Зарубіжний досвід підвищення конкурентних позицій регіональних систем

Актуальність проблем реальної конкурентоспроможності України на світовому та національному ринках різко зросла в 90-ті рр., коли лібералізація цін та зовнішньої торгівлі, приватизація державної власності поставила завдання створення необхідних умов щодо входження країни у світовий економічний простір та переходу до функціонування економіки в умовах жорсткої ринкової конкуренції. Відтоді кардинальне розв’язання проблеми національної конкурентоспроможності стало невідривно пов’язане з долею вітчизняної економіки, її ймовірними досягненнями на шляху до ринкового типу господарювання і досягненням більш глибокої та ефективної інтеграції в систему світового господарства [7, 24].

Виходячи із вищезазначеного, на нашу думку, втілення інтеграційних намірів України та забезпечення національної конкурентоспроможності зокрема, вимагає перегляду ролі регіонального фактору в даному контексті. Варто зазначити і той факт, що однією із форм розвитку інтеграційних процесів виступає регіоналізація, яку іще можна назвати базою міжнародної економічної інтеграції.

Сучасні процеси регіоналізації стають найбільш правильною відповіддю на виклики зовнішнього світу, адже важливим моментом процесів регіоналізації є знання про регіон як самостійну економічну систему, не відкидаючи її тісний зв’язок із національною економікою окремої країни.

Кожен регіон з наявними йому конкурентними позиціями та перевагами, ставши повноправним суб’єктом економічних відносин, має можливість забезпечити належний рівень конкурентоспроможності як в середині держави, так і за її межами.

Вважаємо, що за таких умов конкурентоспроможність прикордонних регіонів є одним з найбільш вагомих складових елементів загальної конкурентоспроможності країни. Це пов’язано з тим, що на даний час регіони світу переживають процеси економічної інтеграції і в таких умовах прикордонні території першими відчують прояви вищого рівня конкурентної боротьби.

Відштовхуючись від розуміння конкурентоспроможності, як зумовленої економічними, соціальними і політичними факторами позиції країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках, що за умов відкритої економіки може визначатися і як здатність країни (фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн, під конкурентоспроможністю регіону слід розуміти його здатність в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання наявних традиційних і створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення і, відповідно, забезпечувати високий конкурентний статус у геоекономічному просторі в довгостроковій перспективі [3].

Важливим моментом в забезпеченні регіональної конкурентоспроможності виступає формування і підтримка факторів і параметрів регіональної економічної системи на такому рівні, щоб вона в перспективі зберігала і примножувала наявні досягнуті показники. Йдеться в даному випадку, насамперед, про стійкість, цілісність, комплексність і життєздатність регіону як економічної системи в просторово-часових умовах, що динамічно розвиваються та змінюються [4,15].

Стосовно сучасних реалій регіональна конкуренція виступає, в одному випадку, як «прагнення створити на своїй території максимально сприятливі умови для залучення капіталу й фінансових ресурсів», а в другому – є «сучасною формою просторової взаємодії регіонів, кожний з яких … може виступати як підприємець…» [1, 58].

Здатність створювати кращі умови для розвитку територій, заснована на можливостях суб’єктів регіональних відносин – місцевих органів влади, наддержавних організацій і підприємств – спільно формувати й реалізовувати відповідні стратегії розвитку, залучати до цього процесу кращі інтелектуальні, технічні, технологічні й інші ресурси й раціонально їх використовувати, розуміється як конкурентоспроможність регіону.

Власне вирішення проблеми конкурентоспроможності регіонів може бути зведене у своїй основі до визначення конкурентних переваг й (або) конкурентних позицій, тому що конкурентоспроможність, конкурентні переваги та конкурентні позиції є взаємозалежними і взаємовизначеними поняттями. У формалізованому відношенні конкурентні переваги й конкурентні позиції становлять собою факторну ознаку, а конкурентоспроможність – результуючу. В основі конкурентних переваг, як правило, лежать ресурси, які можуть бути використані для забезпечення відповідних оцінок. Такими властивостями володіють лише ті ресурси, які як якісно, так і кількісно відрізняються від аналогічних ресурсів в інших регіонах. У реальності це проявляється в ринковій цінності цих ресурсів на глобальному або на локальному ринках. Тобто, «конкурентні переваги» – це економічні відносини суб’єктів господарювання, що проявляються в перевазі над конкурентами на ринку в умовах, що реалізувалися під впливом навколишнього середовища. Саме конкурентні переваги забезпечують конкурентоспроможність.

