Аналіз потенційної конкурентоспроможності регіонів України

Конкурентоспроможність регіонів розглядаємо як потенційні можливості вести конкуренцію, а конкурентну перевагу - як наявність певних вищих характеристик регіону в порівнянні з іншими. Конкурентоспроможність регіонів характеризується міжрегіональними відмінностями за рівнем інноваційного розвитку, надходженнями прямих іноземних інвестицій, розвитком малого та середнього підприємництва, розвитком інфраструктури, наявністю кваліфікованих кадрів, рівнем продуктивності праці та зайнятості. 

Умовою зміцнення конкурентних позицій регіонів є виконання регіональними системами таких функцій:

- узгодження і захист інтересів регіону всередині країни і за кордоном. Владні структури мають забезпечувати створення умов для того, щоб кожний суб'єкт країни максимально використовував свій потенціал і все менше потребував державної допомоги;

- посилення конкурентних позицій регіону завдяки залученню інвесторів та удоскона­ленню економічної структури, сприянню розвитку в регіоні малого і середнього бізнесу;

- створення системи регіональних пільг і гарантій для діяльності підприємницьких, комерційних структур та інвесторів;

- нарощування зовнішньоекономічного потенціалу і розширення торгово-економічних зв'язків регіонів.

Предметом конкуренції між регіональними суб'єктами можуть стати державні програми і проекти, що пов'язані з розміщенням продуктивних сил, а також з вирішенням соціальних проблем. При постійному дефіциті ресурсів претендувати на участь у реалізації таких програм і проектів зможуть лише ті регіони, у яких найвищий рівень надійності конкурентних позицій.

Стабільний розвиток регіональної економіки в умовах ринку стає реальним за наявності надійних конкурентних позицій. Принцип економічної самостійності регіональних суб'єктів країни вносить істотні корективи в їхнє фінансово-економічне становище. Стабільність розвитку регіональної економіки безпосередньо залежить від наявності відповідного соціально-економічного, науково-технічного та кадрового потенціалу. Ці чинники визначають привабливість регіону для розміщення нових, реконструкції існуючих виробництв і тим самим для створення нових робочих місць. У свою чергу, зростання чисельності працюючих визначає соціально-економічний добробут населення та поліпшення фінансово-бюджетного становища в регіоні.

Надходження капіталу до того чи іншого регіону визначається його конку­рентними можливостями і перспективами їх нарощування. Підприємницький капітал спрямовується в ті регіони і сфери діяльності, де можна розмістити конкурентоспроможні виробництва та організувати прибутковий бізнес. Регіони значно відрізняються можливостями в залученні інвестицій. Так, іноземні інвестори надають перевагу регіонам урбанізованим, з розвинутою інфраструктурою, з наявністю кваліфікованих трудових ресурсів. [4]

Конкурентоздатність регіону залежить від здатності впроваджувати інновації, модернізувати виробничі й технологічні процеси, пристосовуючись до мінливих умов навколишнього середовища. У сучасних умовах конкурентне економічне становище суб'єктів регіональної економіки визначається їхньою здатністю здійснювати господарську діяльність у ринковому середовищі на умовах самостійності та самофінансування. Це принципово нове явище глибоко пронизує всі сфери діяльності підприємств і організацій, їхню конкурентоспроможність можна визначити як потенційну можливість займати відповідну нішу на ринку товарів та послуг, що забезпечують суб'єкту ринкових відносин стійке фінансове та економічне становище.

При оцінюванні конкурентних позицій регіонів враховується рівень економічного розвитку суб'єктів регіональної економіки. Експертна оцінка може засновуватися на 10-бальній системі. Досягти 10-бальної оцінки практично нереально, але розрив може бути зменшений за рахунок удосконалення конкурентних позицій завдяки докорінній структурній переорієнтації економіки регіонів, поліпшенню транспортної системи, зниженню екологічної, енергетичної та соціальної напруженості, фінансовому оздоровленню міжвиробничих зв'язків, а також формуванню ринкової та виробничої інфраструктури, створенню відповідного науково-інформаційного середовища.

