ІІ. Педагогічна думка Античності

1. Сократ

Найбільшим представником філософії софістів Древньої Греції був Сократ (470/469 – 399 рр. до н. е.). Його головним дидактичним досягненням можна назвати майевтику (“повивальне мистецтво”) — діалектичну суперечку, що приводить до істини за допомогою продуманих наставником питань.

Суть педагогічних суджень Сократа складає тезис про те, що головною серед життєвих цілей людини повинно бути моральне самовдосконалення. “Завданням життя Сократа було — вивчення чеснот, прагнення через пізнання прийти до знання істини.” [3;88]. За Сократом, людина являється власником розумної свідомості, що направлена на добро та істину. Щастя є перш за все в усуненні протиріччя між особистим і суспільним буттям. І навпаки, зосередженість на особистих інтересах, протиставлення їх інтересам своїх ближніх веде до душевного розладу та дисгармонії з суспільством. Сократ — один із основоположників вчення про добру природу людини. Природні здібності людини Сократ пов’язував з правом на освіту. “Могутні духом…, якщо отримають освіту…, стають відмінними…, корисними діячами. Залишившись без освіти…, вони бувають дуже дурними, некорисними людьми”.

“Коли Сократу було вже 70 років, декілька незначних людей, проте, начебто, не мавши до нього особистої ненависті, покликали його до суду та звинуватили в тому, що він не визнає народних богів, вводить нові божества та розбещує юнацтво.”[3; 92].

Вчительська діяльність для Сократа була дорогша від життя. Коли перед ним постав вибір, зберегти життя чи відмовитися від такої діяльності, Сократ прийняв яд цикути.

Сократ викладав своє вчення в довільній аудиторії: на міській площі або на алеї Лікею. Він один із родоначальників діалектики як метода відшукання істини шляхом постановки навідних питань — так званого сократичного методу. Головною задачею наставника Сократ вважав пробудження потужних душевних сил учня. В такому “повивальному мистецтві” він вбачав основні призначення вчителя. Бесіди Сократа були направлені на те, щоб допомогти “самозародженню” істини в свідомості учня. В пошуку істини учень та наставник повинні знаходитися в рівному положенні, керуючись тезисом: “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Бесіди Сократа викликали в слухачів особливе емоційне та інтелектуальне піднесення. “Коли я слухаю його, серце в мене б’ється набагато сильніше…, а з очей моїх від його слів ллються сльози; те ж саме, як я бачу, відбувається і з багатьма іншими”, — так змальовував свої враження учень Сократа.”[1; 50].

 

 

2. Платон

Важливу роль в розвитку педагогічної думки Античності зіграв найвідоміший учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н. е.).

“Двадцятирічним юнаком прийшов Платон до Сократа і жив в його товаристві вісім років.” [3; 93].

“Платон (справжнє ім’я Аристокл) народився в Афінах — головному місті невеликої рабовласницької держави Аттики, у сім’ї, що належала до вищих, привілейованих верств суспільства. В Аттиці на той час досить значний розвиток дістали наука та мистецтво. У землеробстві й ремісництві, теж розвинених, трудилися раби.” [5; 74].

Філософська притча Платона про ув’язнених в темну печеру людей має не тільки світоглядне, але й педагогічне значення. Люди в печері прикуті до стіни, на якій бачать лише відображення дійсності. Звільнившись від ланцюгів, вони можуть побачити сліпуче світло істини. Отже, досягнення знання та істини, — болісний труд позбавлення від звичних кайданів та забобонів. Платон запропонував велику програму виховання, пронизану єдиною філософською думкою, та відкрив зв’язки між вихованням та суспільним устроєм. Педагогічна діяльність була органічною частиною творчого життя Платона. Педагогічна проблематика присутня в “Діалогах” Платона, його трактатах “Держава” і “Закони”. Заснований Платоном в Афінах навчальний заклад — Академія — проіснував більше тисячоліття.

