Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого правового регулювання

Земельний кодекс (ЗК) України (в редакції від 13 березня 1992 р.) не дає визначення землі як об'єкта законодавчого регу­лювання. Водночас він визначає, що завданням земельного зако­нодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівно­правного розвитку всіх форм власності на землю й господарюван­ня, збереження родючості грунтів, поліпшення природного сере­довища, охорона прав громадян, підприємств, установ і ор­ганізацій на землі.

Не дуже щедрою щодо цього питання є навчальна та спеціаль­на юридична література попереднього періоду,

Наприклад, у підручнику «Земельное право» за редакцією Н.Д. Казанцева і А.А. Рускола переважає думка, згідно з якою земля є всезагальною умовою праці, операційним базисом та ос­новним засобом виробництва в деяких галузях народного госпо­дарства'. Схожі погляди домінували й у інших навчальних та на­укових виданнях².

У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття «земля», яке наведене у Державному стандарті «Земля. Терміни і визначен­ня»³. Земля — це найважливіша частина навколишнього природно­го середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунто­вим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою ба­зою для розміщення галузей народного господарства.

Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, на мій погляд, цих ознак недостатньо для об'єктивного розуміння по­няття «земля» в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та земельне зако­нодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та фор­мування його якості.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗК України охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до склад­них природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і харак­теру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Це повністю відповідає положенням Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», зо­крема ч. 1 ст. 5, згідно з якою державній охороні і регулюванню ви­користання на території України підлягає навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси.

Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об'єкт господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто еко­логічних систем, справляє біологічний вплив на створення ланд­шафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказ­ників, пам'яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків-пам'ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікуваль­них, оздоровчих зон тощо.

У цьому аспекті йдеться про особливості землі як певної тери­торії, що акумулює в собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, ду­ховних, пізнавальних, рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, спортивних, туристичних та інших потреб людини і суспільства. Це свідчить про чітке юридичне закріплення викладених вище особли­востей землі як складової просторової частини довкілля.

Викладене дає підставу стверджувати, що земля в життєдіяль­ності людини виконує й інші, зокрема соціально-екологічні, функції. Так, вона становить матеріальну основу для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чи­ном, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи (надр та ін.).

Наявність на землі унікальних природних лікувальних, оздоров­чих факторів розширює можливості її використання для задоволен­ня лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших потреб людини (пізнавальних, естетичних, туристичних тощо).

Маю звернути увагу й на те, що земля виконує роль головного (основного) засобу виробництва не тільки в сільському госпо­дарстві, тобто аграрному секторі економіки, але й не меншою мірою в лісовому господарстві.

^Використання земель в аграрно-промисловому виробництві зу­мовлюється пріоритетом земель сільськогосподарського призна­чення. Адже, як зазначено у ст. 20 ЗК України, землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, а 'їх визначення провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

При цьому вилучення вказаних земель, зокрема ріллі, земель­них ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб допускається як виняток за межа­ми населених пунктів за рішенням Верховної Ради України, а ви­лучення особливо цінних продуктивних земель не допускається взагалі.

Аналогічними є вимоги щодо вилучення земельних ділянок, зайнятих лісами першої групи та лісами з особливим режимом лісокористування для цілей, не пов'язаних із веденням лісового господарства. Це допускається, як виняток, також за рішенням Верховної Ради України.

Такий режим обумовлюється тим, що землі лісового фонду, тобто земельні ділянки, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства, мають використовуватися за цільовим призначенням саме для ведення лісового господарства. При цьому верхній шар ґрунтового покриву є біологічною основою для продуктивності лісових ресурсів та важливою ознакою поняття лісу (ст.ст. 1, 3 Лісового кодексу України).

Тож не випадково, що правове регулювання використання, відтворення і охорони земель лісового фонду переважно здійснюється нормами Лісового кодексу, що надають пріоритет ор­ганізації ведення лісового господарства виключно на землях лісо­вого фонду з обов'язковим дотриманням ефективного використан­ня, відтворення та охорони лісових угідь і природних властивостей лісових ресурсів для забезпечення життєдіяльності людини та суспільства.

Важливою ознакою поняття «землі», як зазначалося вище, є її просторове поширення для розміщення галузей народного госпо­дарства. У чинному ЗК України це знайшло своє закріплення у главі 9, яка передбачає сукупність норм, які встановлюють право­вий режим земель промисловості (ст. 68), транспорту, зв'язку, ко­мунікаційного та іншого призначення (ст. 69), а також для потреб оборони (ст. 70).