Для оцінювання та аналізу конкурентних позицій регіонів як суб'єктів держави доцільно виходити з таких критеріїв:

1) кожна конкурентна позиція має сприяти підвищенню привабливості регіону для формування системи регіональних ринків;

2) усі конкурентні позиції пов'язані між собою і взаємодіють. Це створює економічну зацікавленість суб'єктів ринку в розвитку конкурентного середовища на території тих регіонів, у яких найбільш надійні та стійкі конкурентні позиції;

3) конкурентні позиції регіону динамічні та змінюються під впливом активної структурної політики; посиленого оновлення виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу; розвитку виробничої та ринкової інфраструктури; здійснення активної інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності;

4) конкурентні позиції в кожному регіоні розвивалися неоднаково під впливом багаторічної політики регіонального розвитку відповідно до централізовано-розподільчої системи ведення господарства. У результаті вони не адекватні вимогам розвиненої ринкової економіки, і кожній позиції притаманний свій рівень зрілості та активності.

Аналіз показників не тільки економічного і соціального розвитку регіонів, але їхньої конкурентоспроможності покликаний забезпечити вирішення принаймні двох основних задач:

1) визначення рівня інтегральної оцінки розвитку регіонів з метою віднайдення «лідерів» і «аутсайдерів»;

2) побудови сітки економічного районування країни з комплексу основних характеристик.

До найважливіших конкурентних позицій відносяться:

1. Зручне географічне положення і висока транспортна освоєність території регіону, близькість економічно розвинених територій, здатних формувати ринковий простір; наявність зручних транспортно-економічних зв'язків з зарубіжними країнами [5]

2. Наявність високоекономічних природних ресурсів. Важливе значення має рівень геологорозві­дувальної та науково-проектної обгрунтованості й підготовки проектів, що пов'язані з формуванням господарських полігонів, спрямованих на промислове і сільськогосподарське використання природних ресурсів. Ефективне комбінування всіх видів ресурсів території дозволяє розробити політику конкурентних переваг розвитку регіону, особливо, якщо територія володіє оригінальними варіантами сполучення ресурсів, яких немає в розпорядженні у конкурентів.

3. Наявність у регіоні розвиненого науково-технічного потенціалу, науково-інформаційного середовища. Під впливом науково-технічного прогресу зменшується питома вага живої праці, з`являються нові виробництва та галузі, послаблюється вплив ряду екстремальних чинників; посилюється комплексність використання природних ресурсів.

4. Інноваційний розвиток. Конкурентоспроможність регіонів залежить від їх можливостей максимального використання інновацій. наявних знань і вмінь, а також створення і використання інновацій на регіональному рівні. Розробка стратегії починається з аналізу і оцінки інноваційного потенціалу регіону.

Метою аналізу є визначення секторів економіки, спроможних до впровадження нових технологій і підвищення інноваційного рівня регіону, так званих секторів «високих шансів». Наступний крок – визначення стратегії та пілотних проектів.

З метою сприяння створенню стратегії інновацій і розвитку конкурентоспроможності мають бути використані всі можливі носії інформації, особливо регіональні. Необхідно сформувати широке інформаційне поле з питань інноваційної діяльності та забезпечити простий доступ до необхідних знань, умінь і навичок представникам малого і середнього бізнесу. Представникам консалтингових структур необхідно перейти від простого надання актуальної інформації до прямого сприяння формування спільних бізнес-інноваційних проектів за участю представників науки та малого і середнього бізнесу. Інноваційний розвиток регіональної економічної системи передбачає виділення в її рамках виробничих, науково-освітніх, фінансових, організаційно-управлінських підсистем, що утворюють так званий інноваційно-сітьовий кластер. Наприклад, у пілотному проекті регіональної інноваційної системи Харківської області її базовими елементами визначені: регіональна рада з проблем інноваційного розвитку, регіональний інноваційний центр, інноваційно-страховий фонд, центр трансферу технологій, інститути інфраструктури (технопарки, бізнес-центри, інкубатори, консалтинг), малі наукомісткі інноваційні підприємства.

В літературі виділяють такі типи інноваційних змін:

- продуктові нововведення - ви­робництво нових виробів, або виробів з поліпшеними якісними влас­тивостями, що дає право виробникам обгрунтовано підвищувати ціну на ці вироби на ринку.

- технічні (технологічні) нововведення - нове обладнання, нові те­хнології, що докорінно змінюють або покращують істотно існуючий технологічний уклад і ефективність економіки.

- організаційні нововведення полягають у впровадженні нових або більш досконалих методів організації виробництва (потокових, сітьо­вих та інших).

