Львівський національний медичний Університет

Ім. Д.Галицького

 

 

Самостійна робота на тему:

 

Пам'ять і увага

 

 

     Студентки медичного

 факультету № 2

група № 20

Юрченко В. В.

 

Львів – 2005

 

 

П А М’ Я Т Ь

Пам'ять (від грецького mnemo) – одна з найважливіших функцій головного мозку. Якщо сприймання – це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, що пам’ять – це відображення об’єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Будь – коли сприйняте, пережите в подальшому не зникає, і за певних умов матеріал минулого може бути більш або менш точно відтворений знову.

Пам’яттю називається здатність індивідуума зафіксувати, зберегти і відтворити дані колишнього досвіду.

Пам'ять складається з трьох процесів:

1) запам’ятовування, або закріплення, інформації (фіксація);

2) збереження, або утримання, інформації (ретенція);

3) відтворення інформації (репродукція).

Ці процеси тісно пов’язані один з одним, і поділ їх до певної міри умовний.

Людська пам'ять тримає в собі два види інформації: видову, нагромаджену в процесі еволюції протягом багатьох тисячоліть, що виявляється безумовними рефлексами та інстинктами і передається спадково, та набуту в процесі життя кожної людини, що реалізується в умовних рефлексах.

Вважають, що пам'ять людини має морфо-функціональні передумови для засвоєння необмеженого обсягу інформації. Про безмежні можливості людської пам’яті свідчать численні факти, відомі нам з історії. Особливо добре пам'ять була розвинена у стародавніх народів. Так, книги Вед зберігалися протягом восьми століть у пам’яті народу Індії.

Японські діти витрачають не менше як два роки на вивчення лише літер або знаків перед тим, як починають читати. Це набагато важче, ніж навчання будь-якого важкого предмету у наших школах.

В основі людської пам’ять, фізіологічних механізмів її лежить система умовних рефлексів, утворення часових зв’язків, або «слідів» процесів, що відбуваються в нервовій системі, детально вивчених І.П.Павловим і його школою.

З існуючих теорій пам’яті на сьогодні загальновизнаною є хімічна, згідно з якою імпульси, що надійшли до кори головного мозку, спричиняють у нервових клітинах зрушення їх хімічного складу; відіграє певну роль РНК, яка неначе шифрує, кодує інформацію і наділяє її «місцем зберігання».

Міцні зв’язки, що дають змогу згадувати, утворюються в людини з 4 – 5 років. Пам'ять у дітей має переважно чуттєвий характер, де основна роль належить емоціям.. Розвиток пам’яті великою мірою залежить від умов життя, виховання, навчання.

Осмислене запам’ятовування в основному розвивається у дітей разом з мовленням. У шкільні роки розвивається здатність до запам’ятовування абстрактно-словесного матеріалу.

З віком дедалі більше виявляється логічна переробка запам’ятовуваного матеріалу, його систематизація, узагальнення, що створює передумови міцного запам’ятовування інформації.

Головну особливість людської пам’яті І.М.Сєченов вбачав не у фотографічності відтворення, не в дзеркальності фіксування, а в переробленні сприйнятого, у класифікації і сортуванні сприйнятих образів.

Серед процесів пам’яті особливе місце належить запам’ятовуванню. Процес фіксації інформації (його іноді називають консолідацією) триває від кількох секунд до кількох годин. Запам’ятовування пов’язане, як уже зазначалося, з кодуванням інформації, що надходить до мозку, в молекулах РНК. У мозку людини кількість РНК постійно зростає від моменту народження до 40 років, у період між 40 і 60 роками вона не змінюється, залишаючись на індивідуально постійно високому рівні, а потім поступово зменшується, головним чином за рахунок зниження швидкості запам’ятовування і можливості зосереджувати увагу і концентрувати її на певному об’єкті.

Пам'ять до певної міри вибіркова. Не все, що сприймається, однаково запам’ятовується. Найкраще запам’ятовується те, що було пов’язане з досягненням поставленої мети.

Запам’ятовування предметів, явищ, дій, вчинків, думок і почуттів за ступенем активності може бути мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування  ґрунтується на створенні тимчасових зв’язків переважно на рівні першої сигнальної системи, і тому воно здебільшого менш міцне, а довільне – на рівні другої сигнальної системи, воно більш стійке.