Проте вказаний стандарт не враховує тієї важливої ознаки, що земля виступає просторово-територіальною базою, тобто опе­раційною основою для розміщення і функціонування населених пунктів, зокрема сільських населених пунктів, селищ та міст, хоча це чітко простежується з аналізу чинного земельного законодавст­ва. ЗК України містить спеціальний розділ «Землі населених пунктів», у якому, зокрема, містяться норми про землі міст (ст. 63);

землі селищ міського типу (ст. 64); землі сільських населених пунктів (ст. 65).

Не брати до уваги цієї юридичної обставини не можна, оскільки земельні ділянки у цьому аспекті сприяють розвитку системи роз­селення в Україні, упорядкуванню демографічних процесів і лише частково виконують операційну функцію для розміщення окремих об'єктів галузей народного господарства, переважно на землях міст та селищ міського типу.

Проте цією констатацією не обійтись, оскільки значна частина об'єктів на землях населених пунктів призначена для обслуговуван­ня житлового фонду, соціальної інфраструктури, розвитку різних форм самоврядування, комунально-побутового обслуговування на­селення.

Отже, земля є операційною базою не тільки для розміщення га­лузей народного господарства, а й для системи розселення в країні шляхом створення сільських та міських поселень (міст і селищ міського типу). В такому плані зростає соціальна роль землі. І са­ме ця ознака є основою правового регулювання земельних пра­вовідносин з точки зору його диференціації за цільовим призна­ченням.

Не потребує особливого доведення й та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, рекреації, лікуван­ня тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її вико­ристання, відтворення й охорони. Відповідні нормативно-правові положення містяться також у нормах ЗК України, зокрема в ч. 4 ст. 4 йдеться про неможливість приватизації земель загального ко­ристування, у ст. 73 — земель оздоровчого призначення, в ст. 74 — земель рекреаційного призначення; інших актів чинного законо­давства, наприклад у гл. 11 Лісового кодексу України (ст.ст. 74, 75, 78 та ін.).

Водночас для глибшого розуміння вказаного поняття надзви­чайно важливо окреслити і юридичні ознаки, що є притаманними для будь-якого правового поняття та системи юридичних категорій:

а) насамперед, земля має державно-територіальне значення у межах кордонів України як матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки держави;

б) земля, залежно від функціонального призначення, перебуває на праві власності українського народу або уповноваженої на це за­коном — держави та її органів, або ж належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві колективної та приватної власності;

в) особливістю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтере­су і встановлення режиму права загального і спеціального землеко­ристування.

Однак земля не тільки інтегрує в своїй основі різні корисні вла­стивості, що спрямовуються на забезпечення економічних, соціальних, екологічних інтересів суспільства і громадянина, а й характеризується відповідним диференційованим режимом залеж­но від функціонального її використання і цільового призначення.

Саме з цих позицій ЗК України поділяє всі її землі за відповідними категоріями:

1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надають­ся для потреб сільського господарства або призначені для цієї ме­ти;

2) землі населених пунктів — земельні ділянки, розташовані відповідно в межах міста, селища міського типу та сільського насе­леного пункту, визначені в порядку землевпорядкування;

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення — землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об'єктів ви­робничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань спеціального призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення — земельні ділянки, на яких розташо­вані об'єкти природно-заповідного фонду, або які мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування, чи призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, або на яких розташовані історико-культурні заповідники, меморіальні парки, інші об'єкти і пам'ятки історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;

6) землі водного фонду — землі, зайняті водними об'єктами, бо­лотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зо­ни охорони;

7) землі запасу — землі, не передані у власність або не надані в постійне чи тимчасове користування, або використання яких на вказаних юридичних титулах припинено у встановленому законом порядку.

Разом з тим ЗК України містить норму, яка вказує на наявність земель гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної, космічної системи (ст. 4), і в той же час не виділяє їх у складі са­мостійної категорії земель України (ст. 2). Подібний анахронізм стосується і земель загального користування населених пунктів, зо­крема майданів, вулиць, проїздів, шляхів, пасовищ, сінокосів, на­бережних, парків, міських лісів, скверів, бульварів, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, а також земель, наданих для розміщення будинків органів державної влади та державної ви­конавчої влади (ст. 4), про які навіть згадки немає у спеціальному розділі, що визначає правовий режим земель населених пунктів (ст.ст. 63—67 ЗК України).

У той же час викликають професійне здивування мотиви відне­сення до земель загального користування земель для розташування місць знешкодження та утилізації відходів, кладовищ, територій розміщення будинків різних органів державної влади, беручи до ува­ги те, що використання наведених земель може здійснюватися пере­важно на праві спеціального користування, тобто на підставі спеціальних дозволів з урахуванням специфіки їх правового режиму.