- економічні нововведення - нові механізми функціонування еко­номіки, що забезпечують прогресивні зміни існуючого господарсько­го укладу, сприяють розвитку економіки на всіх рівнях - від суспіль­ства в цілому до окремого підприємства.

- управлінські нововведення - нові підходи та методи щодо органі­зації управління, реформування системи управління для адаптації підприємств до мінливих ринкових умов.

- політичні нововведення - це нові механізми управління процеса­ми державотворення, нові методи вирішення міжрегіональних проблем та проблем взаємовідносин політичних суб'єктів.

- соціальні нововведення - цілеспрямовані зміни в соціальній струк­турі і соціальних взаємовідносинах, проведені державою або організацією для підвищення соціального ста­тусу особистості й оптимального співвідношення особистих і суспільних інтересів.

- юридичні нововведенняспрямовані на розробку нових або вдосконалення існуючих законодавчих та підзаконних актів, що регулюють відносини у різних сферах суспільства[3].

Інновації забезпечують досягнення наступних цілей конкурентної політики регіону:

а) розширення пропозицій на ринку

б) задоволення потреб клієнтів;

в) ріст якості продуктів і послуг підприємства;

г) досягнення високої продуктивності, реалізації стратегічних планів;

д) формування кадрового складу високої кваліфікації.

5. Збалансована бюджетно-фінансова система як необхідна умова економіч­ної самостійності та кредитоспроможності регіону. Економічна са­мостійність є дійовою конкурентною позицією, коли стає можливо прий­мати рішення з важливих питань соціально-економічного розвитку без складної процедури узгодження з вищими органами управління - згідно з визначеним для цієї території пріоритетним напрямом розвитку. Соці­ально-економічна привабливість регіону зростає за наявності надійного джерела формування місцевого бюджету і чіткого економічно-правового механізму регулювання фінансових взаємовідносин між суб'єктами рин­ку. Ефективному розвитку регіону має сприяти розвиток фондового ринку, підвищення надійності цінних паперів, забезпечення безперешкодного створення і підвищення безпеки сталого функціонування малих та середніх підприємств. Зниження відсоткових ставок на кредити банків, підвищення довіри до банківських установ з метою збільшення кількості, обсягів та термінів вкладів можуть стати основою вдосконалення та дієвості фінансових інструментів і підвищення конкурентоспроможності регіону.

6. Наявність в регіоні стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування і надійних гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності. Кожний інвестор і підприємець повинен знати, в якому соціально-економічному середовищі йому доведеться вести діяльність. Привабливість регіону багато в чому залежить від існуючої пільгової системи податків, а також від наявності гарантій, що зводять до мінімуму негативні наслідки економічного ризику. Ця конкурентна позиція регіону має важливе значення для залучення як вітчизняного, так і зарубіжного капіталу в інтересах розвитку та територіальної організації продуктивних сил.

7. Наявність сучасної ринкової інфраструктури і кадрів, що володіють знаннями, достатніми для організації ефективності маркетингової, фінан­сово-кредитної та біржової діяльності. Ринкова інфраструктура має вклю­чати розгалужену мережу різних структур, що обслуговують потреби суб'єктів ринкової економіки, зокрема посередницькі, торгові й збутові організації, фінансово-кредитні організації, об'єкти матеріально-технічної бази, об'єкти, що забезпечують інформаційне забезпечення і правове об­слуговування. Успіх підприємництва залежить від узгоджених виробничо-комерційних зв'язків та їхнього фінансово-кредитного і маркетингового супроводження.

8. Сприятлива екологічна ситуація, що робить регіон привабливим для розміщення нових робочих місць і для проживання населення. Більша частина території України характеризується критичною екологічною ситуацією. Це потребує особливого підходу до відбору найбільш екологічно безпечних технологій, а також використання спеціальної техніки. Будь-яка економія на природоохорон­них заходах призводить до значних втрат і знижує надійність конкурентних позицій регіону.

