Онтологічна основа вчення Г. Сковороди (вчення про три світи і дві натури)

 

Основною проблемою філософії Сковороди, є проблема людини, її щастя й шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його навчання про дві натури й три світи.

Логічним завершенням філософського навчання були не тільки розроблені на його основі етичні принципи, але й власне життя філософа, яку він підпорядкував реалізації цих принципів. У своєму практичному житті він прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти й сенс життя Сковороди, і суть його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської системи.

Формально філософська система Сковороди міститься в одному рядку. Основа цієї системи полягає в існуванні "двох натур" й "трьох світів". Розшифровка існування "двох натур" виходить безпосередньо із трактату "Про Бога": "…Весь світ складається із двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься тварина, а невидима - Бог." [24, c.47].

Питання про Бога, що складає першооснову всього сущого - "бачу всіх причин причину", внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з основних питань у філософській системі Сковороди [24, c.55].

Це перший основний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя - об'єктивний ідеалізм.

Сковорода вчив, що у всьому треба бачити подвійність: видиму й невидиму, зовнішню й внутрішню, тілесну й духовну, тлінну й вічнy, тварину й Бога, матерії й формі, старе й нове, явне й таємне.

Матеріальний світ існує скрізь і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само скрізь існує й невидимий світ, тобто видимий і невидимий світи нерозривно зв'язані один з одним.

Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю й рушійною силою є саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває й поглиблює у філософському творі "Наркісс" (1767). В цій роботі мислитель пише, що невидимість "першенствує" в усіх без винятку речах матеріального світу й у самій людині. А Бог є не що інше, як "вічна глава й таємний закон у тварині".

Закон же цей є "господньою природою", тобто невидимою натурою, не підлягає тлінню. Вона всім є основою, початком, а сама - безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю. Отже, у роботах Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру або просто натуру, але й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Богу, в творах Сковороди виступає видима натура, або тварина, терміном "тварина" філософ позначав світ речей, все матеріальне.

Матерію Г. Сковорода називав "видимістю, зовнішністю", тому що світ речей, на його думку, полягає в невидимості. Оскільки видимість минуща, вона може бути правдивою, тому правдиве, на думку Сковороди, тільки те, що вічно.

На думку філософа, з того, що у всьому існує два єства - невидиме (Бог) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки губить свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоча й визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв'язок з натурою видимою. Відзначав їх єдність.

Важливе місце в навчанні філософа займає питання співвідношення між сутністю і явищем, формою й матерією: сутність - невидима, явище - видиме.

Під поняттям "явище" Сковорода розумів матеріальний світ, що об'єктивно існує, чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світ речей, на противагу якому сутність - духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував об'єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона [24, c.58].

Щодо співвідношення матерії й форми філософ стверджував, що матерія (або "речовина") - мир речей, "тварина", видима натура. Протилежність матерії - форма - "нематеріальна в предметах", "невидима в предметах" [26, c.69].

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається із двох сутностей - матерії й форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива й, у цьому змісті, - минуща, вона є зовнішнім, видимим, тлінним.

Форма ж - це боже єство, внутрішнє в предметах, невидиме, вічне.

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму й невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини із всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини й Всесвіту, людина - малий світ, мікрокосм, зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина - це модель великого світу, його копія в зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світ? За навчанням Сковороди, він є увесь світ речей, Всесвіт. Розглядається як нескінченний і безмежний. Особливо необхідно відзначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує нескінченна кількість.

В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів - вогню, повітря, води й землі. У цьому бачиться наслідування Сковородою вчення Аристотеля, який першим винайшов це.

Переносячи цю концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров'я людини є не що інше, як рівновага цих чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є насиченість його навчання діалектикою. Всі речі у великому світі, за його твердженням, виткані із протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Таким чином, погляди Г Сковороди в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі. Специфіка полягає в тому, що він історично є перехідною формою від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.

