2020-01-14
566
парламентська президентська республіка державне правління
Основні переваги і та недоліки президентської, парламентської та змішаної форм правління були сформульовані Х. Лінцем (5). Навколо його імені, а головне – поглядів сформувалась ціла «армія» сторонників парламентської системи (і, відповідно, противників президентської форми). В стороні від двох «непримиримих таборів» стоять ті, хто підтримує змішані форми правління. І четвертий «табір» становлять вчені, які вважають що слід абсолютизувати переваги та недоліки різних форм правління, оскільки «одна і та ж форма правління може мати зовсім різне наповнення, функціонуючи в різних соціальних умовах та артикулюючи різні сторони політичного спектра» (3, с. 210).
До «небезпек» президентської форми Лінц (5) відносить наступні:
Відсутність тимчасової гнучності. Президенталізм не має жодних способів відправити у відставку правління,яке працює не достатньо добре та ефективно, нелегітимно, окрім виключної процедури імпічменту президента. В підсумку, «те, що при парламентській системі правління вилилось би в чергову урядову кризу, при президентській системі може переродитись у загальну кризу режиму» (5, с. 65).
Мажоритарні тенденції. Президенська система працює за принципом «переможець отримує все». Мажоритарний принцип робить політику грою з нулевою сумою, але подібні ігри, підмічає Лінц, спричинюють конфлікт. Президенські вибори дуже сильно піднімають ставки, що неминуче веде до загострення відносин в суспільстві та його подальшій поляризації.
Подвійна демократична легитимніть президента та парламента, кожен з яких вибирається всенародно, може стати джерелом конфлікту між законодавчою та виконавчою владою, настоює Лінц. В президентському режиму відсутні демократичні принципи вирішення спорів між гілками влади щодо того, яка ж з них фактично є «вираженням волі народу», «справжнім носієм демократичної легітимності».
Винагородження політичний аутсайдерів. Чітко встановлений строк президентських повноважень призводить до того, що політичний процес автоматично розпадається на жорстко розділені періоди, що практично не лишає можливості для проведення «політики тактичного коректування». Законодавчі механізми цієї системи можуть у випадку дострокового припинення президентських повноважень «винести» наверх людину, яка при звичайній виборчій процедурі не стала б главою держави, тобто влада переходить в руки політичних аутсайдерів.
Відсутність арбітражу. З одного боку, президент в президентській системі – глава держави і представляє інтереси всього народу; з другого року, він виражає цілком визначений політичний курс. Перша роль президента – символічна, друга – роль дійсної глави виконавчої влади і лідера певної партії. Лінц пише, що багато виборців і представників ключових груп еліти вважають, що виступ у другій ролі рівнозначний зраді по відношенню до першої, так як президент як глава держави повинен піднятися вище партійних інтересів, щоб являти собою символ нації і втілювати в своєму обличчі стабільність правління.
Схиляння до встановлення режиму особистої влади. Лінц категорично заявляє, що протиріччя між прагненням до забезпечення сильної та стабільної виконавчої влади і підозрюванням по відношенню до тієї ж президентської влади в рамках системи президентського правління впливає на загальну політику і стиль керівництва, на конкретні політичні рішення і вислови президента і його опонентів, і в цьому є зерно конфлікту.
Нестабільність. Зазвичай вважається, що часта зміна кабінетів і урядові кризи – це риси парламентської системи. Проте, Лінц вважає президентську систему менш стабільною по відношенню до парламентської. Дослідники питань стабільності правління випускають з виду нестабільність президентських кабінетів; мало хто помічає те, що парламентські системи – саме в силу своєї нестабільності, якої насправді немає – рідко впадають в глибокі кризи» (5, с. 64).
Неефективніть. Лінц переконаний, що ризик неефективного правління вищий в президентській формі правіління. «Відчайдушно бажаючи втілити свою програму націоналізації, чи провести земельну реформу до закінчення строку своїх повноважень, президент здатний до нерозумної трати грошових коштів чи ризикованих дій, що викликають поляризацію сил в країні, - і все це для того, щоб досягнути поставленої цілі» (5, с. 66).
Виділення цілої серії недоліків президентської форми правлння не означає, що президентська демократія не може бути стабільною: є яскравий приклад – США. Кількісний аналіз країн президенської та парламентської демократій, проведений А. Степаном і С. Скеч, доводить, що ступінь виживання демократії в умовах парламентської форми вищий, ніж в президентській (4). В основному критика противників президентської системи іде по лінії теоретичних, а не практичних аргументів. Переконливу критику аргументів Лінца і його сторонників дає Д. Горовиць (6, с. 74-75).
«Захищають» президентську форму М. С. Шугарт, Дж. Кері, С. Мєйнуорінг. На її захист вони висувають наступні тези:
Підзвідність електорату, яка характеризує ступінь та засоби, за допомогою яких виборні політичні керівники несуть відповідальність перед громадянами. Чим більш прямим є зв’язок між зробленим електоратом вибором і його очікуваннями відносно діяльності керівників, тим вищим є ступінь підзвітності (4).
Ідентифікаційність. За Шугартом та Кері, прямі вибори президента мають і інший позитивний аспект – здатність виборців передбачати можливий склад потенційного керівництва ще до підрахунку результатів виборів.
Взаємні стримування. Президентська система характеризується системою «стримувань і противаг», яка «не лише посилює контроль парламенту над виконавчою владою, але і навпаки» (4).
Арбітраж. Коли президент має підтримку парламентської більшості, йому немає причини виступати в якості більшості.
Незалежність конгресу (парламенту) в законодавчих питаннях. В силу того, що в президентській системі депутати можуть займатися законодавчими питаннями не турбуючись про те, що їх діяльність може призвести до падіння правління, правляча партія чи коаліція розглядає законопроекти з точки зору їх достоїнств, а не в зв’язку з ризиком вотума недовіри; тому законодавці тут незалежні в своїх судженнях (4).
Президенталізм може перешкоджати проведенню гри за принципом переможець отримує все». Попри тезу Лінца, Мейнуорінг і Шугарт переконливо доводять, що система стримувань і противаг блокує тенденцію, при якій «переможець отримує все». Якщо партія чи коаліція партій програє на президентських виборах, то вона цідком може контролювати голосування по ключових питаннях і міняти обстановку в парламенті (4).
Протиріччя доказів сторонників парламентської і президенської систем в сучасній науці, підмічає А. Н. Медушевський, «наводить на думку про їх схожість при якісно різних оцінках» (3, с. 208).
Напівпрезиденська форма правління усуває багато недоліків президентської системи.
По-перше, проблема тимчасової жорсткості в меншому степені виражена в напівпрезидентській формі у порівнянні з президентською тоді, коли президенту протистоїть опозиційно настроєний парламент;
По-друге, проблема мажоритарності пом’якшується завдяки способу формування кабінету. Оскільки кабінет потребує довіри з боку парламенту, то він не може бути лише представником інтересів президента, як при президентській формі;
По- третє, напівпрезидентська система згладжує проблему подвійної демократичної легітимності, оскільки може попереджати призупинення законодавчого процесу в умовах протистояння між президентом та парламентом;
По-четверте, функція арбітражу тут реалізується більш успішно. В умовах опори президента на парламентську більшість прем’єр-міністр може брати на себе роль арбітра, аж до залишення поста в якості «жертви» кризи.
Таким чином, напівпрезидентська система, зберігаючи деякі з переваг президентської форми, демонструє здатність згладжувати наявні в неї недоліки.
