земель). Голосування відбувається не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, що виставляють свій список кандидатів. При цьому голоси можуть віддаватися за список в цілому без надання переваг (преференцій) – Польща, Чехія, Португалія, Ізраїль – так звані “жорсткі” списки; або із наданням переваг (преференцій) окремим кандидатам з того списку, якому віддається голос – Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Бельгія, Нідерланди – так звані “м’які” списки. У першому випадку партійні списки отримують кількість мандатів, пропорційну до кількості поданих за них голосів виборців. При наявності преференцій мандати надаються конкретним представникам із відповідних партійних списків. З метою усунення надмірної розпорошеності мандатів між партіями та сформування парламентської більшості й утворення уряду в більшості країн, що застосовують пропорційну систему (всього їх майже 50), введено своєрідний “бар’єр” – мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли одержати депутатські мандати (найчастіше він становить 4 – 5 %, хоча може коливатися від 1 % – в Ізраїлі до 10 % – в Туреччині). Загалом пропорційна виборча система покликана забезпечити представництво в парламенті різних політичних сил пропорційно до їх реального впливу.

Мажоритарно-пропорційна або змішана виступає в якості комбінації мажоритарної та пропорційної виборчих політичних систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є так зване “лінійне змішування”, за якого одна частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом змішаної виборчої системи є ФРН, де 50 % депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними списками, а ще 50 % - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Саме такий принцип формування представницьких органів влади запозичили такі посткомуністичні держави як Україна (з 1998 р.), Росія, Молдова, Литва, Грузія, Болгарія, Угорщина. Ця система є реальною спробою компромісу між принципами представництва різних політичних сил і стабільністю уряду зсередини.

Консенсусну систему виборів використовують ООН і деякі партії (наприклад, “зелені”). Вона має позитивну спрямованість, тобто орієнтована не на критику противника, а на вибір найбільш сприятливого для всіх кандидата або виборчої платформи. При цьому виборець голосує на за одного, а за всіх кандидатів (їх має бути обов’язково більше двох) і ранжирує їх список у порядку власних симпатій. Так, якщо на посаду президента претендує три кандидати, то виборець визначає місце кожного з них: за 1-е місце дається 3 бали, за 2-е – 2 бали, за 3-є – 3 бали. Після голосування всі отримані бали сумують і за їх кількістю визначається переможець.

Незважаючи на відмінності, з точки зору життєдіяльності політичної системи суспільства вибори та виборчі системи повинні забезпечити виконання наступних найважливіших функцій:

артикуляція, агрегація та представництво різноманітних інтересів як всього населення, так і власне електорату;

мобілізація виборчого корпусу на розв’язання актуальних суспільних проблем;

політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості та політичної участі;

генерування оновлення суспільства шляхом конкурентної боротьби альтернативних політичних програм;

конституювання ефективної опозиції та її підготовка до виконання функцій політичного керівництва;

рекрутування політичної еліти;

інтеграція різноманітних точок зору та формування загальної політичної волі;

каналізація, переведення політичних конфліктів у русло їх інституційного мирного врегулювання;

контроль за інститутами державної влади;

розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади та громадянами;

легітимація та стабілізація політичної системи взагалі, а також власне конкретних інститутів влади – парламенту, уряду, президента, місцевого самоврядування тощо.