Вирішальними факторами прояву регіональних конкурентних переваг виступають: природні ресурси, розміщені на даній території; рівень розвитку соціальної інфраструктури; рівень життя й стану доходів населення; екологічний стан регіону; рівень технічного розвитку суб’єктів господарювання на конкретній території й ін. [1, 58-59].

Наслідком застосування конкурентних переваг стає наявність власних можливостей для впровадження в практику передових ідей, стабільність і стійкість (у т. ч. й політична) до змін на ринку, висока привабливість для інвесторів і кредиторів [5, 145].

Натомість конкурентні позиції характеризуються більш специфічними рисами, залежно від яких різняться суб’єкти або об’єкти різних конкурентів. Йдеться про уміння використовувати наявні конкурентні переваги. Так можна запропонувати наступне визначення регіональних конкурентних позицій, під якими треба розуміти використання наявних сукупних факторів і процесів, які відбуваються на даній території і є властивими для неї, забезпечують регіону відмінні риси й особливості порівняно з іншими територіями та проявляються у зовнішній та внутрішній компетенції, а також у динамічних можливостях реалізовувати (критичні) граничні переваги [1, 60].

Логічно, що в таких умовах особливу увагу привертає транскордонне співробітництво.

Так, Павліха Н.В. підкреслює, що транскордонне співробітництво виступає однією із умов забезпечення сталого просторового розвитку регіонів країни [9, 280]. Як наслідок, зростає конкуренція між регіонами щодо можливостей підключення до так званих «воріт глобальної економіки», що генерують процес глобалізації [2].

Адже такого роду добросусідські відносини дають можливість мобілізувати і ефективно використовувати існуючий потенціал прикордонних регіонів; відкривають нові перспективи для активізації господарської діяльності на зазначених територіях; сприяють вирішенню завдань стійкого просторового розвитку, реалізації загальних проектів соціальної, економічної, екологічної і гуманітарної взаємодії.

Як вважають представники Асоціації європейських прикордонних регіонів транскордонне співробітництво приносить так звану «додану вартість» у розвиток громад і регіонів, оскільки сприяє підвищенню рівня зайнятості населення прикордонних регіонів, збільшенню обсягів експортно-імпортних операцій, пожвавлює розвиток дрібного бізнесу і прискорює міждержавну економічну інтеграцію. Формування транспортної і фінансової інфраструктури прикордонних і транскордонних регіонів забезпечують формування «Європи без кордонів» [11, 276-277].

Таким чином, транскордонний регіон можна трактувати як зону інтенсивної співпраці прикордонних територій суміжних держав у всіх сферах життя, з метою вирішення загальних проблем, підвищення соціально-економічного розвитку територій та їх конкурентоспроможністю зокрема.

Суттєвим недоліком України на сьогодні є відсутність загальнодержавної стратегії підвищення конкурентоспроможності регіонів України та спільних з країнами ЄС заходів стосовно зміцнення конкурентоздатності і забезпечення соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів у Плані дій Україна – Європейський союз; недосконалість норм Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», а особливо що стосується фінансування, необхідного для сприяння розвитку депресивних територій; невідповідність прийнятих нормативно-правових актів існуючим критеріям ЄС у сфері регіональної політики; окрім того у зазначених документах не окреслено пріоритети та заходи підвищення конкурентоздатності саме прикордонних територій, а в регіональних програмах розвитку (Стратегія розвитку Львівщини до 2015 р., Стратегія економічного і соціального розвитку Волинської області на 2005-2015 рр.) зовсім не йдеться про зміцнення конкурентоспроможності регіону.

Отже, головною вимогою у становленні сучасної моделі тривалого сталого економічного зростання України, економічного забезпечення держави, реформування її економіки, інтеграції у світовий економічний простір і підвищення життєвого рівня громадян є зростання конкурентоспроможності національної економіки та конкурентоспроможності її регіонів зокрема, у тому числі і прикордонних.