Педагогічні судження Платона виросли із його педагогічних поглядів на людину і світ. За Платоном, земне життя — перехідний етап руху людини до “істинного буття — деяким досяжним розуму безтілесним ідеям”. Земне життя повинне готувати людину до злиття людини з “істинним буттям”. Отже, набуття знань є процесом спомину про нематеріальний світ ідей, звідки вийшла і куди піде кожна людина. Ось чому дуже велике значення придавалось самопізнанню. Платон оцінював виховання як найважливіший фундамент всього життя людини: “В якому напрямку хто був вихований, таким і стане, мабуть, весь його майбутній шлях”.

Виховання, за Платоном, потрібно розпочинати з раннього віку, так як “у всякій справі найголовніше — це початок, особливо, якщо це стосується чогось юного та ніжного”. Платон розглядав виховання як могутній, але не всесильний спосіб формування особистості. Педагогічний вплив обмежений складною та суперечливою природою людини, в якій сплетені воєдино світло і тінь, добро і зло.

Вихователь повинен враховувати такі протиріччя, готувати вихованців до подолання негативних природніх потенцій. На думку Платона, виховання повинно забезпечити поступове сходження учня до світу ідей. Здійснювати подібне виховання в змозі перш за все наставник похилого віку, тобто людина, яка стоїть на порозі світу ідей. При цьому необхідний тісний духовний зв’язок між наставником та учнем (що внаслідок стали називати “платонічною любов’ю”).

Платон вимагав різностороннього виховання для всіх, хо його міг отримати. В трактаті “Держава” Платон, говорячи про ідеали і програму різностороннього виховання, по суті, розвиває афінську педагогічну традицію. Він вважає, що слід забезпечити “для тіла гімнастику, для душі музику”. В трактаті мусична та гімнастична освіта розглядається як підготовка до проходження нового, вищого освітнього етапу. Цей етап ділиться на два тривалі цикли — 10 і 15 років. Мова йшла, таким чином, про фактично довічне виховання, в програму якого включалися лише теоритичні дисципліни: риторика, геометрія, астрономія, музика. Ідея введення в програму заключного виховання трудових навиків далека Платону.

В трактаті “Закони” Платон виклав свої педагогічні погляди, особливо виділив соціальні функції виховання — “зробити досконалим громадянином, що вміє справедливо підкорятися або керувати”. В ідеальному суспільстві, яке представлене в “Законах”, керівник вихованням є першою особою держави. Держава опікує майбутніх матерів, турбуючись, щоб вони вели здоровий спосіб життя. Платон проголошує принцип загального обов’язкового (мінімум трирічного) навчання: “Старий і молодий повинні в міру своєї сили отримати освіту”. В програмі він зробив спробу поєднати достоїнства спартанського та афінського виховання, дотримуючись при цьому “золотої середини”. Особливу увагу він пропонував приділяти фізичному вихованню, зокрема, спортивним вправам та танцям. В програму загальної освіти входили навчання грамоті, початкам математики, початки трудової підготовки за допомогою роботи з “малими інструментами — відтворенням справжніх”.

Програма подібного навчання була призначена лише для вільних громадян суспільства. Хоча Платон не залишив спеціальних трактатів по вихованню, в подальшому його на всіх підставах вважали видатним мислителем в сфері виховання та навчання. Ось вже більше двох тисяч років нащадки Платона користуються особливою увагою педагогіки. І це закономірно. Адже Платон стояв біля витоків розробки великого комплексу проблем виховання, що мали перехідне теоритичне і практичне значення. Особливо великий вплив Платона на педагогічну думку європейської цивілізації. Раннє християнство вбачало в Платоні свого ідеолога при осмисленні мети виховання. Піднесення інтересу до ідеї Платона, стосовно різностороннього виховання, спостерігалося в епоху Відродження. Нове звучання ідеї Платона про ідеальне виховання знайшли в педагогічних працях вчених-утопістів Т. Мора, Т. Кампанелли, К. А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.

