2020-01-14
214
1 травня 2004 року Україна стала безпосереднім сусідом Європейського Союзу, коли Польща, Угорщина та Словаччина приєдналися до ЄС. Перед ЄС та Україною, які погодилися зміцнювати свої взаємини, постають в цих умовах нові проблеми й відкриваються нові перспективи.
Членство в ЄС є однією з головних стратегічних цілей України. Європейський Союз ще не визнав Україну потенційним кандидатом у члени. Проте згідно з 49 статтею Договору про ЄС, Союз відкритий для всіх європейських країн, а Україна таки належить до Європи. Сучасна позиція ЄС щодо України є, в принципі, неоднозначною. Більше за те, ця позиція обмежує вплив ЄС на ситуацію в Україні, оскільки не дає змоги використовувати наймогутніший інструмент зовнішньої політики ЄС – встановлення перед країнами-кандидатами жорстких умов вступу.
Термін дії Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), як правова основа відносин між Україною та ЄС закінчився в березні 2008 року.
Всі положення УПС ще не виконані, що слугує для ЄС основним аргументом проти переходу у взаєминах з Україною на нову договірну основу. Проте більшість положень УПС є настільки загальними, що роблять її виконання, по суті, неістотним. Крім того, існує ще кілька аргументів на користь переведення відносин між Україною та ЄС на нову правову основу.
По-перше, від 1998 року Україна визначає вступ у ЄС як свою стратегічну мету. По-друге, УПС обговорювалася на основі Маастрихтського договору, підписаного на початку 1992 року, який вступив у дію восени 1993 року. Відтоді процес інтеграції в ЄС суттєво еволюціонував, про що свідчило набуття чинності Амстердамської (1997 р.) та Ніццької (2001 р.) угод. Найочевиднішим є розширення компетенції Євросоюзу у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також у зовнішній політиці та політиці безпеки й оборони [48].
По-третє, співробітництво між ЄС та Україною дедалі більше виходить за межі передбачених в УПС можливостей, свідченням чого є поява нових програм. УПС стосується переважно економічних питань, тимчасом як на практиці відносини між Україною та ЄС стають дедалі складнішими й різноманітнішими, а співробітництво поступово й подеколи несподівано поширюється на непередбачені Угодою галузі. Сьогодні це найпомітніше у сфері юстиції та внутрішніх справ, хоча обидві сторони визнають, що значний потенціал співробітництва криється також у сферах зовнішньої політики та політики безпеки й оборони, майже не згаданих в УПС.
Одним словом, термін дії УПС закінчився, і відносини між ЄС та Україною потребують переходу на нову правову основу.
В 2007 році розпочинається процес укладення Посиленої угоди між Україною та ЄС. Взаємини з Україною є лакмусовим папірцем для політики Євросоюзу щодо «ширшої Європи», проте ЄС не готовий до наступного розширення і потребує перерви. У випадку розширення на першому місці стоять Балкани.
З проекту тексту угоди усуваються згадки про можливість членства України в ЄС. Натомість ЄС пропонує створити зону вільної торгівлі. Загалом візерунок Угоди досі залишається невизначеним.
Нові члени ЄС, особливо ті, що межують з Україною (Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина), глибоко зацікавлені відігравати провідну роль у зміцненні політики Євросоюзу щодо України. Крім того, ці країни мають значний та цінний для України досвід в успішному впровадженні політичних та економічних змін, а також у подоланні перешкод на шляху до вступу в ЄС.
Україна може стати партнером у різних сферах співпраці з Вишеградськими країнами (Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чеською Республікою), розвиваючи, зокрема, співробітництво у прикордонних регіонах, полегшуючи пересування населення, створюючи спільні миротворчі сили.
На жаль, «Інструмент нового сусідства» зорієнтований майже повністю на прикордонні зони нових сусідів ЄС. Оскільки негативні наслідки розширення ЄС відчуватимуться сильніше у Західній Україні, основну увагу приділено транскордонним програмам у цьому регіоні та створенню тут плацдарму для безпечної інвестиційної діяльності.
На даному етапі Україна не зуміла виробити чіткої стратегії щодо ЄС. У багатьох аспектах її політика зводиться переважно до декларацій, які недостатнім чином узгоджені між різними інституціями.
Проєвропейські прагнення України обмежуються, як правило, деклараціями щодо зовнішньої політики і мало впливають на політику внутрішню. Браком позитивних внутрішніх реформ Україна істотно підриває до себе довіру з боку ЄС. Більше за те, складається враження, що паралельна політика України стосовно Росії та СНД суперечить її стратегії щодо ЄС.
