Рівні суспільної свідомості

Поняття ідеології та суспільної психології.

38. Основні форми суспільної свідомості. Критерії та розмежування. Виділяються такі форми суспільної свідомості: 1)Політична. 2)Правосвідомість. 3)Естетична; 4)Моральна; Релігійна; 6)Філософська. І кожна з форм має відповідну науку.

Політична свідомість та правосвідомість.

Мораль та форма духовного життя.

Естетичне освоєння дійсності.

Релігійна форма духовного життя.

43. Суб'єкт та об'єкт пізнання. Проблема пізнаваності світу в філософії. Наукове пізнання, знання – гносеологія – це особливий розділ філософії, теорії про знання (епістемології). Практика як чуттєво-предметна діяльність людини виступає основою процесу пізнання. А процес пізнання – це специфічна взаємодія суб'єкта та об'єкта пізнання, що має своєю кінцевою метою досягнення істини, розробку програм, алгоритмів, моделей, освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта. Виникають пізнавальні відносини, що включають у себе суб'єкт пізнання, об'єкт і знання. У зв'язку з цим виникають відносини між суб'єктом, що набуває знань, та джерелом знання – об'єктом. Суб'єкт – це завжди суспільно-історична особа, що посідає свідомість, здатна до доцільної, предметної, творчої діяльності. Тому у найповнішому вираженні суб'єкт пізнання – не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство у окрему історичну епоху. Об'єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суспільства, людини. Людство завжди прагнуло до набуття нових знань. Процес оволодіння таємницями буття є вираженням найвищих прагнень творчої активності розуму, що становить велику гордість людства. За тисячоліття свого розвитку воно пройшло тривалий і тернистий шлях пізнання від примітивного і обмеженого до все більш глибокого і всебічного проникнення у сутність буття. На цьому шляху було відкрито безліч фактів, властивостей та законів природи, суспільного життя та самої людини, одна іншу заступали картини світу. Наш розум осягає закони світу не через просту цікавість (хоч вона і є однією з рушійних сил людської життєдіяльності), але заради практичного перетворення і природи, і людини з метою максимальної гармонізації життєвлаштування людини у світі. Пізнання має соціально детермінований характер. Перш ніж продовжувати діло попередніх поколінь, необхідно засвоїти знання, вже накопичене людством, постійно співвідносячи з ним свою пізнавальну діяльність – це категоричний імператив знання, що розвивається. Задумуватися над тим, що таке пізнання, якими є шляхи отримання знань, людина почала ще у сиву давнину, коли усвідомила себе як дещо, що протистоїть природі, як діяча в природі. З часом свідома постановка того питання та спроба його вирішити набули відносно стрункої форми, тоді і склалося знання про саме знання. Теорія пізнання, або гносеологія, сформувалася разом із виникненням філософії у якості одного з її фундаментальних розділів. Вона досліджує теорію людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхового уявлення про речі (думки) до осягнення їхньої сутності (справжнього знання), а у зв'язку з цим розглядає питання про шляхи досягнення істини, про її критерії. Найважливішим питанням всієї гносеології було і лишається питання про те, який практичний життєвий сенс має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Знання сутності речей дозволяє людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, переробляти наявні та створювати нові. Знання є нить зв'язку між природою, людиною, духом та практичною діяльністю.

Чуттєве пізнання та його елементи.

Абстрактне мислення та його форми.

46. Поняття істини. Об'єктивність істини. Рене Декарт та Бенедикт Спіноза вважали, що критерій істини шось та й виявляє. Скажімо, не можна ж довести науковим шляхом існування чи неіснування Бога. Істиною є таке твердження, що визнається більшістю людей. Демокрит вважав, що істинність людських знань не може вирішуватися більшістю голосів. Американські прагматичти Дьюї та Джемс вважали, що істиною є те, що корисне. Загальним критерієм істини слід вважати усю суспільно-історичну практику людей: 1. Практика виробництва матеріальних благ, що необхідні для існування людей. 2. Практика соціальних відносин між людьми всередині соціуму, гарантія роботи та гідної оплати. 3. Науковий експеримент, що ставиться в НДІ. 4. Індивідуальна, особиста, побутова практика. Практика як критерій істини водночас має і абсолютний, і відносний характери. Абсолютність полягає в тому, що іншої перевірки, окрім як на практиці, не буває. Те, що не підтверджується історичною практикою людей, має бути відкинуте. Відносна характеристика: розвиток, вдосконалення самої практики. Діалектичний підхід – критерій практики як критерій істини.

Діалектика абсолютної та відносної істини. Конкретність істини.