 

 

3. Арістотель

Найближчий учень Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.) в своїх філософських та педагогічних працях розвив ідеї

вчителя, але разом з тим багато в чому зайняв протилежну цим ідеям позицію (“Платон мені друг, але істина дорожче”). “Народився Арістотель в м. Стагір (тому згодом дістав прізвище Стагіріт) у сім’ї придворного лікаря Нікомаха. Дитинство придворного вченого пройшло при дворі. Сімнадцятилітнім він був направлений на навчання в м. Афіни до академії Платона, де провів 20 років: спочатку учнем, потім — учителем. Виховував сина царя Філіппа ІІ — відомого згодом полководця Олександра Македонського.” [2; 77].

Арістотель піднімав наставника на саму високу ступінь в суспільстві. Він створив в Афінах навчальний заклад Лікей, яким керував протягом дванадцяти років. Лікей — символ всієї подальшої діяльності Арістотеля. Написані ним в ці роки твори були конспектами бесід, які філософ вів зі своїми учнями в Лікеї.

Арістотелю не була притаманна туга Платона за позамежним світом. Він вважав, що людина володіє одночасно душею рослинною (вона потребує харчування та приречена на розкладання), душею тваринною (почуття, відчуття) та душею розумною — чистою, нематеріальною, універсальною та безсмертною. На відміну від Платона, Арістотель трактував безсмертя не як прояв індивідуального, а як частинку всесвітнього, всепроникаючого розуму.

Ідеал щастя — блаженство — Арістотель вбачав перш за все в напруженій праці, що направлена на збагнення основ всесвіту. Арістотель заклав важливі передумови теоритичного осмислення буття і виховання, а також навчання, як частини цього буття. Найбільш системно погляди Арістотеля на виховання і освіту викладені в трактаті “Політика”. Розглядаючи споконвічну проблему в співвідношенні соціальних і біологічних детермінант в вихованні, Арістотель зайняв гнучку позицію. “Він вважав, що з одного боку “від гарних батьків може піти лише гарне потомство”, а з іншого — “природа найчастіше прагне до цього, але досягти цього не може”.”[1; 54].

Стагіріт у вихованні на перше місце ставив моральне виховання. “Процес набуття морального досвіду визначав як важкий і тривалий. Великого значення надавав тут суб’єктивному фактору формування людської особистості.” [2; 77].

Також Арістотель придавав велике значення суспільному, державному вихованню. Він вважав, що всяка форма державності потребує відповідного виховання в першу чергу. Арістотель допускав домашнє виховання в традиційних формах до 7-річного віку під началом батька. Але настоював, щоб сімейне

виховання знаходилось під наглядом державних чиновників — педономів, а також відкидав самоусунення батьків від виховання дітей і традицію передавати їх в руки рабів. Він пропонував проводити в сім’ї попереднє навчання з 5 до 7-річного віку. Хлопчиків з 7 років повинна була виховувати держава. В коло предметів початкової освіти слід було включати граматику, гімнастику, музику і інколи — малювання.

Розпочинати виховання школяра пропонувалось з “турботи про тіло”, а вже потім “піклуватися про дух”, щоб “виховання тіла сприяло вихованню духу”. Гімнастика повинна була привести організм дитини в готовність для важкого процесу засвоєння знань. Надаючи особливого значення вихованню гімнастиці, Арістотель водночас різко засуджував спартанську традицію застосування тяжких і жорстоких фізичних вправ, в результаті яких діти перетворювались в “диких тварин”. Гімнастика призначена для формування “прекрасного, а не дикої тварини”, — писав Арістотель. Особлива роль в формуванні прекрасного відводилась музиці. Арістотель зробив великий вплив на філософську і педагогічну думку Античності та Середньовіччя. Його трактати служили навчальними посібниками протягом багатьох століть.

 

Висновки

 

 

1. В ті прадавні часи, коли майже у всьому світі більшість етносів не мали навіть своєї писемності, у Древній Греції вже сформувалась своя система освіти і виховання. Великим рушієм в розвитку виховання та зародженні педагогічної думки Древньої Греції була культура міст-полісів. Освіченість в тогочасному суспільстві вважалась необхідним і невід’ємним атрибутом гідного громадянина поліса. Виховання та освіта різних міст-держав відрізнялися між собою. Найвідоміші з них — Спарта та Афіни.