9. Наявність у регіоні надійного зовнішньоекономічного потенціалу, під яким розуміють можливість активної участі в світогосподарських зв'язках. Розвиток прикордонних територій, трансграничне співробітництво є важливим елементом Державної стратегії регіонального розвитку України на період до 2015 року. Україна має значні потенційні можливості для розвитку трансграничного співробітництва, оскільки 19 з 25 її регіонів прикордонні, а зовнішні кордони найдовші серед європейських країн. Так, за участю України створені та функціонують сім єврорегіонів на східному, західному та південно-західному кордонах: "Буг", "Карпатський", "Нижній Дунай", "Верхній Прут", "Дніпро", "Слобожанщина" і "Ярославівна". У їхній склад входять Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Одеська, Чернівецька, Чернігівська Сумська й Харківська області України. Співпраця регіонів України ведеться також в рамках діяльності міжнародних організацій - Асамблеї європейських регіонів (Одеська область), Асоціації європейських прикордонних регіонів (Волинська та Одеська області). Всі області України мають угоди про співпрацю з сусідніми територіями суміжних країн, більшість областей має також угоди про співпрацю з регіональними органами влади багатьох держав світу. Кількість таких угод коливається від однієї (Херсонська область) до 49 (Харківська область). Перетворення регіонів на активних суб'єктів економічних відносин висуває нові вимоги щодо зміцнення економічного потенціалу регіонів, забезпечення їх конкурентоспроможності на внутрішніх і міжнародних ринках.

10. Розвиненість економічної інфраструктури і визначені напрями її реформування. Ця конкурентна позиція впливає на станови­ще регіону в міжрегіональних і міжнародних торговельно-економічних відносинах. Економічна структура регіону визначає місткість внутрішнього ринку й основні напрями ввезення та вивезення товарів і послуг.

11. Економіка багатьох регіонів значною мірою залежить від ефективності функціонування декількох крупних підприємств. Це ті точки росту, які тягнуть за собою й інші галузі. Розвиток регіону може бути забезпечений також за рахунок переходу до промислових кластерів - замкнених технологічних й економічних циклів, де будуть виробники, дистриб'ютори, консалтингові фірми, фінансові установи, сертифікаційні органи тощо.

12. Розвиток туризму та рекреації. Розвиток сфери туризму має важливе значення для диверсифікації економічної діяльності. Розвиток туризму, зокрема сільського, може бути вагомим чинником зростання рівня зайнятості населення, особливо у сільській місцевості.

Результати експрес-аналізу основних показників, які поміщаються в статистичних щорічниках, дозволили виявити, що близько 150 показників даються в регіональному зрізі. При цьому визначено, що для оцінки регіональних конкурентних переваг, яку одержують на основі порівняння інформації про дані, що характеризують наявні ресурси (природні, трудові, матеріальні, організаційні, наукові та інформаційні (комунікаційні)), такими показниками можуть бути використано не більше двох десятків. Методичні підходи, покладені в основу визначення оцінки регіональних конкурентних переваг, містять у собі встановлення рангу кожної області за конкретним видом ресурсу (щорічно, за останній п’ятирічний період) і виведення підсумкової оцінки (якщо у цьому виникає потреба), на підставі якої можна достатньо обґрунтовано стверджувати: чи має той чи інший регіон конкурентні переваги. Така схема ранжирування дозволяє умовно групувати регіони і визначати, наскільки кожний з них забезпечений відповідними ресурсами і якою є тенденція їхніх змін.

Для прикладу візьмемо показники ранжирування щодо Донецької області, які наведені у табл. 1.

Таблиця 1

Показники конкурентних переваг Донецької області (ранг) *

Показники	Роки
	2005	2006	2007	2008	2009
1. Природні ресурси
– територія	11-12	11-12	11-12	11-12	11-12
– посівні площі сільгоспкультур	7	7	8	8	7
– площа земель лісового фонду	20	20	20	20	20
2. Люди (трудові ресурси)
– наявне населення	1	1	1	1	1
– працездатне населення (у віці 15-70 років)	1	1	1	1	1
3. Матеріальні фактори
– вартість основних засобів	1	1	1	1	1
4. Форми та методи організації виробництва
– кількість суб'єктів ЄДРПОУ	2	2	2	2	2
– кількість малих підприємств	1	1	1	1	1
– кількість об'єктів, що змінили форму власності	1	1	1	1	1
5. Наука і освіта
– кількість загальноосвітніх навчальних закладів	2	2	2	2	2
– кількість ВУЗів ІІІ-ІV рівня акредитації	2	2	2	2	3
6. Інформація (комунікаційні й транспортні системи)
– довжина залізниць	1	1	1	1	1
– довжина автомобільних доріг	5-6	5-6	5-6	5-6	5-6
– кількість міжнародних таксофонів телефонної мережі загального користування	4	4	3	2	1

*Складено і розраховано за матеріалами статистичних збірників Державного комітету статистики України.