Варто відзначити, що деякі категорії земель, що реально існую-ють у межах території України, але про які зовсім не згадується у чинному ЗК України, мають важливе значення для виявлення особливостей та ознак юридичного поняття «землі». Йдеться, зок­рема, про землі, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що складають матеріальну осно­ву місцевого самоврядування відповідно до ст. 142 Конституції Ук­раїни, п. З ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місце­ве самоврядування в Україні»' з уточненням, що такі землі перебу­вають у комунальній власності відповідних територіальних громад.

Згідно із Законом України від 4 листопада 1991 р. «Про держав­ний кордон України»² останній визначається як лінія і вертикаль­на поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають території України — суші, вод, надр, повітряного простору. Державний кор­дон України, якщо інше не передбачено міжнародними договора­ми, встановлюється, зокрема, на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах, який на місцевості позначається чітко видимими прикордонними знаками, форма, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України та міжнародними договорами.

З метою забезпечення на державному кордоні України належ­ного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється при­кордонна смуга та можуть встановлюватися контрольовані прикор­донні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості і умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До цієї смуги не включаються насе­лені пункти і місця масового відпочинку населення.

Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як прави­ло, в межах території району, міста, селища, споруди, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороня­ються відповідними військами України.

У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до чинного законодавства правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, ведення робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання у внутрішніх водах України.

Отже, використання і охорона державного кордону тісно пов'язується не тільки з забезпеченням територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки України шляхом визначення відповідних ліній кордону, прикордонних смуг і контрольованих районів, встановлення відповідного посиленого режиму їх викори­стання й охорони, але й земельно-правовою регламентацією по­рядку користування та охорони таких земель, що меншою мірою знайшло відображення у вищенаведеному законі і зовсім не регла­ментується ЗК України, що навряд чи є вірним. Адже правовий ре­жим цих земель має підпорядковуватися пріоритетним вимогам цільового використання відповідних територій як спеціально виз­начених земельних ділянок у місцях встановлення кордону, при­кордонних земель та земельних ділянок контрольованих прикор­донних районів.

З огляду на це ЗК України має закріпити особливості правово­го режиму земель кордону та прикордонних земель як визначеної в установленому порядку смуги земель уздовж межі та прилеглих територій, яка відокремлює територію України від території інших держав та на які поширюється особливий порядок і посилена охо­рона, встановлюються певні обмеження щодо проживання, перебу­вання, пересування населення, обмеження щодо здійснення госпо­дарської та іншої діяльності.

У складі земель України за чинним ЗК України необгрунтоване не виділяються й землі державного матеріального резерву, які ма­ють значення для диференційованого правового регулювання та режим яких визначено Законом України від 24 січня 1997 р. «Про державний матеріальний резерв»'.

Відповідно до вказаного Закону земельні ділянки, на яких розміщені запаси державного матеріального резерву незалежно від їх місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, є дер­жавною власністю і не підлягають приватизації.

Отже це є земельні ділянки, що належать державі на праві влас­ності як територіальна основа для розміщення запасів державного матеріального резерву та відповідних об'єктів і підприємств, уста­нов і організацій, які входять до цієї системи для виконання виз­начених законодавством завдань, зокрема, забезпечення потреб держави в особливий період, надання державної підтримки окре­мим галузям народного господарства та юридичним особам з ме­тою стабілізації економіки в разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ре­сурсів, продовольства тощо, надання гуманітарної допомоги, а та­кож забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Важливо, що вказані земельні ділянки, враховуючи їх надзви­чайне цільове використання, не підлягають відчуженню у держави у процесі реформування земельних правовідносин, що і слід закріпити у законодавчому акті про землю в Україні.

Маю відзначити й те, що в Україні на базі законодавства про кооперацію формально-юридичне і фактично у складі земель насе­лених пунктів утворилася самостійна категорія земель як су­купність земельних ділянок колективних та індивідуальних са­дівницьких поселень, які займають значні території в передмісті та інших зонах. Такі земельні ділянки мають своє цільове призначен­ня, що визначається проектами організації садівницьких товариств, затверджених у встановленому порядку, юридичне легалізовані стосовно конкретних фізичних і юридичних осіб, мають наявну інженерну та комунальну інфраструктуру та визначені у правовста-новлюючих документах, виконують важливі життєзабезпечувальні, соціальні та інші функції, що обумовлює доцільність їх правової регламентації, юридичного опосередкування системи земельних правовідносин, які виникають на різних етапах функціонування са­дівницьких товариств, їх колективних та індивідуальних членів як землевласників та землекористувачів.

