Біографічні відомості

Дж. Г. Байрон (1788 – 1824) став легендою ще за життя, хоч прожив усього тридцять шість років. Соломія Павличко писала про нього: «Байрон став міфом, героєм, напівбогом для людей прогресивних передових поглядів, а для реакціонерів та священників – демоном аморалізму і засновником сатанинської школи»[33;43]. Можна бути впевненим, що така незвичайна особистість не могла сформуватися в звичайних обставинах – звичайного в житті Байрона насправді було дуже мало. З обох боків – батька і матері – Джордж Гордон Байрон належав до старовинних аристократичних родів; перші Байрони прийшли з Франції разом з Вільгельмом Завойовником, предки по матері Гордони Гайти з Шотландії належали до королівської династії Стюартів. «Рід Байронів буяє душевно-нервовими хворими. З боку батька: прадід був імпульсивна і ненормальна людина; брат діда відрізнявся таким же навіженим і ненормальним характером. Він бив свою дружину, тиранив своїх слуг, а на своїх селян наводив прямо таки жах; він їм здавався втіленням диявола.(…) Бабуся поета була психічно хвора жінка й мучила всіх навколишніх. Батько був вкрай розпусною людиною.(…) По материнській лінії: дід з боку матері - душевнохворий, закінчив самогубством (повісився). Мати Байрона була також ненормальна. Поет нерідко називав її фурією…»[40]. Крім такого переконливого психіатричного анамнезу, Джордж мав і фізичну ваду – з народження в нього одна нога була коротше за іншу, від чого поет все життя кульгав.

Дитинство Байрона було вкрай не простим. Блакитна кров не завадила його батькові залишити дружину з маленьким сином. Незабаром капітан Байрон помер, а його вдова – Кетрін Байрон, опинившись у дуже скрутному становищі, була змушена повернутись з сином на свою батьківщину – Шотландію, місто Ебердін. Там вони жили дуже ощадно, майже бідно, але через деякий час все змінилося. Помер кузен Джорджа і хлопець залишився єдиним спадкоємцем свого двоюрідного діда – лорда Байрона на прізвисько «безбожний Байрон». Ось що пише про нього І.Я Франко: «Той старий лорд Байрон, чоловік загально не люблений, злий і відлюдний (…) був з титулу свого лордства дідичем великих маєтностей, котрі мусили неподільно переходити з батька до сина. «Безбожний Байрон», про котрого говорили, що замучив свою жінку, що ненавидів свого сина і наслідника, а переживши його, переніс ту ненависть на свого внука, як міг, так руйнував родовий маєток, щоб якнайменше добра лишити тому внукові. Але вийшло так, що безбожний лорд пережив і сина і внука, і тоді маленький стричайник Джордж, яко остатній мужеський потомок сім’ї, стався наслідником його титулу і маєтку. «Безбожний Байрон» відразу зненавидів (…) Джорджа, котрого не хотів бачити й на очі. Та проте маєткові відносини Джорджа і його матері відразу поправились…»[48;284]. Після смерті діда Байрон у десятирічному віці стає лордом і пером Франції.

У 1805 році молодий лорд вступає до Кембріджського університету. На другому курсі з’являється поетична збірка «Години дозвілля» – вже третя в доробку Байрона, але перша, яку він наважився підписати своїм повним ім’ям і титулом. Збірка одержала нищівну критику. Анонімний рецензент в журналі «Единбургський огляд» назвав байронівські вірші такими «які ні боги, ні люди не мають допускати» [45]. Саме ця образлива і мабуть не дуже-таки і справедлива анонімка зробила маленьку збірочку поета-початківця справжньою літературною подією, яка привернула до Байрона увагу і зацікавлення представників столичної інтелектуальної еліти.

Після отримання диплома магістра мистецтв Байрон присягає в палаті лордів, а через декілька днів після цього виходить з друку його відповідь критикам – сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі», якою автор нажив собі купу ворогів. В ній він «не питаючи, чи справедливо, чи ні, вдарив на всіх без розбору критиків і списателів, що друкували свої твори в знаменитім «Единбурзькім віснику», в тім числі й на таких знаменитих, як Вальтер Скотт» [48;286]. Поема отримала шалену популярність, вже остаточно зробив свого автора людиною року у Лондоні.

Влітку 1809 року Байрон залишив Лондон і вирушив в дворічну подорож по країнах Південної Європи та Близького Сходу. Там побачили світ перші строфи поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда». Після повернення в Англію ці дві пісні принесли лорду Байрону відомість і славу. Він став «окрасою салонів, світським левом, героєм сезону 1812 року» [33;24]. Цьому посприяла і його політична активність як ліберала і народовця. В палаті лордів Байрон захищав ідеали республіканізму та демократії. Він заявляє про себе, як про прихильника Наполеона. В цей же час по Лондону поширюються скандальні плітки про його далеко не братерські стосунки з єдинокровною сестрою, які він зовсім не заперечує, а навпаки – розпалює: коли у сестри народжується дитина, Байрон оголошує себе її батьком.

У 1815 році Байрон одружився з Анабеллою Мілбейк. Через рік молода з донькою повернулася до батьків, порушив справу про розлучення. Ця невдала спроба сімейного життя поставила хрест на репутації поета. За словами Соломії Павличко, «йому не подавали руки, старі знайомі не запрошували у гості»[33;31]. До цього ж додалося цькування політичних і літературних опонентів.

Розлучившись, Байрон покинув країну, як вийшло – назавжди. Цей від’їзд Франко назвав «правдивим переломом в житті Байрона»[48;288]. Він поїхав до Швейцарії, де відбулося його знакове знайомство з Персі Біші Шеллі – диваком і войовничим атеїстом, «одним з найідеальніших людей, які коли-небудь жили в світі»[там же]. «Цікаво склалися стосунки Байрона і Шеллі – пише Соломія Павличко, – Шеллі був єдиним сучасним йому поетом Англії, якого Байрон прийняв, полюбив і навіть дозволив на себе впливати» [33;32].

Восени 1816 року Байрон переїжджає до Італії. Саме там, на думку Соломії Дмитрівни, «Байрон постає в усій різноманітності та багатоликості свого таланту» [33;33]. Саме там виникають його містерії на біблійні теми, після публікації яких, лорда проклинали з церковних кафедр, і сам король Георг IV неславив його як розпусного богохульника. Серед цих містерій і «Каїн».

 Смерть лорд Байрон знаходить у Греції, де він допомагав грекам боротися проти турецького ярма. Там навіки залишилось його серце.