Основні завдання проекту «Східне партнерство» в стосунках з Україною
«Східне партнерство» передбачає:
· подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації,
· укладення поглиблених зон вільної торгівлі,
· підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів,
· сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС,
· створення інтегрованої системи управління кордонами,
· співпрацю у сфері енергетичної безпеки [46].
У рамках ініціативи передбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:
· зустрічі глав держав і урядів;
· щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;
· зустрічі чотирьох тематичних платформ:
· демократія, належне управління та стабільність;
· економічна інтеграція та наближення; енергетична безпека;
· міжлюдські контакти;
· панелі для підтримки роботи платформ.
У червні 2009 р. проведено перші установчі засідання всіх тематичних платформ, під час яких схвалено загальні принципи і привила процедури їх діяльності.
За підсумками установчих засідань Європейська Комісія має намір підготувати проект основних цілей діяльності кожної з платформ, який буде винесено на розгляд наступних засідань (орієнтовно — у листопаді 2009). Крім того, Єврокомісія доопрацює концепції майбутніх проектів в рамках «Східного партнерства» і представить їх на розгляд Української Сторони.
Напрями співпраці Євросоюзу з Україною визначено також у концепції відносин ЄС зі східними та південними сусідами «Ширша Європа — сусідство…», схваленій Єврокомісією в березні 2003 р. [46]
У березні 2004 р. Кабінетом Міністрів України підготовлена і затверджена Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 pp. (шляхом європейської Інтеграції), яка передбачала конкретні заходи щодо реалізації завдань євроінтеграційної стратегії України. Сьогодні вже можна констатувати, що більшість її пунктів своєчасно не виконані. Це стосується проблем приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС, вступу до COT, інтеграції інфраструктурних мереж України з європейськими та інших.
Отже, європейська інтеграція України залежить від прогресивної внутрішньої європеїзації. Тому, щоб наміри України викликали довіру, європейська інтеграція мусить стати її пріоритетом у внутрішній політиці. Реформи, що здійснюються поки що вкрай нерішуче й непослідовно, потребують потужного імпульсу.
Поглиблення інтеграційних процесів на європейському континенті безпосередньо відповідає національним інтересам України. Політична стратегія реалізації Україною наміру набути статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в Євросоюзі має ґрунтуватися на детальному аналізі планів ЄС щодо розширення на Схід, а також запозиченні досвіду країн ЦСЄ в розробці й реалізації євроінтеграційних стратегій, що базуються на поєднанні ефективного політичного діалогу та взаємовигідного економічного співробітництва. Досягнення рівня відповідності критеріям членства в ЄС є складним трансформаційним процесом. Але незалежно від реалізації мети повноправного членства, опанування європейськими критеріями сприятиме становленню України як політично виваженого та економічно стабільного партнера у світовій політиці.
Черговий етап розширення ЄС стимулював ускладнення вимог, уточнення критеріїв для оцінки відповідності претендентів, що й визначатиме адаптивний потенціал України щодо вимог європейської інтеграції на довготривалу перспективу. Процес розширення ЄС для України вимагає певного перегляду стратегії взаємин з країнами ЦСЄ на Заході і з Росією на Сході та визначення формату й параметрів взаємин з ЄС після розширення.
Хоча стратегія ”сусідства” демонструє домінування консервативного шляху розвитку європейського будівництва, оскільки де-факто є визнанням сьогодні перспективи розширення лише за тими країнами, з якими зараз ведуться переговори, для України зберігаються щонайменше два сценарії розвитку відносин з ЄС на тривалу перспективу.
Перший, найбільш поширений сьогодні в ЄС, передбачає формування російськоцентричної моделі Східної Європи, як спроби системного розв’язання російської проблеми та створення такої форми залучення РФ до загальноєвропейського процесу, яка б відповідала взаємним потребам співробітництва та кооперації. Інші ННД за цього сценарію не відіграють самостійної ролі, а сприймаються або як сфера відповідальності Росії, або як спільне європейсько-російське близьке зарубіжжя.
Другий сценарій, який сьогодні носить більш теоретичний характер, але є найбажанішим для України, передбачає можливість довгострокового вибіркового зближення з ЄС через підписання угод про асоціацію без будь-яких зобов’язуючих термінів. Його реалізація в значній мірі залежить від фактору політичної волі країн ЄС та визнання, що ЄС є проектом не лише для Західної та Центральної, але й у перспективі – і для Східної Європи [48].