Варто додати, що склалася й відповідна судова практика з вирішення земельних спорів за участю вищезазначених суб'єктів, що є додатковим аргументом доцільності законодавчої регламен­тації земель садівницьких поселень.

Особливу увагу слід звернути на землі культового призначення, про які не йдеться у чинному ЗК України. Юридичні титули на вказані землі змінювалися залежно від їх приналежності до відповідних церков, монастирів та соціально-політичного устрою держави. У попередній період утвердилося виключне право держав­ної власності на ці землі з монопольним розпорядженням ними ор­ганами виконавчої влади. Невизначеність правового режиму зазна­чених земель періодично створює напруженість між різними церк­вами та релігійними об'єднаннями громадян. З метою врегулюван­ня цих відносин та відновлення історичної справедливості бажано закріпити механізм регулювання і визнання права власності на зе­мельні ділянки, на яких розміщені культові споруди, пам'ятки та пантеони, і право довгострокової оренди земель, пов'язаних із за­безпеченням функціонування церковних об'єднань. Важливо, щоб це стало складовою частиною здійснюваної в Україні земельної ре­форми, приватизації та демонополізації права державної власності на землю.

Очевидно, що сьогодні актуальним є вирішення питання щодо встановлення правового режиму цієї категорії земель з тим, щоб нейтралізувати причини виникнення земельних конфліктів (колізій), зокрема земель культового призначення (церковних, мо­настирських тощо).

Потребує свого вирішення і питання правового режиму земель родовищ корисних копалин, торф'яного фонду і водно-болотних угідь, мисливського фонду та особливо деградованих земель.

У ЗК України (ст. 49) передбачається, що земельні ділянки, які зазнали радіоактивного і хімічного забруднення, на яких не забез­печується одержання чистої продукції, підлягають вилученню з сільськогосподарського обороту. Виробництво сільськогосподарсь­кої продукції на цих землях забороняється.

Видається, що такою ж мірою ці землі непридатні й для здійснення інших видів діяльності, проживання тощо, беручи до уваги те, що фактично вони є екологічно небезпечними.

Правовий режим цієї категорії земель чинним ЗК України не визначений. Певні юридичні засади, що характеризують їх право­вий режим, містяться у нормах Закону України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивно­го забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»', який пе­редбачає, що до земель, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоак­ тивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1.0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань,

спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення, населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, і забезпе­чення його нормальної господарської діяльності.

У той же час цей Закон передбачає відповідне зонування вказа­них територій та визначає, зокрема, радіаційне небезпечні і радіаційне забруднені землі. Так, радіаційне небезпечними визна­ються землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають державним та міжнародним допусти­мим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно ви­користовувати за екологічними умовами. До цих земель належать, зокрема, території, на яких встановлений режим зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення.

Відповідно, радіоактивне забрудненими слід вважати землі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового оп­ромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпе­чення нормальної господарської діяльності. До цих земель нале­жать території з правовим режимом зони гарантованого доб­ровільного відселення та зони посиленого радіоекологічного кон­тролю.

Проте це не єдині землі, що потребують встановлення особли­вого правового режиму, оскільки значну небезпеку створюють і зе­мельні ділянки, які деградовані внаслідок дії природних явищ стихії (землетрусів, повеней тощо), а також небезпечного техноген­ного впливу на стан навколишнього природного середовища (сис­тематичних викидів забруднюючих хімічних речовин, інших фізич­них, біологічних, тонізуючих впливів).

Тому встановлення спеціального режиму екологічно деградова­них земель у ЗК України бажано здійснити з урахуванням вищезаз­начених особливостей та вимог Закону України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»', що повинно братися до уваги при визначенні землі як об'єкта диференційова­ного правового регулювання. При цьому доцільно передбачити по­рядок передачі та виключення земель із вказаних категорій у разі їх реабілітації та відновлення якості.

Чинне земельне законодавство України використовує узагаль­нену категорію «земельні ділянки» як найбільш деталізовану час­тину різних категорій земель, які з точки зору конкретних земель­них правовідносин є об'єктами, на які спрямовуються інтереси відповідної фізичної та юридичної особи та стосовно яких вста­новлюється їх земельна правосуб'єктність і оформляється відповідний юридичний титул — право власності чи право земле­користування.

ЗК України диференціює земельні ділянки як за формами пра­ва власності на них, так і за суб'єктним складом із зазначенням їх цільового використання або фіксує їх назву з точки зору їх місця в складі відповідних категорій земель.

