Петро-Конашевич Сагайдачний – видатний організатор козацтва, гетьман війська запорізького

 

 

В Україні кожна освічена людина щось та знає про славнозвісного Петра Кононовича Сагайдачно­го (Конашевича-Сагайдачного). Принаймні повинна була б знати, бо про нього йдеться фактично в усіх шкільних і вузівських підручниках з української минувшини, де висвітлюється козацька доба. Зок­рема, в стольному граді Києві ім'ям гетьмана назва­но вулицю, встановлено пам'ятник і меморіальну дошку; флагман українського військово-морського флоту — ракетний крейсер «Сагайдачний» — носить ім'я видатного полководця. А фахівці вже давно сперечаються, чи то йому присвячені рядки народної пісні:

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Веде запорізьке

Хорошенько!

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!»

«Мені з жінкой не возиться;

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися!

Та викрешем огню,

Та потягнем люльки,

Не журися!»

 

Архівні матеріали, опубліковані джерела, які є у розпорядженні вчених, дають підстави сказати, що гетьман Війська Запорозького П. Сагайдачний відіграв помітну роль не лише в історії України, а й Росії, Польщі, Туреччини, а відтак і всієї Європи.

Петро Конашевич-Сагайдачний народився бли­зько 1577—1578 років в селі Кульчицях (нині Самбірського району на Львівщині), ймовірно, в родині українського шляхтича. Можна припустити, що перші ази освіти набувалися ним у домашніх умовах.

Так принаймні вважає більшість дослідників, зокрема, К. Гуслистий (1902—1973). Хоча дехто до­тримувався іншої думки. Наприклад, Д. Бантиш-Каменський писав, що Сагайдачний походив з «низь­кого» роду, але був добрий, спритний, неговіркий, «ворог розкошів», норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин. Особ­ливо не подобалася історикові така риса гетьмана, як непомірність у чуттєвих насолодах, що, на його думку, прискорило смерть козацького ватажка. Польський шляхтич Я. Собеський (батько польсько­го короля Яна III Собеського і учасник Хотинської війни 1621 року) занотував у своїх мемуарах: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зріло­го судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».

Проте, вже майже сучасник П. Конашевича-Сагайдачного — польський літописець Й. Єрлич (1620—1671), тогочасні поети, літописи Львівський, С. Величка свідчать, що він був «благородного» ро­ду, тобто шляхтич. Мав Сагайдачний і власний герб, що було не доступно простолюду.

Сперечалися вчені й про його місце народжен­ня. Одне припущення наведено вище, за іншим — це сталося поблизу Перемишля, у Підгір’ї. При цьо­му прибічники такої гіпотези покладалися на важ­ливе джерело — панегірик К. Саковича (1578— 1647).

Прізвище Сагайдачний, на думку Д. Яворницького, походить від татарського слова «сагайдак» або «сайдак», що означає «дикий козел», а в переносно­му значенні — сховок для стріл, обтягнутий козли­ною шкурою. Батька звали Конон чи Конаш. Його син з дитинства «привчався натягати лук, зброї й коня з рук не випускати».

Приблизно через десять років після народжен­ня розпочав навчання в Острозькій школі.

Острог на той час був осередком просвіти та культури на цілу Русь-Україну. Тут діяла перша ук­раїнська школа вищого рівня (з 1576), яку спершу очолював письменник Герасим Смотрицький. Жив тут тоді і Дем’ян Наливайко, духівник князя Кос­тянтина Острозького, великий оборонець право­славної церкви та рідний брат козацького ватажка Северина. Під впливом таких визначних постатей здобував освіту юнак. Очевидно, змалку його гост­рий розум формував сильну любов до рідної право­славної віри. Джерела зафіксували, що Сагайдач­ний був відданий християнським ідеалам і все свідоме життя підтримував свою церкву. Можливо, саме в Острозі, за припущенням І. Каманіна, він на­писав працю «Пояснення про унію», яка була на­звана литовським канцлером Левом Сапєгою у йо­го листі до уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предрагоцінним сочінєнієм». На жаль, ця робота не дійшла до наших днів.

Після закінчення Острозької школи в 90-х роках П. Конашевич служив у Києві в судді Стефана Ак-сака (гербу Акшак). Не знаємо лише ким: чи пра­цював у канцелярії, чи вчителем його дітей, можли­во був тим і тим.

Десь 1600 року, за гетьманування легендарного Самійла Кішки (1600—1602), подався на Запорозьку Січ. Очевидно, там від низовиків одержав своє прізвисько. Спочатку деякий час жив на Січі «не­помітно». Брав участь у військових походах на Мол­дову та Лівонію (1600—1601), хоч про цей період його діяльності відомостей мало.

М. Максимович, ймовірно, помилявся, коли в одній зі своїх праць написав, що Сагайдачного об­рали гетьманом на Січі 1598 року, а в іншій датував цю подію (всупереч собі ж) 1601 роком. Тоді ко­зацькими ватажками були інші особи (до 1606 року включно).

Вже на початку XVII століття Сагайдачний посі­дає помітне місце серед козацької старшини. А з часом (можливо 1606) козаки обирають його своїм гетьма­ном. Він уславився як борець проти засилля католицизму, поширення унії в Україні. Проте найбільшої шани та популярності козацький вата­жок здобув завдяки своїм військовому таланту і хо­робрості. Під його керівництвом здобуто міста Варну (1605), Очаків, Перекоп (1607). У 1608—1609 ро­ках він «огнем і мечем» спустошив побережжя Ана­толії, а у 1612—1613 втрутився в міжкнязівську бо­ротьбу Молдови та Валахії — васалів Туреччини.

