Сучасні погляди науковців на походження Київської держави

 

Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Руси створили ряд державних об'єднань ще до виникнення Київського князівства. Це були політичні утворення - варварські, дофеодальні. На початку IX ст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об'єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу - Київську Русь.

Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: "До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX-XIІ ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX - XIІ ст. були її безпосередніми предками".

Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти норманізму. Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, І. Рибін, С. Юшков, П. Толочко, М. Котляр, В. Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов’язана не з покликанням варягів, а з явищами, характерними для розвитку спільно-економічного ладу східних слов’ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що й Давня Русь. Отже вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II-поч. VII ст.).

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Наприкінці VIII-у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання - Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів - Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті-поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці - Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Таким чином, можемо наочно прослідкувати шлях тривалого розвитку проукраїнської держави, яка згодом перетворила на найбільшу країну Європи - Київську Русь. Тепер розуміло, що процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян. Їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

 

 

6. Походження назви "Русь"

 

Назва території, на якій живе український народ, змінялася протягом століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіального і загальнонаціонального або, навпаки, провінціального чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення.

Накопичена за два останніх сторіччя мовознавча та історична література, присвячена імені Русь, - величезна. Обсяг її настільки зріс, "що майже не піддається огляду". Проте досі достатньо не з’ясовано ні історичне походження, ні етимологічне значення цього загадкового слова. Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь.

Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів - слова русь. Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що "людина, яка дасть правильне означення терміна "Русь", знайде ключ до давньої руської історії". Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання. Історична наука навряд чи коли-небудь зможе найти переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми.

Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етнонім "Русь" навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову. Майже щороку з’являються нові публікації з новим тлумаченням походження терміна Русь. Не так давно Ю. Книш вивів слово "Русь" із індоіранського культурного контексту. Пробують виводити назву Русь то з фінської мови, то зі шведської, то з датської, готської, естонської, комі, удмуртської, карельської, угорської, хозарської, кельтської, литовської, тюркської, арабської, єврейської і навіть з древніх мов Близького Сходу.

Кількість гіпотез постійно зростає. Виникають нові версії, нові вигадливі припущення. Гіпотези, в міру їх виникнення, чимраз більше ускладнюються. Оцінюючи новопосталі гіпотези, В. Щербаківський влучно зауважив: "У всіх дуже багато слів, і дуже багато фантазії, а конкретно дуже мало". Зараз налічується більше сотні варіантів походження етноніма і хороніма.

Назва Русь була спершу прив’язана до землі й племені полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східну Європу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західних українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні.

Назва Русь на позначення України вживається не тільки в литовсько-руських літописах XIV-XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. Б. Хмельницький хотів визволити ввесь "руський народ", в гадяцькому договорі гетьмана І. Виговського 1658 р. Україну названо "Великим Князівством Руським". В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) згадується теж "руський православний український народ". І чужинці, як, наприклад, Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців русинами або русами.

В західноукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й українського народу.

У VIII ст. візантійські і арабські джерела для позначення населення, яке проживало на українських землях, починають використовувати назву "русь". Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов'ян і русів. Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов'янські племена та обкласти їх даниною. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію, то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на слов'янських - прості (кропив'яні). Це говорило про особливе становище русів серед слов'ян. Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь".

Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах. Один із сучасних дослідників Г. Василенко наводить численні факти, що були відомі ще в XIV ст., проте, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" - кельтського походження.

Приблизно з VI ст. термін "Русь" застосувався переважно до Київського князівства. Він деякою мірою був синонімом Київщини. У XI-XIII ст. літописи відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших князівств. Термін "Русь" не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська Русь об'єднала їх в єдиній державі.

Чимало науковців, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву "Русь" із фінською назвою шведів - "Ruotsi". Однак, як зазначає історик Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва "Русь", як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення.

Німецький славіст Л. Мюллер виводив походження терміна "русь" від скандинавського етноніма "Ruder". Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами "рудер" і "русь", він вважав, однак, що термін "русь" вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють північне походження назви "Русь", часто апелюють до авторитету "Повісті минулих літ".

Іраномовне походження терміна "русь" аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з ними, етнонім "русь" відповідає перському "ruxs", що означає сяйво, або осетинському "ruxs" - світлий. На початку IX ст. слово "русь" як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. В арабській літературі назва "Русь" уперше вжита середньоазійським ученим IX ст. Аль-Хорезмі.

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь" умовно сформувалось понад 10 концепцій:

) варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці";

) кельтська;

) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен);

) прусько-литовська;

) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень;

) руська - в основі якої лежить прикметник "русий";

) грецька - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий;

) латинська: "ruz" - "село";

) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження);

) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось

В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона лише прижилась у Київській державі.

 

 

Висновок

 

У даній роботі ми досить детально розглянули основні теорії походження київської держави та назви "Русь". З різних сторін і позицій показали правильні і нелогічні частини всіх теорій. Коротко охарактеризували історичний розвиток як держави, так і уявлень про неї. Для узагальнення і впорядкування викладеного матеріалу, сформуємо короткі схеми.

Основні значення назви "Русь":

•   Етнічне - народ, плем'я

•   Соціальне - суспільний прошарок або стан

•   Географічне - територія, земля

•   Політичне - держава

Основні теорії походження назви:

•   Скандинавська - від місцевості у Скандинавії зі схожою назвою.

•   Фінська - від слова ruotsi, яким фінські племена називали варягів.

•   Східнослов'янська - від східнослов'янських назв річок із коренем "рос" у Наддніпрянщині.

•   Сарматська - від назви "руси", яку араби і візантійці використовували стосовно слов'ян і слов'янізованих сарматів.

Основні теорії походження Київської держави:

. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г. Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

"Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово "Русь" походить від фінської назви шведів "Ruotsi".

. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів.

. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прихильники цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі.