Біблійні образи в поемі «Смерть Каїна»

За словами О. Мельник, «містерію Байрона «Каїн» і легенду Франка «Смерть Каїна» можна було б вважати поетичною цілістю, хоча між ними понад 50-літня часова відстань»[24,222].  Франко продовжує, чи, скоріше, закінчує твір Байрона. Такий висновок можна було б зробити і з назви, яка за виразом Умберто Еко, «вже є ключем до інтерпретації»[цит. за 30;54].

Байрон, хоч і значно розширює біблійну фабулу, все ж таки тримається в її межах. Біблійна легенда закінчується розв’язкою, де Господь «вміщує знака на Каїні, щоб не вбив його кожнен, хто стріне його». Після чого говориться:

«І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у країні Нод, на схід від Едему»[див. 3;Бут. 4:1-17].

Байронівський фінал більш відкритий. У ньому Каїн після вбивства брата, отримавши тавро від ангела Божого, разом зі своєю жінкою-сестрою Адою і дітьми йде блукати по світу в пошуках нового притулку.

Франко починає з того, що:

Убивши брата, Каїн много літ

Блукав по світі [49;328].

  Як ми дізнаємося з тексту, після братовбивства пройшло вже стільки років, що Каїн і його жінка постаріли, а їх діти давним-давно залишили їх, щоб дати початок людському роду. Весь цей час Каїн дійсно йшов на схід, але замість того, щоб «осісти у країні Нод», Каїн після смерті дружини повертає назад до Раю.

Як пише проф. Нямцу, продовження це форма переосмислення легендарно-міфологічних і літературних сюжетів, яка створюється за принципом «А що, коли?», що не лише звільняє авторів від строгого дотримання сталих традицій сприйнять і тлумачення класичних зразків, але і передбачає подальшу розробку подієвого плану, оригінальних сюжетних ходів і мотивувань, які зважають на духовно-ідеологічну специфіку епохи-реципієнта. «Причиною створення продовжень, як правило, є прагнення авторів довести популярний сюжет до логічного завершення з точки зору сучасності, яка прямо або опосередковано завжди присутня в новому варіанті традиційної структури. Іншими словами, письменників цікавить, що сталося б, якби, наприклад, Фауст і Дон Кіхот не померли, а продовжили свої шукання і мандри, Гуллівер зробив ще декілька подорожей і т. п.»[30;56].

Цю думку відносно Франко та його поеми підтверджує Оксана Мельник:

«Франко не залишає свого героя з тавром прокляття у вічній мандрівці, у стражданнях, так як це зробив англійський поет, але веде Каїна, крізь труди й терпіння, до пізнання найвищого людського ідеалу, щоб після цього дати йому вінець смерті»[24,222 ].  

    Отже, Франко фактично створює новий сюжет, в центрі якого –образ Каїна. В цілому, Франко в інтерпретації цього образу йде вслід за Байроном. Але його Каїн – старий і самотній. Він залишається наодинці протягом практично всього розвитку дій у творі. Цей образ розвивається більшою частиною не через дію, яка обмежена мандрами по пустелі і намаганнями заглянути за огорожу раю, а через внутрішні монологи. У першому з них, коли Каїн бачить міраж Раю у пустелі, ненависть змінюється на сум. Спочатку Каїн вибухає прокляттям до Бога: 

  Проклятий будь ти, привиде зрадливий…

В ім’я усіх мук людських, усієї туги,

Усіх безпільних змагань будь проклятий![49;331]

Але одразу ж після цього Каїна знесилює розпука, жаль і «глибокий безмірний сум».

В наступному монолозі Каїн намагається молитися, що показує значну трансформацію образу. Каїн у Байрона навідріз відмовляється зробити навіть спробу поговорити з Богом, а Каїн Франка таку спробу робить неодноразово протягом твору, хоч і не отримує відповіді.

В його словах звучить мотив самопокарання:

Голос мій проклятий

До бога не доходить. Сам я винен,

Що небо не відповіда мені![49;336]

Потім він ставить перед собою мету – повернутися до Раю.

«…в усіх своїх рефлексіях Каїн врешті стрічається з фактом безцільності його подальшої мандрівки і його страждання. Коли ж являється перед ним мета, навіть на перший погляд недосяжна, Каїн без вагання прямує до неї, прямує до авторитету, до пізнання «Царства Божого», – пише дослідниця [24;224].

Побачивши Рай, Каїн робить два головних висновки: не треба бажати ні знання, ні безсмертя (найголовніші прагнення Каїна байронівського), тому що знання не дає щастя, а безсмертя взагалі не буває; справжне джерело життя – почуття любові.

 Чуття, любов! Так ми ж їх маємо в собі!

Могучий зарід їх в кождім серці

Живе, лиш виплекать, зростить його –

І розів’єсь! Значить, і джерело

Життя ми маєм в собі, і не треба

Нам в рай тиснутись, щоб його дістати! [49;344]

Після цього Каїн повертається до людей, щоб прийняти смерть від руки сліпого Лемеха – свого правнука. Помирає він щасливим – з любов’ю до людей у серці.

Думка, що людина не може бути щасливою, коли ізольована від інших людей, з’являється ще в Байрона. Однак там вона висловлена устами дружини Каїна Ади:

Одна

Щаслива буть не можу і не хочу. (…)

Один ні щастя, ні добра не знає.

Свою самотність я за гріх вважаю [5;316-317].

А в творі Франка, цю істину усвідомлює сам Каїн. З егоїстичного богоборця й братовбивці він перетворюється на філософа, який глибоко замислюється над проблемами життя і знання.

Франко наголошує, що смерть для Каїна була не карою для нього, а позбавленням від кари – вінцем любові, яким наділяє його Господь за довге терпіння, шукання, роздумування і кінцеве каятті.

В самому кінці поеми з’являється ще один біблійний персонаж. Це нащадок Каїна – Лемех. Франко використовує тут апокриф про сліпого Лемеха, що вбив Каїна. Усвідомивши, кого він вбив, Лемех приходить у жах, чекаючи обіцяної божественної помсти, адже він не знає, що Бог простив Каїна, але той не встиг передати людям істину, яку пізнав.

Зображаючи, як люди «з диким криком і стогоном» закидають камінням труп Каїна, Франко протиставляє їхні емоції зі спокоєм і миром, який отримала душа Каїна.

…з лицем спокійним, ясним, на котрому,

Здавалось, і по смерті тліла ще

Несказана утіха і любов [49;351].

РОЗДІЛ IV Інтерпретація Володимира Сосюри