Народна боротьба з окупантами

Прагнення великих земле­власників відновити економічне панування в українському селі наштовхувалось на відчайдушний опір селян, які не бажали повертати конфісковане майно і віддавати землю. Всюди по­ширилися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та управителів. Окупаційні власті відповідали екзекуціями. Оз­лоблені селяни утворювали партизанські загони. Перебуваючи у підпіллі, більшовики, російські та українські ліві есери прагнули надати цьому стихійному рухові організаційну основу.

З'їзд загальноросійської партії лівих есерів, яка вважала індивідуальний терор ефективним засобом політичної боротьби, вирішив підірвати Брестський мир вбивством німецького посла в радянській Росії графа Мірбаха, а в Україні — фельдмаршала Ейхгорна і гетьмана Скоропадського. Першим загинув Мірбах. Наприкінці липня з санкції ЦК українського відділення партії бойова група прибула до Києва, і кронштадтський матрос Б. Донський убив Ейхгорна. Скоропадському вдалося уникнути есерівської бомби. Після цього екзекуції, спрямовані проти се­лян, посилилися ще більше. Тепер селяни гинули тисячами.

Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула у Київській губернії. Тут повстанський рух координував началь­ник Київського військового округу часів Центральної Ради, український лівий есер М. Шинкар.

На Чернігівщині повстанців очолював більшовик М. Кропив'янський. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі

у розпал повстання перевищувала 40 тис. чоловік. Вони були добре озброєні, а деякі загони мали навіть кулемети і гармати.

Починаючи з серпня 1918 p., нове вогнище селянських пов­стань спалахнуло на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля, де повстанців очолював Н. Махно.

Незважаючи на те, що становище на Західному фронті усклад­нювалося, кайзер змушений був тримати на Сході шість армій­ських корпусів (переважно по три дивізії в кожному), а цісар — чотири корпуси і дві окремі кавалерійські дивізії. З меншими силами було нереально утримати контроль над повсталою Укра­їною. Коли військам вдалося придушити повстання на Київщині, більшість його учасників перейшла в «нейтральну зону». Під керівництвом Закордонного бюро ЦК КП(б)У тут почалося форму­вання на базі партизанських загонів повстанських дивізій.

Боротьба з повстансько-партизанським рухом дорого обійш­лася окупантам. За даними німецького штабу, в Україні піврічні бої з селянами коштували життя 19 тис. солдатів та офіцерів окупаційної армії.

Свій внесок у боротьбу з окупантами і гетьманським режимом зробив робітничий клас України. Навіть економічні страйки в умовах окупації набували політичного спрямування. У липні — серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників. Це була найвища хвиля страйкового руху: роботу припинили близь­ко 200 тис. залізничників. Страйк істотною мірою перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини. Страйкарями керувало Тим­часове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У.