 

Аналіз показників конкурентних переваг засвідчив про те, що Донецька область має найвищі показники за людськими (чисельність населення) ресурсами і матеріальними факторами. При цьому встановлено, що конкурентні переваги практично за всіма елементами продуктивних сил мають найбільш розвинені регіони. Аналіз регіональних конкурентних переваг дозволив зробити висновок, що окремі показники є незмінними, інші – відрізняються змінним характером, а треті – мають потребу в доповненні й зміні. Таким чином, наявна в статистичних щорічниках інформація не дозволяє з високим рівнем точності визначати регіональні конкурентні переваги.

Основним науковим інструментом, що дозволяє встановлювати конкурентні позиції регіонів є система послідовно обчислених індексів того самого явища з постійною базою порівняння. Прийом, покладений в основу даного методичного підходу (обчислення базисних індексів), дозволяє побачити, з якою інтенсивністю використовуються різні фактори виробництва (елементи продуктивних сил) на території даного регіону, і спробувати установити, наскільки ці фактори впливають на кінцеві результати (показники) суспільного виробництва, чи наскільки від цих факторів залежать кінцеві результати суспільної діяльності. Був проведений аналіз регіональних конкурентних позицій всіх областей України. У табл. 2 представлені показники, що характеризують конкурентні позиції Донецької області.

Таблиця 2

Показники конкурентних позицій Донецької області *

Показники	Роки
	2005	2006	2007	2008	2009
1. Природні ресурси
- базисні індекси обсягів продукції промисловості	1,0	1,04	1,23	1,39	1,29
- базисні індекси виробництва продукції сільського господарства	1,0	1,00	0,77	1,02	1,04
- базисні індекси виробництва продукції лісового господарства	1,0	0,97	0,83	2,30	3,17
2. Люди:
- коефіцієнти народжуваності	6,2	6,5	7,0	7,6	7,7
- коефіцієнти смертності	16,6	17,1	17,3	17,5	18,0
- рівень зареєстрованого безробіття	2,6	2,7	2,5	2,3	1,9
3. Засоби виробництва
- базисні індекси вкладення інвестицій в основний капітал	1,0	1,03	1,31	1,95	2,59
- зміна частки продукції малих підприємств у загальних обсягах реалізованої продукції (робіт, послуг)	4,8	4,4	4,1	2,8	3,3
4. Наука і освіта:
- базисні індекси змін чисельності учнів у загальноосвітніх школах	1,0	0,94	0,88	0,82	0,76
- базисні індекси зміни чисельності студентів ВНЗ III–IV рівнів акредитації	1,0	1,05	1,13	1,19	1,22
5. Інформація (комунікаційні й транспортні системи):
- базисні індекси вантажообігу автомобільного транспорту	1,0	1,18	1,32	1,37	1,49
6. Зведений показник:
- базисні індекси виробництва валової доданої вартості	1,0	1,11	1,33	1,99	2,54

*Складено і розраховано за матеріалами статистичних збірників Державного комітету статистики України.

 

Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил регіонального характеру варто виділити:

¾ надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високоіндустріальних районах - Донбасі і Придніпров'ї. На шість високоіндустріальних областей - Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу України;

¾ невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціалами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової її організації в межах економічних районів, областей, міських поселень - з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Південного регіонів;

¾ недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загальнодержавного і міжнародного поділу праці;

¾ ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального розвитку для реалізації державних програм та інших заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;

¾ складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

¾ неузгодженість і складність процесу нормативного та реального розмежування власності між державними і регіональними рівнями через відсутність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

¾ недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя народу.

Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Південний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промисловості тут сягає 60--80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над народжуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційне забруднених територій.

У Південному регіоні несе загрозу підняття рівня ґрунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорінно змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем - розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаштування.

Животрепетні проблеми Карпатського регіону - припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут - найвищий рівень безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопущення техногенних катастроф) тощо.

Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями становить 30-45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

Протягом останніх років відбулося падіння обсягів виробництва (послуг) у всіх без винятку галузях, і найпомітніше - у трьох провідних секторах - промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, де створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни. Тенденція щорічного скорочення обсягів виробництва промислової продукції утвердилася майже у всіх регіонах. Найвищі темпи спаду виробництва в цілому за 6 років припадають на промисловість Кіровоградської (71 %), Житомирської (68 %), Волинської (67 %), Херсонської (63 %), Чернігівської та Харківської (по 59 %) областей, проти 52 % у середньому по промисловості країни. Це в основному пов'язане з тим, що в структурі промисловості названих областей переважають підприємства машинобудівної, легкої, харчової та деяких інших галузей, де спостерігається найбільше скорочення обсягів виробництва.

Значне скорочення відбувалося також у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають підприємства базових галузей - чорної і кольорової металургії, паливної та хімічної промисловості. Так, у Луганській області зменшення обсягів виробництва промислової продукції становило 62 %, Дніпропетровській - 54 %, Донецькій - 51 %, Сумській області - 58 %.

Зменшилася також питома вага практично всіх західних областей (крім Рівненської); зокрема, частка Волинської, Закарпатської, Тернопільської (а також Чернігівської) областей становить менше 1 %, що ч свідченням катастрофічного згортання промислового виробництва у Західному регіоні, де його становлення почалося лише наприкінці 50-х та у 60-70-х роках, і тому не встиг утворитися потрібний потенціал.

Протягом 6 років реформування відбувалися негативні явища у сільському господарстві. Обсяги виробництва продукції аграрного сектора скоротилися в усіх 25 мезорегіонах (24 областях та в Автономній Республіці Крим). Найбільше падіння сталося у Кіровоградській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській областях. Автономній Республіці Крим (понад 50 % у кожному мезорегіоні, проти 40 % по Україні в цілому). Помірнішими темпами цей процес ішов у західних та подільських областях, де темпи падіння становили 20-35 % і активніше реформувалися економічні відносини в аграрній сфері.

Відбулися деякі зміни у динаміці територіальних пропорцій аграрного сектора. Зокрема, зросла питома вага Вінницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Київської, Львівської, Хмельницької, Черкаської областей, тобто тих, які спеціалізувалися на виробництві зерна і цукрових буряків. Водночас знизилася частка Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Харківської, Чернігівської областей, де економічні перетворення в аграрно-промисловому комплексі проводилися непослідовно.

У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільського господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це пояснюється більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора економіки по території країни і більш стабільним ціновим становищем усередині нього.

Стислий аналіз соціально-економічного розвитку регіонів протягом 2002-2007 pp. свідчить про руйнацію територіальних пропорцій, які складалися й усталювалися десятиліттями. Перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувається, на жаль, стихійно, нерегульовано, поза державним централізованим контролем. Внаслідок цього замість поступового нівелювання (зближення) рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбувається їх диференціація. Через слабку керованість з боку держави процесами регіонального розвитку, під впливом економічних, соціальних, екологічних та інших причин у багатьох регіонах (зокрема, західних) практично перестали діяти стимули саморозвитку, і це призвело до майже депресивного стану. Стала тенденція зниження обсягів виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, капітального будівництва, значне зменшення реальних доходів населення спостерігаються також у Житомирській, Кіровоградській, Херсонській областях, Автономній Республіці Крим.

За роки перебудовчих процесів у регіонах нагромадилися й інші досить складні проблеми, які також треба невідкладно вирішувати. Найгостріші з них такі: неплатежі за поставлені товари; неплатежі державі та населенню; нестача коштів у місцевих бюджетах для вирішення територіальних соціально-економічних завдань; нестабільна робота комунального господарства, міського транспорту і зв'язку; збої в енергопостачанні. У деяких регіонах повільно йдуть приватизація держмайна, аграрна реформа, розвиток малого підприємництва тощо.

Результати аналізу регіональних конкурентних позицій дали змогу визначити, що залучення до процесу суспільного виробництва наявних елементів продуктивних сил (факторів виробництва) має достатньо суперечливий характер: по-перше, більш інтенсивно використовуються окремі фактори на невеликих за розмірами територіях; по-друге, між окремими показниками використання елементів продуктивних сил існує зворотна залежність; по-третє, відсутність у статистичних щорічниках необхідної інформації не дозволяє одержувати більш повну картину регіональних конкурентних позицій.