Зважаючи на це, можна виділити земельні ділянки, які можуть належати на праві власності громадянам та юридичним особам, зо­крема: селянських (фермерських) господарств; особистих підсоб­них господарств; присадибні; садівницькі; гаражні; дачні;

прибудинкові; територіальних громад; колективних сільськогоспо­дарських підприємств; кооперативів; садівницьких товариств;

сільськогосподарських акціонерних товариств, на яких розміщені об'єкти незавершеного будівництва; автозаправні станції, що ре­алізують пально-мастильні матеріали виключно населенню; для зайняття підприємницькою діяльністю тощо.

Досить розгалуженою є система земельних ділянок, які викори­стовуються на юридичному титулі права землекористування, ок­ремі назви яких відображають характер та особливості їх правово­го режиму: земельні ділянки для зайняття традиційними народни­ми промислами, сінокоси, пасовища, городи, орендні земельні ділянки, земельні ділянки житлових та інших кооперативів, смуги відводу, смуги земель, зелені зони, лісові угіддя, берегові смуги, прибережні смуги, земельні ділянки загального користування та ін.

Кожній з перелічених земельних ділянок притаманний свій пра­вовий режим, тобто встановлений законодавством порядок, що визначає правосуб'єктність різних осіб щодо їх використання як об'єкта права власності, землекористування, в тому числі оренди, відновлення й охорони.

Земельна ділянка вказує на її належність до більш загальної ка­тегорії — землі, здатної ділитись на частини (ділянки) і виконува­ти відповідну функцію.

Тому термін «земельна ділянка» має важливе значення для ха­рактеристики категорії «земля», оскільки є її складовою частинок» як частка цілого, що відбиває особливості її цільового використан­ня, об'єкта конкретних життєвих правовідносин і юридичне закріплену «персоніфікацію», тобто приналежність її конкретному носію прав і обов'язків, а також реалізації правомочностей щодо володіння і користування (право землекористування) або во­лодіння, користування і розпорядження (право власності).

Таким чином, земельна ділянка — це індивідуально визначена і юридичне відособлена частина відповідної категорії земель, яка на­лежить на певному юридичному.титулі (праві власності чи праві користування) конкретній особі і використовується (експлуа­тується) відповідно до цільового призначення, та межі якої визна­ чені на місцевості відповідно до затвердженої в установленому по­рядку земельно-впорядної документації*.

Отже, земля може розглядатися як інтегрований та дифе­ренційований об'єкт, що обумовлює необхідність її правової регла­ментації.

З огляду на викладене можна виокремити такі узагальнені озна­ки поняття «земля»:

1) головна матеріальна основа (база) навколишнього природно­го середовища (довкілля);

2) територіальне розгалужений простір, що визначається особ­ливістю природної структури (рельєфу);

3) частина довкілля з наявним різноманітним ґрунтовим по­кривом (грунтом), що формує природні та антропогенні ланд­шафти;

4) база для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин, інших природних компо­нентів, які за своїми природними властивостями створюють сферу життя (біосферу) і використовуються на праві загального землеко­ристування громадян;

5) матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави у межах її кордону та адміністратив­но-територіального поділу;

6) об'єкт, диференційований на окремі категорії за цільовим ви­користанням, та земельні ділянки, які перебувають на праві влас­ності українського народу або уповноваженого ним органу — дер­жави для задоволення суспільних інтересів, і праві колективної та приватної власності в частині задоволення корпоративних, культо­вих та різних індивідуальних потреб;

7) матеріальна основа місцевого самоврядування та об'єкт ко­мунальної власності різних територіальних громад;

8) частина біосфери, яка:

а) є основним засобом виробництва в сільському, лісовому гос­подарстві та в інших галузях господарювання;

б) є операційною основою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарст­ва, державного матеріального резерву і шляхів сполучення;

в) виконує роль місця, джерела, засобу й умови існування жи­вих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб;

9) стан поверхневого покриву, що потребує в разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на на­селення та якість довкілля.

Таким чином, «земля» (в юридичному значенні) — головна те­риторіально-просторова частина довкілля (навколишнього природ­ного середовища) у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини та інших живих організмів, природні властивості якої використовуються на праві загального землекористування, дифе­ренціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві колективної і приватної власності з метою забезпечення корпора­тивних і особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самовря­дування, виступає основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, операційною базою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного ма­теріального резерву та шляхів сполучення, є невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає у разі деградації здійснення заходів щодо відвер­нення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.