Наслідки парламентської реформи 4 грудня 2004 року

Згідно змін Конституції, що були прийняті Верховною Радою України 8 грудня 2004 року, Україна перейшла до парламентсько-президентської форми правління. Ця подія стала першою успішною реалізацією наміру змінити Основний закон у низці спроб, які розпочалися одразу ж після його прийняття 28 червня 1996 року.

Набуття чинності Законом «Про внесення змін до Конституції України» створило передумови для посилення ролі парламенту та уряду у здійсненні публічної влади (8). Парламент став більш політично структурованим, розширились контрольні повноваження Рахункової палати (ст. 98 ЗУ «Про внесення змін до Конституції України»), яка отримала право контролювати не лише використання, але і надходження коштів до Державного бюджету України, Верховна Рада України отримала право призначати на посади та звільняти з посад більшу частину членів уряду (п. 12, ст. 84 ЗУ), а уряд – призначати на посади та звільняти з посад керівників центральних органів виконавчої влади (крім керівників міністерств). Внаслідок внесення змін до Конституції відбулося ослаблення влади Президента України.

У той же час, головного завдання – врегулювання та розмежування компетенцій центральних органів влади – конституційна реформа не досягла.

Крім того, ті положення Основного Закону, які потребували удосконалення, у ході конституційної реформи переглянуті так і не були. Зокрема:

· системи адміністративно-територіального поділу та місцевого самоврядування (які не відповідають стандартам Європейської хартії місцевого самоврядування);

· системи судочинства (яка перешкоджає ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду);

· запровадження імперативного мандату, який існує лише в країнах з авторитарною формою правління (Куба, Лаос, В’єтнам тощо), а з-поміж відносно демократичних країн – лише в Індії;

· у ході реалізації конституційної реформи також не було переглянуто обсяг депутатського імунітету, який в Україні має абсолютний характер.

Перш ніж говорити про необхідність подальшого конституційного реформування, слід зазначити, що потенціал Основного Закону 1996 року на сьогодні залишається значною мірою невикористаним, починаючи із загальних принципів і закінчуючи законами, прийняття яких або прямо передбачене Конституцією, або випливає з її норм.

В нинішній редакції Закон України „Про Рахункову палату” не може забезпечити ефективне виконання Палатою тих завдань, які визначено статтею 98 Конституції. Засади побудови системи центральних органів виконавчої влади, їх функції та повноваження, внутрішня організація діяльності визначаються підзаконними актами, що не відповідає частині другій статті 19 Конституції. Закони „Про судоустрій України” та „Про статус суддів” в існуючих редакціях не в повній мірі забезпечують принцип незалежності суддів, закріплений у ст. 126, 129 Основного Закону. Між тим, від гарантій незалежності та ефективності судової гілки влади значною мірою залежить реалізація загальних засад Конституції, зокрема – принципів поділу влади, верховенства права і т. ін. Суттєві розбіжності між практикою та змістом відповідних конституційних положень (Розділ ІІ Конституції) існують і в сфері забезпечення і захисту конституційних прав людини (8).

Вже зараз очевидно, що Конституція України потребує змін та доповнень, а вся конституційна система країни – нової правової культури, заснованої на принципах демократії та верховенства права. Так, пріоритетами майбутніх конституційних змін мають бути:

· врегулювання та розподіл компетенцій органів влади для вдосконалення механізму захисту Конституції;

· реформування адміністративного поділу, місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях;

· звуження обсягу депутатського імунітету;

· створення незалежної від корупції та політичного впливу юстиції.

Поглиблення конституційної реформи потребує не лише внесення змін до Конституції України, прийняття нових законів, спрямованих на її виконання, але і заходів, спрямованих на забезпечення виконання законів, зокрема – на підвищення рівня правової культури і освіти громадян, у тому числі посадових осіб, які застосовують право. Трансформація політичної та правової культури, орієнтація освіти насамперед на європейські стандарти і цінності є передумовою втілення в життя основоположних конституційних засад – принципів демократії, верховенства права, соціальної орієнтованості діяльності держави.

Висновки

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що українському менталітету відповідає парламентська республіка, але виходячи з об’єктивних умов, Україна ще не готова до цієї форми правління.

Усі політики посилаються на Європу, мовляв, там у більшості країн парламентська форма правління. Але вони забувають, що країни тої згаданої більшості у 3-4 рази менші за площею від України. А це, в свою чергу, означає, що в тих країнах регіональні відмінності і, відповідно, протиріччя між регіонами є незначними. Країнами відносно близькими за площею до України є Франція, Польща та Іспанія. У Франції та Польщі, як відомо, президент має досить широкі повноваження. А щодо Іспанії, то хоча вона монархія, але там король теж має ширші повноваження, порівняно із іншими європейськими монархіями. Тобто, виходячи чисто з географічного чинника - площі, в нашій державі все-таки повинна бути президентсько-парламентська республіка. Парламентську модель полiтичного устрою (так само як i президентську) не слiд вважати панацеєю вiд соцiально-економiчної стагнацiї i полiтичнiй нестабiльностi. Парламентська система не гарантує розправи з опонентами з боку «агресивно-слухняної» бiльшостi. Вона не може стовiдсотково гарантувати нам того, що бiльшiсть автоматично перетвориться в гаранта закону, прав власностi, свободи слова. Так само не варто сподiватися, що обмеження повноважень Президента України автоматично збiльшить ступiнь демократiї в країнi.

Значна частина нашого населення прагне до, так званої, сильної руки, до сильного президента. Хаос та безвладдя набридли, люди хочуть політичної стабільності і сильної влади, незалежно від того, як вона називатиметься.

А з іншого боку, у президента нашої держави було надто багато повноважень. Адже для нормального управління країною більше повноважень повинні мати саме прем’єр-міністр і уряд. А президент, на думку деяких вчених, повинен мати представницькі функції: виступати гарантом конституції й представляти країну на міжнародній арені.

Отже, в науковому світі не існує однієї точки зору стосовно актуальної форми правління в Україні та аналізу проведеної реформи. Це свідчить про те, що парламентська реформа і відповідно до неї, зміна форми правління – це лише перші кроки на шляху змін в Україні.