При мимовільному запам’ятовуванні ми не  ставимо собі певної мети що до того, що потрібно запам’ятати, але запам’ятовування відбувається неначе само собою. Мимовільному запам’ятовуванню сприяють емоції, що забарвлюють певну подію (як позитивні, так і негативні).

Основна роль у нашому житті і діяльності, безсумнівно, належить довільному запам’ятовуванню, при якому засвоєння інформації і починається, і стимулюється волею, тобто здійснюється навмисно і має цілеспрямований характер.

Велике значення має спрямованість на міцність запам’ятовування, наприклад, орієнтація або установка на час (запам’ятати назавжди, надовго). Як правило, така інформація запам’ятовується на тривалий час, більш міцно, ніж тоді, коли людина каже сама собі «Запам’ятати на короткий час». Застосування свідомого зусилля для запам’ятовування робить свідоме запам’ятовування більш продуктивним і міцним.

Запам’ятовування, як довільне, так і мимовільне, значною мірою залежить від спрямованості інтересів людини, її активності, уваги, емоційної значущості інформації. Гірше запам’ятовується те, що сприймається байдуже.

Міцність запам’ятовування залежить від багаторазового повторення матеріалу, ритмічності заучування. Мають значення і загальний стан людини, гострота зору, стан її нервової системи. Якщо людина бадьора, активна, то запам’ятовування ефективне, якщо мають місце ознаки стомлення нервової системи. Знижується можливість зосередитися, сконцентрувати увагу, то запам’ятовування менш продуктивне. Виснаження ослабляє пам’ять.

Запам’ятовування залежить від сили подразника і сили дії його, але все до певних меж, бо існує поріг фізичної витривалості аналізаторів. Якщо подразнення надто сильне, то розвивається охоронне гальмування і запам’ятовування буде в занепаді.

Запам’ятовування за зв’язками, в яких воно здійснюється, ділиться на асоціативне, смислове (логічне), механічне.

Смислове запам’ятовування у 24 – 26 разів швидше за механічне і більш продуктивне, бо має зв'язок з минулим досвідом і будується за принципом причинно-наслідкових відношень.

Смислове запам’ятовування особливо важливе при запам’ятовуванні словесного матеріалу, коли треба розуміти і міркувати.

Асоціативне запам’ятовування – це встановлення зв’язків між враженнями, що виникають у свідомості.

Асоціативне запам’ятовування здійснюється:

а) за суміжністю, тобто предмети або явища запам’ятовуються в тому порядку, в якому вони сприйняті;

б) за схожістю – якщо те, що сприймається, має деякі основні ознаки з іншими предметами або явищами;

в) за контрастом або протилежністю між іншими предметами і  явищами.

Механічне запам’ятовування здійснюється без розуміння суті. Його ще називають зазубленням, потребує багато сил, бо відбувається без внутрішньої переробки інформації, воно малопродуктивне і не дуже міцне; те, що запам’ятовується механічно, згадувати важче.

Обсяг запам’ятовуваного матеріалу значно зростає, якщо між окремими його частинами встановлюється певні зв’язки, асоціації.

За характером запам’ятовування розрізняють емоційний, образний і словесно-логічний вид пам’яті.

Фізіологічною основою відмінності між образною і словесно-логічною пам’яттю є особливості співвідношень сигнальних систем. Якщо при запам’ятовуванні переважає перша сигнальна система, формується образний вид пам’яті, якщо переважає друга сигнальна система, – словесно-логічний.

Образний вид  пам’яті базується на здатності людини до запам’ятовування інформації, що надходить через органи чуття, тобто конкретних образів. Людина, згадуючи, уявляє  образи дійових осіб, предмети, явища. Образний вид пам’яті тісно пов’язаний з емоційною пам’яттю. Цей вид пам’яті більш властивий дітям.

Словесно-логічний вид пам’яті ґрунтується на використанні словесних позначень, логічних зв’язків, понять, тобто це фіксування і збереження думки, позначеної словами.

Поліпшує запам’ятовування одночасна участь у процесі пізнання всіх або багатьох аналізаторів разом із мисленням і мовленням.

Пам'ять людини має свої індивідуальні особливості. В одних переважає слухова, в інших -- зорова пам’ять, залежно від того, через які органи чуття сприймається і фіксується інформація. Третій тип пам’яті – рухова, або моторна, вона властива особам, які запам’ятовують ін формацію, пов’язану з рухом. Найчастіше зустрічається мішаний тип пам’яті. Але є ще один тип пам’яті, мабуть, найстійкіший – це пам’ять на почуття, на переживання, тобто емоційна пам’ять.

Для полегшення запам’ятовування і збільшення обсягу пам’яті використовують мнемотехніку (мистецтво запам’ятовувати) – систему різних способів. Для цього слід: включити в роботу велику кількість органів чуття, що беруть участь у сприйманні; концентрувати увагу;  обрати оптимальний темп сприймання і зрозумілість засвоєного; не читати наступне, поки не стало зрозумілим попереднє; повторювати; обрати спосіб розподілу матеріалу – запам’ятовувати цілком чи частинами; комбінувати заучування – спочатку загальне ознайомлення, осмислення матеріалу, а потім заучування частинами за планом; користуватися логічним осмисленням матеріалу; застосовувати таблиці, схеми, записи.

Логічний метод. Елементи певного списку асоціюють один з одним у ланцюжок за допомогою мислитель них образів.

Метод Loсі. Цей метод застосовували грецькі та римські оратори. Вони пригадували всі об’єкти. що були на дорозі, по якій щодня ходили до міста (місця). Згодом до кожного з цих місць вони прив’язували тезу, аргументи промови.

Збереження – це здатність утримати, зберегти сприйняту інформацію. Коли говорять про хорошу або погану пам’ять, то, як правило, мають на увазі здатність надійно тримати якісно великий обсяг відомостей, понять, уявлень, визначень, досвіду і тощо. Ще французький психіатр Рібо помітив, що індивідуальні назви утримуються в пам’яті значно гірше, ніж імена загальні і поняття. Це пояснюється тим. Що при запам’ятовуванні індивідуальних імен мають місце майже виключно механічні, менш стійкі, а при запам’ятовуванні загальних назв, а особливо понять, -- більш смислові зв’язки.

Розрізняють дві форми збереження інформації в пам’яті: короткочасну і тривалу. Для короткочасної характерне утримання інформації в пам’яті від кількох секунд до 1 – 2 діб. Утримання інформації в пам’яті аж до кількох місяців і років вважається тривалою пам’яттю. Якщо інформацію сприймають протягом 40 – 60 хв. і більше, вона переходить у блок тривалої пам’яті.

Існує також оперативна пам’ять, особливості якої полягають в її ніби посередницькій участі, у взаємозв’язку між короткочасною і тривалою пам’яттю, коли здійснюється добір інформації з короткочасної пам’яті і вона «засилається» в тривалу.

Третій процес пам’яті – відтворення інформації.

При відтворенні зафіксованого в пам'яті нерідко воно зіставляється з тим, що сприймається в конкретний момент, і у випадку виявлення схожості відбувається впізнання – найпростіша форма відтворення, яка виникає при повторному сприйманні матеріалу. Найбільш ранні вияви пам’яті у формі впізнання проявляється у дитини, коли вона впізнає свою матір у перші місяці життя, посміхається при появі, тягнеться до неї.

 Відтворення може бути довільним і мимовільним.

Мимовільне пізнання здійснюється без спеціальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе  само по собі, ненавмисно, часом у результаті якихось асоціацій.

Довільне відтворення має в житті і діяльності людини основне значення. Легкість, швидкість, точність відтворення тісно пов’язані з двома попередніми етапами процесу пам’яті – запам’ятовування і збереження, їхніми якостями.

Різновидами довільного відтворення є пригадування та спогади.

Відтворення не слід ототожнювати з уявленням. Основою уявлення є пам’ять. Уявлення – це психічний процес відображення в свідомості людини образів, раніше сприйнятих предметів і подій об’єктивної діяльності, що в даний момент не діють на органи чуття.

Уявлення характеризується наочністю. По суті, це чуттєво-зоровий або чуттєво-слуховий образ навколишньої діяльності.

Уявлення слід відрізняти від персеверуючих образів, що є виявом процесів циклічного збудження нейронних структур, пов’язаних із запізненням сигналу про припинення дії.

Розрізняють три рівні вияви пам’яті. Найвищим рівнем вважають відтворення. Другий рівень – упізнавання. Якщо вона добре виявлена, то людина може безпомилково упізнати текст, формулу, бачену лише один раз. Нарешті, третій, нижчий рівень пам’яті – полегшуючий.  У цьому випадку людина не може самостійно згадати абу упізнати текст, формулу, картину.