У змісті матеріального світу вченого поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення: твердження про вічну зміну й рух матеріального світу; визнання суперечливої природи світу речей і нерозривного зв'язку протилежностей; проголошення існування безлічі світів, вічності й нескінченності матерії; послідовний антиклерикалізм і відхід від офіційного навчання православної церкви [28, c.58].

За навчанням Г. Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з'являється тілесна людина з її почуттєвими властивостями. Тілесна людина - несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість. У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього сущого, тому що перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Поділяючи світ надвоє - на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", - твердить Сковорода [26, c.105]. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування - віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій.

Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості.

У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини.

Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю [29, c.44].

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою.

На підставі такого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

У кожної людини є своя природа. Її можна впізнати й вибрати собі заняття в "спорідненості" із цією природою. Тобто. споріднена праця - та, що відповідає природі людини.

З'ясування своєрідності філософського навчання Сковороди пов'язане також з його відношенням до таких джерел, як Біблія й міфологія. Розглядаючи "символічний світ" і його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї частіше згадував сам філософ. Тим часом його твори свідчать, що в цьому "символічному світі" він відводить чимало місця також язичеській міфології.

У відношенні до Біблії, у виробітку принципів її алегорично-символічного тлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньої елліністичної філософії, на середньовічних і ренесансних авторів.

Міфологія його цікавить, насамперед, як засіб розпізнавання людиною внутрішніх законів, керуючих буттям. Це рівняння Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють накопичений людством пізнавальний і моральний досвід, характерна риса світосприймання й світорозуміння українського філософа.

Про релігію Сковорода говорив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу й людини. У цьому яскраво проявилася матеріалістична тенденція його навчання, пов'язаного із традиціями гуманізму й освіти. Інша справа, що мислитель визнавав можливість алегоричного тлумачення легенд і міфів. Вони стали одним з важливих засобів самопізнання людиною свого правдивого єства - "спорідненої" натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природне покликання й затвердитися в сфері діяльності, що приносить насолоду людині й користь суспільству [29, c.47].

Дослідник спадщини вченого І.М. Снегирьов у своїй статті "Великий селянський просвітитель" так пояснює відношення філософа до Біблії: "Правдивий зміст Біблії, згідно поглядів Г. Сковороди, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові й спільності всього. Як і багато інших ідеологів плебейських мас, Г. Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух раннього християнства. І вчив він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності " [27, c.64].

Філософ визнавав тільки алегоричний зміст Біблії, за допомогою якої він прагнув намалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Необхідно відзначити, що вивчаючи всі три різновиди світу, найбільшу увага він приділяв людині.

Григорій Сковорода отримав освіту, як відзначалося в Києво-Могилянській академії, де мав можливість освоїти всі найважливіші ідеї, які викладалися в її лекційних курсах. Крім того, у процесі самоосвіти він багато надолужував з того, чого не знайшов в академії. Саме це дозволило філософу усвідомити світоглядне значення навчання М. Коперніка, чітко побачити успіхи людства в науці й техніці, в пізнанні Всесвіту.

Однак інтереси Г. Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини й людського щастя. Тому, наприклад, при безсумнівній і зрозумілій спільності певних рис світогляду вченого з поглядами його сучасників, які спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу із двома різними напрямками освіти XVII-XVIII століть.

У світогляді Г. Сковороди зустрічається несподіване сусідство наукових знань про природу й запозичених із середньовічних збірників "Фізіолог" або "Бестіарій" і відомості про тваринний і рослинний світ, пов'язаних з фантастичними поданнями, які тлумачилися алегорично. Захоплення науково безсумнівними фактами у нього мириться з міфологічними й фантастичними поданнями, нереальності яких він не заперечує, але зрештою визнає їх морально-практичну функцію, здатність бути засобом пізнання людиною внутрішнього змісту речей [33, c.24].

2.3 Зв'язок філософської спадщини Г. Сковороди з сучасністю

 

Філософія Сковороди охоплює всі сфери людського життя. Він багато говорить про щастя, розуміння щастя і шляхи досягнення внутрішньої гармонії. Григорій Сковорода пропонує людям почати шлях до щастя з пізнання себе і невпинного внутрішнього духовного самовдосконалення. Багато уваги Сковорода приділив і проблемам виховання, розробивши прекрасну, струнку і просту, проте дійсно геніальну систему виховання.