Визнання ЄС відповідальності стосовно певної держави чи групи держав є першим кроком до запуску інституційного механізму. Рішення про прийняття певної країни до ЄС залежить таким чином насамперед від політичних факторів, а вже потім від технічних чи інституційних. Стосовно ННД Східної Європи такого визнання поки немає. В ЄС сьогодні ще не відчувають такого великого інтересу до Східної Європи, щоб могло відбутися вибіркове політичне рішення, яке б виділило зазначені країни серед інших країн регіону.
Висновки
Природна геополітична унікальність європейського регіону, стала усвідомлена історична та культурна ідентичність, цивілізаційне самовизначення, наявні високі геоекономічні параметри й безумовні комунікаційні переваги обумовлюють геостратегічне спрямування європейського континенту та аргументовано визначають регіон як один з впливових світових політичних та економічних центрів.
Європейський досвід регіонального будівництва демонструє сьогодні майже безальтернативну ефективну модель розвитку, рушійними силами якoї виступає позитивний досвід еволюції інтеграційного процесу на засадах європейської ідентичності.
З іншого боку, в умовах зростання глобальної конкуренції та перетворення регіонів у територіальні корпорації, завдання ЄС ускладнюватимуться, оскільки європейський регіоналізм об’єктивно спрямовуватиметься не лише на вирішення внутрішніх європейських проблем, але й на посилення позицій європейського регіону на світовому рівні.
Процес розширення ЄС в нових геополітичних умовах визначається в термінах формування впливового світового центру сили на європейському континенті. Подальша еволюція даного політичного процесу залежатиме від двох основних факторів:
· успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформ всередині самих країн-кандидатів;
· забезпечення дієздатності та функціонування європейських інституцій з огляду на перспективу сучасного безпрецедентного розширення.
Головними особливостями формування стратегії розширення ЄС є:
· політичні переваги розширення, що поділяються на чотири категорії: геостратегічні переваги, міжнародна безпека, внутрішня стабільність Євросоюзу, підтримка демократії та реформ в регіоні ЦСЄ;
· етапність та поступовість, що визначаються пошуком ефективного вирішення завдань, обумовлених дихотомією розширення – реформування: процес вступу нових країн-членів з ЦСЄ повинен позбутися наявних негативних впливів на автентичні європейські інтеграційні тенденції всередині Союзу;
· відповідність економічних преваг від розширення пріоритетним політичним цілям з метою формування єдиного європейського політичного простору, що вимагає узгодженості стратегій і позицій країн-членів ЄС;
· уніфікація критеріїв відповідності країн-кандидатів з ЦСЄ на вступ до ЄС та процедур контролю за дотриманням виконання вироблених критеріїв, що еволюціонували до відмови від пошуку уніфікованих групових рішень для всього регіону на користь пошуку індивідуалізованих моделей і відповідних політик, які мають реалізовуватися у контексті загального стратегічного бачення ролі і місця європейського регіону.
Характерною ознакою політичної стратегії Євросюзу щодо країн ЦСЄ є пошук уніфікованих процедур вступу до ЄС. Континентальна універсалізація засад внутрішнього життя дедалі тісніше приєднує можливості партнерства до моделі національного розвитку і стає основою розв’язання питань міжнародної стабільності та безпеки.
Формат та часові рамки розширення на Схід не є однаковими й визначаються, по-перше, політичним (рівнем політичної, соціальної та економічної відповідності) та економічним станом держави-заявника; по-друге, наслідками чергового розширення для держав-членів ЄС; по-третє, масштабом пристосувань, які має здійснити Союз для збереження ефективності функціонування ЄС.