Пам'ять характеризується, головним чином відстроченим відтворенням – у цьому і полягає значення пам'яті, тобто людина може нагромаджувати досвід і зберігати його, користуватись ним на практиці.

Усе, що людина запам’ятовує з часом забувається. Забування – процес протилежний збереженню. Перш ніж піти з пам'яті, подія втрачає зв'язок з теперішнім. Найчастіше забувається другорядне, краще зберігається істотне, основне, воно зберігається і довше, і повніше.

Пам'ять не є якоюсь самостійною функцією, вона щонайміцніше пов’язана з особистістю, її внутрішнім світом, інтересами прагненнями. Тому розвиток і вдосконалення пам'яті відбувається паралельно з розвитком людини, а ті чи інші етапи пам'яті – це результат зміни взаємостосунків людини із зовнішнім світом і людьми.

Розглянуті питання фізіології пам'яті. Її процесів і особливостей вияву мають суттєве в комплексному оцінюванні стану психічної діяльності як здорової, так і хворої людини.

 

У В А Г А.

 

На органи чуття людини одночасно діють безліч різноманітних подразників. Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе відбір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко, або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує такого, що сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом «Увага!».

Увага – це спрямованість та зосередженість психічної діяльності на об’єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття, та процеси, що відбуваються всередині у нього.

Особливе значення надавав увазі як процесу, що спрямовує психіку людини на пізнання світу, К.Д.Ушинський. Він порівнює її з дверима, через які проходить усе потрапляє в душу людини із зовнішнього світу. На відміну від таких пізнавальних процесів, як відчуття, сприймання, мислення і пам’ять, увага свого особливого змісту не має. Утримуючи психіку в тому чи іншому напрямі, увага характеризує передусім динаміку психічних процесів і разом з тим вона невіддільна від них.

Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.

Згідно з поглядами І.М.Сєченова, увага має рефлекторний характер. Її спрямованість на об’єкт є специфічною відповіддю організму на зміни в зовнішньому середовищі, які мають для людини важливе значення.

Основною спрямованістю уваги І.П.Павлов вважав спеціальну установку аналізаторів на сприймання об’єкта, що веде до створення у відповідній ділянці кори великого мозку вогнища з оптимальною збудливістю. Внаслідок цього порівняно легко створюються тимчасові нервові зв’язки.

У психології розрізняють відповідні види уваги.

За наявністю вольової регуляції розрізняють увагу мимовільну, довільну та після довільну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що діють на людину яскравістю, несподіваністю, динамізмом, називають, мимовільною. Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психологічними і психічними факторами. Мимовільна увага сприймається безпосередньо сприйнятими змінами в навколишньому середовищі. Увагу привертає все незвичне, тому що реакція на нього не ослаблена внаслідок зникнення. Мимовільну увагу може викликати сильний подразник: різкий запах, яскраве світло і барви, голосні звуки. Мимовільна увага триває, поки діють відповідні подразники.

Вияв довільної уваги  пов'язаний з використанням вольового зусилля, тобто це вид уваги що виявляється у випадку, коли людина ставить перед собою певні завдання і намагається їх виконати. Довільна увага нерозривно пов’язана з мовою. Механізм функціонування довільної уваги – друга сигнальна система. Потреба в постійному  вольовому зусиллі в деяких випадках відпадає. Так. У ході трудової або навчальної діяльності людина може захопитися своєю працею настільки, що потреба у вольовому спрямуванні уваги зникає. У подібному випадку довільна увага набуває нових рис – залишаючись свідомою, доцільною, вона, як і мимовільна, знімає напруження, захоплює людину і підтримує активну психічну діяльність. Це і є післядовільноа увага.

Увага може бути спрямована на зовнішні об’єкти або на внутрішній психічний і фізичний стан людини, її думки, переживання, спогади, фізіологічні відхилення. Залежно від цього розрізняють увагу внутрішню і зовнішню. Ці два види уваги пов’язані між собою і виступають в єдності. Характерними властивостями уваги є обсяг, розподіленість. Здатність до переключення, відволікання, стійкість, зосередженість, неуважність.