Значення філософської спадщини Г. Сковороди у тому, що на нього можна спиратися в наш непростий час, коли людин накликає на себе небезпеку результатами своєї ж праці, коли при збільшенні числа храмів зберігається зростання злочинності, коли праця людини втратила всяку привабливість, а життя стало безцільним (якщо воно не пов'язане з накопиченням капіталу) і незахищеним.

Багато хто з перерахованих проблем можуть дістати розв'язку, якщо відродити тему "родинної" праці, поставлену Сковородою майже 250 років тому.

У філософському вченні Сковороди найважливішим для сучасності є теза про щастя людини й людства в цілому. У філософа розуміння щастя має більш глибокі коріння. Суть щастя він зв'язує зі способом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через висловлення Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити…" - яким Г. Сковорода відкриває свій трактат за назвою "Ікона Алківіадська".

Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську "природу" від примітивного її зведення до споживання й користі. Сам він обрав такий спосіб життя, що з його слів допомагав йому не "жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він пов'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим опаскудити цілий день" [26, c.47].

Найбільшої глибини теза про щастя досягає в той момент, коли Сковорода визначає саму суть "чесного життя" й "чистої совісті". Виявляється, ця суть розкривається через трудову діяльність людини.

У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя й чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примус (як суспільство вважає сьогодні), а, навпроти, вільний вибір людини. Процес праці розглядається вченм як насолода й відчуття щастя навіть незалежно від його результатів.

Такій праці Сковорода дає визначення "родинна". Поділ людей, які займаються "родинною" й "неродинною" працею - це і є найглибша думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.

Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, займала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи й щастя, або джерела страждання й нещастя людей зустрічається досить рідко. У Г. Сковороди вперше ця тема визначилася як головна й у літературних творах, і у філософських трактатах.

Вся його творчість походить із розуміння того, що людство може об'єднати тільки працю із суспільною користю й особистим щастям - "родинна" праця. Праця ж "неродинна" - джерело деградації й людини, і людського суспільства.

Сучасна екологічна криза - це свідчення того, що людство займається в основному "неродинною" працею й ще не усвідомило роль "родинної" праці, пов'язаної із суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною своїх природних здібностей - своєї функції в природі, можна перейти на перспективну траєкторію розвитку.

Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Г. Сковороди. Світова громадськість зараз визнає, що щастя й мир на планеті залежить у більшій мірі не від того, що люди вміють робити, а від того, на що спрямована їх діяльність.

Заняття "родинною" працею накладає відбиток і на спосіб життя людини. Біографи Г. Сковороди, наприклад, стверджують, що письменник Лев Толстой любив вченого саме за те, що його спосіб життя гармоніював з його навчанням. Сам же Л. Толстой страждав від дисгармонії між власним навчанням і безсиллям порвати з життям, яке не відповідає його ідеалам [26, c.51].

Філософія Г.С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

Жодна сфера життя людини не лишилася поза увагою мандрівного філософа Григорія Сковороди. Його творчість цікава нам і досі, а уважний читач знайде у філософських ідеях Сковороди відповіді й на свої власні питання.

 

Висновки

 

Підводячи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм ( "спорідненість" людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце - всьому голова"). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу.

Г. Сковорода - засновник класичної української філософії. Водночас він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії прямо називають Сковороду "родоначальником російської філософії". Велич Г.С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя.

Філософія в її найглибшій сутності - не лише світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода.

Філософська спадщина Г. Сковороди багатогранна. Вона охоплює найрізноманітніші аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Цілком природно, що про все написати неможливо. Однак, що можна однозначно стверджувати, так це те, що всієї грані спираються на загальний центральний стрижень, що розглядає проблему природи людини і її призначень. Цей стрижень містить у собі й сам образ Г. Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого навчання.