Певний час перебував у польських королів­ських маєтках, що дало змогу непогано забезпечити своє військо продовольством. Двічі виходив з коза­ками у Чорне море і «завдав багато шкоди» тата­рам, а поблизу очаківського порту вночі напав на турецький флот султана Ахмата І і захопив чимало великих галер. На березі Самари розбив загони та­тар, які напали на тамтешні запорозькі землі. Перед ним скорилися Синоп, Трапезунд, Кафа (1616).

Деякі історики, зокрема В. Антонович у комен­тарях до «Зібрання творів» М. Максимовича, дотри­мувалися думки, що Кафу взято у 1606 році. У новітній історичній літературі найчастіше цяподія датується 1616 роком.

Весною 1618 року Сагайдачний на чолі 20-ти-сячного козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Тоді козаки під його командуванням здобули міста Лів­ни, Єлець, оточили Михайлів. Неподалік від Моск­ви українські загони об'єдналися з військом коро­левича Владислава, який доручив гетьману керува­ти облогою міста.

Заснована в ті роки міжнародна «Ліга христи­янської міліції» покладала великі надії на козацько­го ватажка у справі вигнання турецьких завойов­ників з Європи. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імпе­ратора Палеолога французький князь де Невер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої євро­пейської армії, котра, об'єднавши військові форму­вання багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а, можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Відомо, що гетьман Сагайдачний вступив до Ліги разом з усім запорозьким військом. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, що розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагай­дачного з князем де Невером про можливість участі низовиків у антитурецькій кампанії. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагай­дачного на чолі загальноєвропейської армії, але не­сподівана смерть від рани перешкодила такому призначенню.

Втім, свій вагомий внесок у боротьбу проти ос­манського поневолення український гетьман зро­бив незалежно від планів та дій «Ліги християнсь­кої міліції». У вересні 1621 року Сагайдачний очо­лив 40-тисячну армію, яка, приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків під Хотином і тим самим зупинила експансію Османської імперії в Європі. 

Бойові перемоги Сагайдачного сприяли зрос­танню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систе­му на Запорожжі — партизанські ватаги перетво­рив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дис­ципліна. Козацтво за Сагайдачного практично пере­творилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї Ук­раїни, а особливо Наддніпрянщини. До того запо­рожці не мали такої сили і слави, як за його часів.

При цьому багато значив і особистий фактор — постать самого гетьмана — талановитого полковод­ця, політика й державного діяча. Великою заслугою його стало поєднання чисто козацьких інтересів із прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами. Очевидно, не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально ввійшов у найтісніший зв'язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші поборники право­слав'я, метри тогочасної науки й освіти. Для поси­лення ролі Київського братства він записався до ньо­го з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва.

Петро Сагайдачний був добрим політиком і на­лежав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Вій­ська Запорозького, намагалася відстояти націо­нальні інтереси українського народу через перего­вори і компроміси з польським урядом. У 1617 і 1619 роках він уклав з польським урядом угоди (Вільшанську і Роставицьку), статті яких не задо­вольнили широкі верстви козацтва, викликали різке невдоволення і призвели до обрання в 1620 році ге­тьманом Я. Бородавки.

Петро Сагайдачний дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах українців конфлікти шляхетської влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спо­сіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління — автономію. Як громадянин Речі Посполитої, у складі якої перебувала більша частина українських земель, він був толерантним до польсько-шляхетського уряду, але саме він розпочав активну розбудову «козаць­кої вольності», продовжував поширювати «свавіл­ля» на Наддніпрянщині.

Повернувшись з Москви, Сагайдачний органі­зовував по Україні козацькі полки. В окремих регіо­нах, зокрема, на Поліссі, де край був більш людний, а гніт шляхти особливо нестерпний, козацькі формування створював сам народ.

У 1620 році завдяки наполегливості гетьмана та при активному сприянні єрусалимського патріарха Теофана III на українських землях було відновлено православну ієрархію, скасовану після Брестської церковної унії. Тоді ж він посилає до Москви по­сольство з пропозицією прийняти козаків на царсь­ку службу.

На початку Хотинської війни 1620—1621 років на звернення короля Сигізмунда III Вази та його уряду про допомогу у війні з турками Сагайдачний поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про на­дання прав і привілеїв православному населенню та козацькому війську, виконання яких означало б на­дання Україні статусу автономії у складі Речі Поспо­литої. Вже в 1621 році нововисвячені владики віта­ли козаків спеціальним маніфестом, де було зазна­чено: «Це ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константино­поль штурмувало. Се ж вони за Володимира, свято­го монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їхні предки разом з Володимиром хре­стились, віру християнську від Константинопольсь­кої церкви приймали». Цей зв'язок традицій Київ­ської Русі і Війська Запорозького підніс авторитет козацтва, зміцнив його роль у суспільно-політичних і культурних процесах України.

Помер П. Конашевич-Сагайдачний у Києві 20 квіт­ня 1622 року від тяжкої рани, одержаної під час Хотинської битви. Похований на території Києво-Братського монастиря. Перед смертю Сагайдачний майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київ­ської, Львівської та Луцької братських шкіл. На по­хороні гетьмана 20 учнів братської школи виголоси­ли складений ректором школи К. Саковичем па­негірик «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного».