Фашистський окупаційний режим в Україні

Рік

План

 

1. Фашистський окупаційний режим в Україні. 313-318

2. “Новий порядок” на Україні.

 

Використана література:

1. Новітня Історія України А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжик, Київ, Вища школа 2000.

2. Історія України, В.І.Семененко, М.О.Ратченко, Харків “Торсінг” 2000.

Фашистський окупаційний режим в Україні.

З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створе­но дві українські військові частини «Нахтігальд» і «Роланд». Провід вважав, що вони стануть у майбутньому ядром збройних сил Україн­ської держави. Крім того, обидві націоналістичні організації створюва­ли Похідні групи ОУН, які налічували близько 7000 добре навчених осіб. Вони мали охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні органі­зації і встановлювали українську державну владу. Українське прав­ління запроваджувалось у 11 областях.

ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН-Б проголосила створення Україн­ської держави. Було сформовано Українське Державне правління — крайову владу на чолі з Ярославом Стецьком. Ці акції проводились без погодження з керівництвом Німеччини. На початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність правління, заарештували його керів­ників. Саме тоді були проведені масові арешти членів ОУН (15 керів­них діячів і близько 300 членів) і кинуто їх до концентраційних таборів. За відмову скасувати акт незалежності був також арештований С. Бандера, який перебував в концтаборі Заксенхаузен до вересня 1944 р.

У директиві поліції безпеки СД № 12/41 під грифом «секретно, Державної важності» зазначалось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників».

У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували і стратили більшість членів похідних груп. Через два місяці накинулись також на ОУН-М. Було розгромлено її київську організацію, розстріляно понад 40 провідних членів, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово».

Репресії гестапо набували дедалі більших масштабів. У Миргороді на Полтавщині розстріляно заступника Крайового провідника ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного Проводу ОУН В. Хо­му і М. Кравця, в Києві — В. Щибру і О. Сидницького. Від рук німецької поліції загинули в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Воли­ні — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик та ін

Слід підкреслити, що репресії проходили у більшості регіонів України. Це свідчить про те, що мережа оунівських організацій була поширена майже по всій державі, а не тільки в західноукраїнських теренах.

Відтоді ОУН переходить у підпілля і розпочинає підготовку до активних дій проти фашизму.

Якою ж була нацистська влада в Україні?

Насамперед потрібно зазначити, що з початком війни в планах німців щодо майбутнього розвитку українських земель відбулися кардинальні зміни. В роботі створеного ще в середині 30-х років зов­нішньополітичного бюро НСДАП під керівництвом Розенберга ук­раїнська проблематика займала одне з перших місць. Відповідно до концепції «свідомого європеїзму» необхідно було роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити. Саме тому Розенберг спочатку пропагував ідею формально самостійних, проте фактично залежних від рейху держав в Україні та на Кавказі, що могли бути створені для про­тидії ослабленій російській державі.

Однак наприкінці 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера щодо створення під протекторатом Німеччини «Великої Украї­ни». З початком війни проти Радянського Союзу економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахун­ками.

Згідно з економічною частиною плану «Барбаросса» першим завдан­ням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Безумовно, що одним з ключових об'єктів пограбування була Україна. Що стосується довгочасної перспективи, то тут визначались два етапи. Перший — розрахований на період війни — це максимальне використання еко­номічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, на­самперед продовольства України та нафти Кавказу. Другий — за­безпечення домінування німецької нації на окупованій території. Відпо­відно до «Генерального плану Ост» це означало фізичне знищення слов’янських народів, часткове онімечення «нордичних груп насе­лення», що є у складі СРСР, підрив біологічної сили слов’янських народів, масові депортації населення (переселення 65 відсотків українців із Західної України до Сибіру), переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС тощо.

Як же на практиці німецько-фашистський режим виконував зав­дання щодо освоєння завойованого «життєвого простору»?

З самого початку німецька політика тут мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Гене­ральної Губернії, Рейхскомісаріат Україна, території під німецьким військовим управлінням; під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністріею, і Закарпаття — в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географічне поняття».

Як уже зазначалося, українське населення, насамперед захід­них регіонів, прихильно зустріло німців, вбачаючи в них визволи­телів від сталінського режиму. Ці сподівання живилися також тим, що на українських землях, які увійшли до Генерального губерна­торства, німці дозволили відкрити українські школи, культурні то­вариства, ожило релігійне життя. Виникли комітети допомоги і підтримки для біженців, що прибували з СРСР. «В цій атмосфері, — зазначав один з провідників ОУН Л. Ребет, — німецька політика ви­давалася прихильною для української справи, і в громадській думці наших емігрантів утворилося уявлення, що німці є справжніми на­шими союзниками».

Нацистським правителем найбільшої окупованої території Украї­ни — Рейхскомісаріат України — було призначено Еріха Коха, ад­міністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян. Після призначення, у зверненні до свого штабу він говорив: «Мене знають як жорстоку собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання по­лягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення».

Німці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупацій­ний режим з поліцейським терором. Україну було перетворено на німецьку колонію, яка входила в німецький «життєвий простір» і ста­ла джерелом харчів і робочої сили, адже 85 відсотків усього поста­чання Німеччини продуктами з території СРСР було з України. З 2 і 8 млн. чол., в основному молоді, примусово відправлених на роботи До Німеччини, 2,4 млн. були з України.

Пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантич­ністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне товариство Сходу», яке мало ЗО комерційних відділів з 200 філіями на місцях. «Товариство» здійснювало облік, вилучення і переробку усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території.У його операціях брали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. За даними О. Бойка, від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки “зусиллям” “товариства” з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйон тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис.  вагонів.

Для інтенсивнішої експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему. Приватна торгівля, за винятком базарів і української коопе­ративної організації, була заборонена. Промисловість німці не відбу­довували, за винятком галузей, пов'язаних з видобуванням деяких видів сировини.

Усі культурні товариства, зокрема «Просвіта», були ліквідовані. Допускалась тільки початкова освіта, чотирикласні школи. Закрито наукові установи, бібліотеки, музеї, театри. Преса (близько 115 ча­сописів) перебувала під контролем німецької адміністрації.

Людство ніколи не забуде і не пробачить фашистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського наро­ду німці застосовували ще з більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж в інших окупованих країнах. Відділи СС зни­щували цілі села.

У жовтні 1941 р. Україна і вся Європа спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку на Полтавщині було спалено, а все населення розстріляно. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені у 250 населених пунктах республіки.

Майже 3 тис. мирних жителів знищили гітлерівці у м. Берестечку. Очевидці розповідають, що фашисти закопали напівживих людей, над якими ще довго ворушилася земля. У вересні 1941 р. у Львові було вперше застосовано автомобілі — газові камери, в яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

На території України нацисти створили 50 гетто і понад 180 вели­ких концентраційних таборів. Тільки за кілька місяців окупації гітле­рівці замордували близько 1 млн. євреїв. Нелюдським було ставлен­ня нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни до полону потрапили мільйони червоноармійців. Впевнена в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистська влада позганяла полонених в оточені колючим дротом табори, де вони вмирали від голоду, холоду, хвороб. Нерідко їх страчували. Як наслідок, з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. українців.

Найбільш екстремальних форм набув нацистський режим у Рейхс-комісаріаті України. В ряді інших окупованих регіонів німці поводи­лись не так жорстоко, зокрема в Галичині, яка стала частиною Ге­нерал-губернаторства. Щоправда, і тут проводилось багато таких ненависних заходів, як вивіз до Німеччини, експропріація продуктів на селі. Проте на відміну від співвітчизниківна Сході галичанам дозво­лили утворити у Львові представницький орган — Український зе­мельний комітет, який очолив Кость Паньківський. У березні 1942 р. він перейшов у підпорядкування УЦК.

Інша перевага, якою користувалися галичани, полягала в наяв­ності системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони мали змогу також в обмежених масштабах організовувати кооперативи та проводити культурну діяльність. Усі ключові адміністративні посади обіймали німці, однак у місцевому управлінні українцям віддавалась перевага перед поляками.

У східних районах України, які перебували під юрисдикцією військових, ситуація була подібна до становища в Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і навіть допускалось існування деяких українських цивільних організацій.

У районах, які знаходились під румунською окупацією, режим був більш ліберальним — не було такого терору, дозволялась тор­гівля. Однак енергійно придушувались всілякі прояви українського націоналізму. Влада чітко виконувала наказ Антонеску «Братина зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо, без вся­ких церемоній».

Перші кроки в напрямі колонізації українських земель були здійснені у 1942 р. За даними О. Бойка, у цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга в околиці Вінниці. У грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території 500 , що охоплює частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис. чол. Це було своєрідне містечко колонізаційного потоку.

Жорстокою і необачною була політика нацистів в Україні. Як зазна­чають історики діаспори, рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла б проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти в Україні. На думку О. Субтельного, неспроможність німців ефективно викори­стати проти радянського режиму неросійські народи, зокрема ук­раїнців, була однією з їхніх політичних помилок у війні.

Перш ніж перейти до висвітлення руху опору, потрібно сказати про співпрацю певної частини українського населення з німцями. Більшість українців змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази. Разом з тим невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами. Явище це має назву колабораціонізм.

Більшість українських колаборантів — це репресовані радянською владою, ідеологічні фанатики чи антисеміти. Щоправда, їх було не більше, ніж серед росіян чи інших народів окупованих країн. Співро­бітництво з німцями зводилось до участі в органах місцевої влади або контрольованої німцями допоміжної поліції. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які в 1944 р. були в німецькій армії українці становили близько 220 тис.

На відміну від народів окупованої Західної Європи українцям було не завжди зрозуміло, кому зберігати відданість: сталінському чи польському режимам? В умовах тотальної війни для звичайної лю­дини везінням вже було збереження власного життя. І коли стояла ділема — жити чи загинути, певна частина українців ціною колабораціоналізму рятувала собі життя.

Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини. Хоча саме завдяки діям сталінського керівництва більшість з них і попала в полон. У разі якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з по­лону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду». Абсолютна більшість військовополонених загинула.

Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на робо­ту, були відповідні позиції: чи був хто з родичів у полоні?; чи був на окупованій території?; чи є родичі за кордоном? Позитивна відпо­відь — це клеймо про неблагонадійність.

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала масовий опір серед населення. Виник підпільний рух. Підпільні ра­дянські та націоналістичні організації, а на північному заході польські мали власні партизанські загони. Особовим складом були колишні червоноармійці, комуністи, українські націоналісти, євреї, втікачі з полону. До них приєднувались ті, хто просто шукав нагоди виступи­ти проти нацистів. Зосереджувались партизани в основному в лісах Волині, на Поліссі та в Карпатах.