Від обсягу уваги в психологічній науці розуміють кількість предметів або явищ, які людина утримує одночасно в своїй свідомості. Кількість таких об’єктів залежить передусім від змісту матеріалу, інтересу особистості до нього.

 

Разом з тим людина здатна розподіляти свою увагу, при цьому вона одночасно може виконувати дві і більше дій. Рівень розподілу уваги залежить від освоєння людиною діяльності, автоматизації дії.

Здатність людини довільно і свідомо змінювати спрямованість своєї діяльності забезпечується переключенням уваги. Переключення уваги – це не що інше, як переміщення в корі великого мозку оптимального збудження. При цьому швидкість переключення уваги залежить від рухливості нервових процесів. У керуванні спрямованості уваги особливу роль відіграє внутрішнє мовлення.

Спрямувавши увагу на обраний об’єкт, людина відволікається від інших предметів і явищ. Таке відволікання уваги від інших предметів і явищ – найважливіша умова успішного сприймання обраного об’єкта. Тим часом у процесі навчання і виховання буває небажане відволікання, відвернення уваги, тобто зміна спрямованості уваги людини під дією сторонніх подразників.

Відволікання уваги, за думкою психофізіологів, відбувається за рахунок виникнення негативної індукції в корі великого мозку. Воно відбувається мимовільно.

Зосередженість уваги залежить від мотивації діяльності та індивідуальних якостей людини. Якісною характеристикою зосередженості уваги людини на об’єкті є рівень її концентрації. За високого рівня концентрації спостерігається захопленість людини діяльністю, яку вона виконує. Концентрація уваги змінюється в часі – періодично підвищується і знижується. Такі зміни називаються коливанням уваги.

Практична діяльність людини вимагає стійкост і уваги. Людина, яка має стійку увагу, здатна досить довго, якщо це потрібно, зосереджуватися на обраному об’єкті.

В цілому якості уваги та її характеристики можна представити як єдину динамічну систему.

Особливо небажана у практичній діяльності медичного працівника неуважність. Неуважна людина постійно переносить свою увагу з одного об’єкта на інший, ні на чому не затримує її. При цьому можливі професійні  помилки. У нормі неуважність у дорослих є наслідком втоми. В дитячому віці неуважність спостерігається частіше. Подолати її можна шляхом виховання особистості дитини

В цілому виховувати увагу – це означає формувати в людини вміння свідомо спрямовувати своє сприймання, мислення і дію відповідно до обраної мети. Для цього передусім треба зміцнювати волю, навчитися підкоряти свою діяльність почуттю обов’язку.

У клінічній практиці частіше за інші розлади уваги спостерігається підвищення відволікання. Хворим важко зосереджуватися на одному об’єкті або діяльності. Увага їхня не стійка, сторонні подразники, у тому числі й малоцікаві, можуть порушувати зосередженість уваги і діяльність хворого. Відволікання хворих буває настільки сильне, що вони не можуть зосередитися на запитаннях лікаря, постійно переключаються з однієї думки на іншу.

Відволікання уваги спостерігається при підвищеній втомлюваності, загальній слабості людини, зумовленій виснаженням нервової системи, тривалим і інтенсивним емоційним напруженням, надмірною розумовою працею. Воно може з’явитися після інфекції, інтоксикації, при травмах, пухлинах, склерозі судин головного мозку. Хворі з підвищеним відволіканням не можуть утримувати в свідомості одночасно більше одного, навіть добре їм знайомого предмета.

При ураженні лобових часток кори великого головного мозку спостерігається зниження здатності до переключення уваги. Переключення може бути настільки загальмоване, що хворий повторно виконує раніше виконану дію, не помічаючи цього.

Спостерігаються і протилежні випадки, коли здатність до переключення уваги посилюється. Таке порушення уваги характерне для хворих, які перебувають у маніакальному стані.

Зміну уваги в хворих можна встановити в простих спостереженнях, але більш точні дані одержують у результаті експериментально-психологічних досліджень. Для вивчення стійкої уваги користуються спеціальною таблицею. Правий стовпчик клітинок закривають смужкою паперу, розбитою на такі самі клітинки. Досліджуваний має простежити хід кожної лінії і відмітити закінчення її відповідним номером на смужці. Знявши смужку порівнюють її з еталоном і визначають кількість помилок. Для хворих із значним зниженням уваги можна застосовувати таблицю з меншою кількістю ліній.