Особливості утвердження демократичних інституцій в Україні

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами. [9,c.368]

Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз політичного режиму України, на думку автора, має бути здійснений у рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля, електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної демократії Г.О’Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.

Л.Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод [4, с.12-14]. Електоральні демократії, на відміну від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і участь мали сенс. Разом з тим вони не приділяють багато уваги базовим свободам і не намагаються включити їх до реальних критеріїв демократії. Проміжні концепції, розташовані у межах континууму між електоральною і ліберальною демократіями, включають до критеріїв демократії базові громадянські свободи (право на відверте вираження своїх поглядів і свободу об’єднання), але допускають серйозні обмеження прав громадян. Так, в Україні громадянські свободи ураховуються переважно у тій мірі, в якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, на відміну від французької чи англійської моделей ліберальної демократії, де вони є необхідними компонентами демократії, що гарантують реалізацію більш ширшого кола демократичних функцій. Політичні режими, до яких за своїми характеристиками подібний український, називаються режимами напівдемократії. Саме вони дозволяють розібратися у динаміці режимного виміру і процесах розвитку демократії посткомуністичних суспільств, зокрема, України.

Близькою до них є модель делегативної демократії Г. О’Доннелла, яка виходить з того, що політичні режими у суспільствах перехідного типу є демократичними з точки зору формальних процедур, але вони не претерпівають змін у напрямку ліберальної демократії. Характерними ознаками делегативної демократії є домінування виконавчої влади над представницькими органами; наявність непрямого контролю виконавчої влади над ЗМІ; нейтралізація чи усунення реальних і потенційних центрів опозиції; патронаж над громадськими об’єднаннями з боку виконавчої влади в обмін на публічну підтримку ними останньої; збереження певної автономії політичного суспільства; відсутність прямих обмежень громадянських прав і свобод. Майже всі перелічені характеристики притаманні й українському політичному режиму. Всенародно обраний президент на свій розсуд користується делегованими йому владними повноваженнями, що призводить до перетворення українських виборців аж до наступних виборів на пасивну аудиторію. А оскільки в державі мають місце спроби впливу на політичну конкуренцію з боку влади, то політичний режим України набуває напівконкурентного змісту.

До того ж в Україні наявні обмеження свободи слова (що останнім часом не раз зазначали міжнародні організації) [7, с.9-11], клієнтурні моделі голосування та здійснення влади, ігнорування критики з боку опозиції чи інститутів громадянського суспільства. В цілому дані ознаки не є повними характеристиками авторитарного режиму, тож, мова йде про авторитарний синдром в Україні.

За сполукою конституційних ознак український політичний режим є змішаним за типом, бо поки що поєднує мажоритарну і пропорційну виборчі системи з президентсь­кою формою правління. Така спроба поєднання характеристик політичних режимів в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при президентському правлінні уряд приз­начається президентом, а не парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва, майже не має стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно управляти, не маючи підтримки парламенту. У свою чергу парламент не несе відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі.

Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є авторитарний синдром.

Відповідно до теорії А.Лейпхарта, оптимальним політичним режимом для України, якщо вона, звісно, хоче бути демократичною державою, має бути співсуспільна демократія, що характерна більшості європейських країн, і яка виявилась більш-менш нейтральною по відношенню до категорій “західних” і “незахідних” типів демократії, що особливо важливо у неопатримоніальному вимірі пострадянських країн. Ця теорія застосовується до суспільств, що характеризуються розподілом на сегменти. Сегменти можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного, етнічного, національного і т.п. характеру. Основною метою співсуспільної демократії є вирівнювання протиріч та створення системи обмежень і противаг для великої кількості політичних еліт, а основною ознакою – співпраця еліт [6, с. 11].

Оскільки Україна є сегментованою державою за етнічною, мовною, регіональною, релігійною ознаками, має багатопартійну систему, партиципаторну політичну культу­ру, велику територію, різноспрямовані зовнішньо-політичні орієнтації, то концепція співсуспільної демократії їй як найліпше підходить. Вона може стати реальним вирішенням проблем конфліктності влади і утвердження демократії в Україні.

Якщо ж говорити про еволюцію політичного режиму України, то не можна виключити жодного з п’яти можливих варіантів його розвитку, що склалися у політологічному дискурсі: 1)консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до дедалі зріліших форм демократії; до ліберальної демок­ратії, інтеграція у Європейський Союз; 2) набуття системою повного комплекту рис делегативної, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її переродження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової форми правління; 4) повернення до старого однопартійного режиму у випадку приходу до влади крайніх “лівих”; 5) анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності.

Найбільш бажаним для України, звичайно, є перший варіант. А найменш імовірним є, усе ж таки, розвиток подій за четвертим і п’ятим сценаріями. Не виключний і другий сценарій на фоні посилення тенденції все більш поверхового характеру демократизації у країнах “третього світу” і неопатримоніального коріння українського політичного режиму, що, безумовно, заважатиме процесу інтеграції України у коло демократичних держав.

Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти останній розвиток політичних подій в державі – спроба вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.

Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав. [7,c.6-7]

А сумнівів щодо правильного напрямку розвитку українського суспільства немає жодних, і передовсім через те, що демократизація (у тій чи тій формі, тим чи тим темпом) уособлює важливу тенденцію політичного розвитку країн сучасного світу, а європейська інтеграція – важливу тенденцію розвитку багатьох посткомуністичних країн.

Висновки.

За останні 20 років дуже багато недемократичних – тоталітарних і авторитарних режимів розпалося або трансформувалося в демократичні республіки або держави на демократичній основі. Загальний недолік недемократичних політичних систем полягає в тому, що вони не були підконтрольні народу, а значить, характер їх стосунків з громадянами залежав перш за все від волі правителів. В минулі століття можливість свавілля з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями правління, відносно високою освітою і вихованістю монархів і аристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-етичних кодексів, а також думкою церкви і загрозою народних повстань. В сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, або їх дія надто слабка. Тому надійно приборкати владу, гарантувати захист громадян від державного свавілля може тільки демократична форма правління. Тим народам, які готові до індивідуальної свободи і відповідальності, обмеженню власного егоїзму, пошани закону і прав людини, демократія дійсно створює якнайкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

 Однією із країн, що знаходиться на шляху переходу від одного політичного режиму (тоталітарного) до іншого (демократичному), є Україна. Наша країна пішла по шляху швидкої політичної і економічної реалізації західної ліберальної моделі демократії, по шляху так званої шокової терапії. Проте, в Україні не було на той момент, характерних для Заходу багаторічних традицій ринкової економіки і індивідуалістичної культури, радянське суспільство глибоко відрізнялося від західних демократій майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією і монополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудь конкуренції; переважанням в народній свідомості колективістських цінностей, поліетнічним складом населення, відсутністю масових демократичних рухів, здатних сформувати альтернативну номенклатурі політичну еліту та ін. В результаті ми переживаємо важкі часи, ліберальна модель демократизації привела до політичної анархії, до підриву мотивації продуктивної праці, різкого зростання цін і падіння рівня життя населення. Очевидно, що для України оптимальна модель політичного і економічного реформування може бути знайдена лише на шляху ретельного аналізу власної специфіки і світового досвіду, проведення активної, а головне, ефективної державної політики в цілях формування більш динамічного і гуманного суспільства. 

На думку багатьох український менталітет вимагає наявності сильної руки, жандарма і т.д., але я з цим не погоджуюсь, бо вважаю, що паростки свободи, які у нас проявилися під час минулих президентських виборів стануть справжнім поштовхом до утвердження народовладдя.

Сподіваюсь, що на виборах 2006 року до Верховної Ради України найбільший відсоток голосів одержать сили демократичного спрямування, і ще декілька років стабільного розвитку суспільства приведуть нашу країну до справжньої демократії.

 

Використані джерела:

 

1. Алексеев С.С. "Государство и право" Москва,1993г. – С.82.

2. Бжезинський Зб. Вирішальна роль України на пострадянському просторі. // Політика і час.– 1997.­– № 9. –С.24-28.

3. Власть и демократия: Зарубежные учёные о политической науке. Под ред. П.А. Цыганкова. М, 1992.– С.131.

4. Даймонд Л. Прошла ли “третья волна” демократизации? // Полис. –1999. –№1. –С. 10-25.

5. Даль Р. О демократии. / Пер. с англ. А. С. Богдановского; под ред. О.А. Алякинского. – М.: Аспект пресс, 2000. – 208 с.

6. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы. // Полис.– 1992. –№ 1-2, 3, 4. – С.91-92.

7. Марциновський А. Останнє попередження Ради Європи? // Голос України, 1998. 4 грудня. – С.4.

8. Основы политологии. Под ред. В Л.Пугачева. М, 1992. – С.45

9. Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. ­–К.: Політична думка, 1995. – 368 с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права:Підручник –Харків:Консул, 2001. – С.84

11. Теория государства и права. Курс лекций /Под ред. Н.И. Матузова.,.В.Малько. Саратов, 1995г. – С.78.

12. Теория государства и права./Под ред.А.Б.Венгерова.М: Юрист, 2000. – 112.

13. Теория государства и права: учебник для ВУЗов по специ­альности: "Правоведение" Москва, МГУ,1987 г. –С.109.

14. Хайек Ф.А. Дорога к рабству. Новый мир, 1991, №№ 7-8. – С.75.

15. Цвік М.В. Загальна теорія держави і права: Підручник – Харків «Право»,2002 – С.95.