Педагогічний досвід Спарти був забутий в силу своєї виховної традиції, але звичаї фізичного виховання, загартовування молодого покоління використо-вувалися і в інші епохи. Найефективнішою система освіти і виховання була в Афінах. Тут діяли мусичні та гімнастичні школи, гімнасії та ефебії, а педагогічний досвід афінян поширився і на наступні епохи. Слід також відмітити, що саме Еллада була колискою шкіл як осередків освіти і науки.

2. В епоху Еллінізму (після розпаду імперії Олександра Македонського) система грецької освіти поширюється по Середземномор’ю, проникає в Причорномор’я, на Кавказ, в Середню Азію та Індію. В самій же Греції в цю епоху відбулися важливі зміни в сфері виховання та освіти. В Афінах, наприклад, видозмінилася система шкільного виховання: після мусичної та гімнастичної освіти учні мали навчатися в граматичних школах. Змінилися програми гімнасій, втратила свій військовий характер ефебія, з’явилися філософські школи.

В Еллінську епоху виникають нові центри освіти. Одним з них була Александрія — єгипетська столиця династії Птолемеїв, вона і послужила своєрідним містком між Елладою та Римом.

3. В період розквіту Римської імперії виховання в сім’ї, яке мало релігійний характер і діяло до цього часу, поступилося своєю позицією державній системі освіти. В перші століття нашої ери в Римській імперії склалися стійкі зміст, система і методи освіти. Основними вважалися дев’ять шкільних дисциплін, з яких в подальшому були виключені медицина та архітектура.

Таким чином сформувалась система семи вільних мистецтв. Діти навчались спочатку в тривіальних, а потім — в граматичних школах. Далі військова підготовка здійснювалась в легіонах. Пізніше вже з’явились риторичні школи.

4. Виховання та навчання в ранніх християн було зорієнтовано на Біблію. Першими вчителями християн вважались Ісус Христос та його апостоли. Раннє християнство надавало великого значення сімейному вихованню. Християни навчали своїх дітей в суспільних навчальних закладах. Далі вже християнська церква почала організовувати свої школи катехуменів, потім з’явилися школи

катехізису, які перетворилися в кафедральні і єпископальні школи. Утім, християни здобували вищу освіту і в навчальних закладах античного типу.

5. Велику роль в зародженні педагогічної думки Античного світу зіграв найбільший представник філософії софістів, видатний діяч і мислитель Сократ. Він був родоначальником діалектики. Головним завданням вчителя він вважав пробудження великих сил в душі учня. Бесіди Сократа викликали в слухачів велике емоційне піднесення. Вчительська діяльність цього видатного педагога була дорожчою для нього самого за власне життя.

6. В розвиток педагогічної думки Стародавньої Греції зробив свій вагомий внесок найвідоміший учень Сократа Платон. У тисячолітній історії світової культури Платону належить чільне місце. Він приділяв багато уваги питанням сім’ї, особистості вихователя, організації навчання й виховання дітей і молоді. Погляди та ідеї давньогрецького філософа справили значний вплив не тільки на становлення античної педагогіки, а й на розвиток її як науки у наступні століття.

7. Серед видатних діячів світової науки і культури почесне місце посідає мислитель і педагог античного світу Арістотель. Його педагогічні погляди актуалізовувалися в різні часи і епохи, були джерелом філософсько-педагогічних концепцій багатьох педагогів світу.

 

Література

1. Джуринский А. Н. История педагогики: учеб. пособие для студ. педвузов. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. — 432 с.

2. Марценюк С. П. Педагогічні погляди Арістотеля. // Рідна школа. — 1991. № 10. с. 77.

3. Очеркъ истоіи воспітанія и обученія съ древнђйшихъ до нашихъ временъ. Составилъ (по Шмидту, Раумеру и др.) Л.

Модзалевскій. Санктпетербургъ, въ типографіи                 Ф. С. Сущинскаго. Могилевская, 7. 1866. (949 ст.).

4. Пискунов А. И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. — 2-е изд.,

перераб. — М.: Просвещение, 1981. — 528 с.

5. Третяков В. В. Погляди Платона на проблеми виховання. // Рідна школа. — 1993. №9. с. 74 – 75.