Послідовне розширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненням механізму розширення у зв’язку з еволюцією інтеграційного співробітництва в напрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва. У зв’язку з цим, можна виділити наступні радикальні кроки інтеграційних реформ, що супроводжували феномен розширення:
- розширення ЄС в 70-х роках співпало з формуванням спільної політики в нових сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, технології), започаткуванням більш тісного співробітництва в політичній сфері (система ЄПС), проведенням інституціональної реформи (заснована Європейська Рада, проведені прямі вибори до Європарламенту);
- розширення 80-х років супроводжувалося подальшим розвитком Структурних Фондів, вдосконаленням механізму розподілу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-членів, прийняттям Єдиного Європейського Акту, який збільшив можливості прийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів та розширенням повноважень Європейського Парламенту;
- вступ Австрії, Швеції та Фінляндії до ЄС відбувся після ратифікації Маастрихтських Угод, які передбачали низку важливих кроків щодо поглиблення інтеграції, утворення Європейського Союзу, формування Валютного та Економічного союзу, розвиток Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і чергове розширення повноважень Європейського Парламенту;
- останнє розширення в 2004р. стало можливим лише після впровадження в ЄС таких важливих реформ економічного, політичного та інституційного характеру як остаточне формування Економічного та валютного союзу і перехід до єдиної валюти, прийняття Конституції ЄС з відповідними реформами в механізмі прийняття рішень, представництві в основних інституціях та системі головування в ЄР та РМ.
Процес розширення ЄС базується на принципі політичної вибірковості. Протягом 90-х років залучення певної країни до європейських інтеграційних процесів було не стільки наслідком успіху її внутрішніх трансформації, скільки їх передумовою. Переконливим свідченням проведення політики вибіркового зближення та врахування політичної волі країн ЄС стало підписання угод про асоціацію на початку 90-х років та визначення групи держав, що увійшли до так званої першої хвилі розширення.
Виділяються наступні два вирішальні фактори, що стимулювали в зазначений період прийняття в ЄС рішень за принципом вибіркового зближення:
Перший, викликаний розпадом соціалістичного табору, стимулював останнє розширення за участю 8 колишніх соціалістичних країн.
Другий, пов’язаний з балканською кризою, яка стала поштовхом до прийняття системного рішення по підписанню Пактів Стабільності, які фактично є визнанням політичної відповідальності ЄС за безпеку та стабільність і подальшу інтеграцію країн балканського регіону до ЄС.
Таким чином, визнання сьогодні відповідальності ЄС стосовно певної держави чи групи держав є першим кроком до формування інтеграційного механізму, що дозволяє робити висновок про можливість подальшого розширення ЄС в найближчі 10 років за рахунок країн Балканського регіону та Туреччини.
Виходячи з проведеного аналізу, можна прогнозувати ускладнення вимог до кандидатів та трансформацію Копенгагенських критеріїв в напрямку їх адоптації до нових умов та особливостей розширення, що вже знайшло своє відображення в ключових положеннях Конституції ЄС.
Однією зі стратегій зближення ЄС з європейськими ННД є стратегія сусідства, яка хоча й буде носити довготривалий характер, не буде остаточною формою взаємовідносин ЄС з цими країнами. Визначальними аргументами такого твердження є:
- збереження неоднорідності та часткової невизначеності європейської периферії на сході ЄС;
- зростаюча, в умовах останнього розширення, диференціація в підходах ЄС щодо стратегії відносин з країнами-сусідами на сході;
- неминуче домінування плюралістичного підходу в східноєвропейській регіональній стратегії по завершенню адаптаційного періоду в ЄС. Згідно досвіду попередніх розширень цей період триває в середньому 10 років.
Підтвердженням такого висновку є нова форма взаємовідносин ЄС з Росією, яка будується не стільки на принципах сусідства, скільки на основі ідеї включення Росії в загальноєвропейський економічний та соціальний простір. Між ЄС та Росією фактично існує консенсус щодо поглибленого “стратегічного партнерства” та формування “Спільного європейського економічного простору”, що передбачає сприяння вступу Росії до СОТ, секторальний рух до вільної торгівлі, співпрацю в галузі енергетики та захисту довкілля, діалог щодо проблем безпеки.
Для України зазначена модель плюралістичного підходу щодо співробітництва з ЄС сьогодні є найбільш перспективною. Вона передбачає наявність декількох схем співробітництва, які різняться у залежності від об’єкта застосування. Навіть якщо членство України в ЄС виглядає сьогодні віддаленим, такий підхід має передбачати розширення кількості внутрішніх сфер співробітництва України з ЄС.
Найбільш перспективними в цьому контексті можуть бути питання безпеки, внутрішня політика, енергетика, транспорт, прикордонне співробітництво та регіональна кооперація, насамперед, в межах єврорегіонів.
Одночасно, слід враховувати, що у випадку формалізації відносин з ЄС цей шлях буде мати для України довготривалий характер. Це пояснюється як необхідністю поступового просування нашої держави на шляху євроінтеграції, так і вирішенням задач подальшого поглиблення інтеграції після завершення майбутніх розширень ЄС за рахунок вже визначених нових кандидатів.
