Таємні аспекти нашого буття

 

У людині і народі більше сакрального, ніж відкритого, приступного зору.

І. Гендель

 

Українська ідея без космізму, без арійської закваски, без християнства, без Біблії — не ідея. Переконаний, не беручи до уваги езотеричні чинники, ми не зможемо зрозуміти доленосної ролі нашої землі, нашого народу "і нині, і прісно, і во віки віків!".

Біблійна книга Буття, написана у незапам'ятні часи, містить у собі не просто "перекази часів далеких", а основи (головні, "смислові' риси) післяпотопної історії людства. Більше того, головне в ній — саме риси нашого сьогоднішнього буття. Отож актуальність Біблії нині висока як ніколи і продовжує зростати. Ось те "диво дивнеє", яке можна розуміти містично і відкинути як "пусту вигадку", а можна розуміти науково — з нових світоглядних позицій, до яких підвела нас сучасна наука. Тоді це історичне "диво" перестане бути дивом, як це вже сталося в біології з успадкуванням нащадками рис своїх предків. Якщо син зовні і за характером є копією свого батька, чи означає це, що батько виношував у собі мікроскопічну людину, свою копію? Звичайно ж, ні! Він виношував відповідну інформацію (код, шифровку, текст, якщо хочете).

Генетики довели, що послідовність хімічних "літер" коду спадковості має смисл, логічно вибудувану програму зародження і розвитку нової біологічної системи. Це приблизно те, що в перших рядках Біблії назване Словом ("Споконвіку було Слово...", тобто програма). Причому програма ця дуже складна як за змістом і структурою, так і за технологією реалізації. Людина таку зробити не може. Тим паче не може вона з'явитися випадково, "сама по собі". Тому в Біблії сказано: "...а Слово в Бога було". Молекула ДНК є мікроскопічною "книгою" з напрочуд складним і глибоким смислом — очевидний слід Вищого Розуму, який (слід) вдалося розгледіти генетикам лише в XX столітті. Ніякої "випадковості" форми, порядку розташування "літер" генного набору (алфавіту) немає, як немає випадковості в розташуванні літер у газеті: адже автор розташовує їх зі смислом — так, щоб цей смисл був переданий іншим. Те саме і в біблійних текстах! Повна аналогія!

Візьмемо дискусію, що триває десятиліттями, про смисл історії, сутність історичного процесу, історичні "монади" тощо [Див.: Ерофеев Н. А. Что такое история. — М.., 1976; Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. — М., 1994]. Історики не можуть "охопити" історичний процес як щось логічно цільне тому, що займаються поверхневими явищами, а марксисти до того ж підсилюють ці явища "базисними" — матеріальними — факторами буття. Щоб пояснити історичний процес чи життя історичного народу, потрібно розшифрувати закладену в нього Програму — зрозуміти Первісне Слово. А це Слово і є сакрал — "основа", або алгоритм, або "корінь", з якого "виростає" вся жива система людини як біо-соціального феномена й етносу в цілому.

Дедалі більше сучасних вчених поділяють думку, що Україна має свій сакрал — свою священну історію. А от в чому вона полягає, де її шукати і як розкрити, тут існують найрізноманітніші точки зору [Див.: Кухарський В. Місія України: спроба системного анашу. — Київ-Тернопіль, 1996; Московченко В., Поправко А. Карма України; Паїк В. Корінь безсмертної України; Пастернак О. Пояснення тризуба. — К., 1991; Чепурко Б. Українці. —Львів, 1991].

Сакрал, сакральний (від лат. os sacrum  — крижі) — крижовий, той, що стосується крижів хребта, грубо кажучи, те, звідки ноги ростуть і на чому стоїть "стовп життя". Ще в давнину було відомо (про це писав Арістотель), що людський організм починає зароджуватися з хребта ("стовпа життя"), а хребет виникає з крижової (сакральної) частини, яку саму по собі не видно (сховано). Етнічний сакрал — це, так би мовити, національне коріння. Цікаво, що саме з нього починає Нестор свій літопис "Повість врем'яних літ".

Термін "сакральний" вживається і в значенні "священний, "божественний", що випливає з першого значення цього поняття, адже "коріння життя", "доля", "програма" людині і народу даються "згори". Народ і людина — абсолютні цінності для земного і вселенського життя, і це має стати тією домінантою для соціальних наук, від якої вони повинні вести відлік у своїх дослідженнях. До того ж народ — цінність набагато більша, якщо він є соборною особистістю (розвивається як цілісний розумний і моральний організм, тобто за Словом Божим), а не просто "населення", збіговисько людей без орду-племені. Такий народ, якого веде Бог, і є історичним. Його історія сягає глибини віків і позначеного у Біблії сакралу. Кожному народу і людині дано "згори" певне Слово (значення). Це Слово (значення, сакральний смисл) неоднакове, адже роль людей і народів в історії різна. І це кожному зрозуміло.

У біблійній книзі Буття зазначені сакрали лише найзначніших історичних народів. Вони названі поіменно. Про решту йдеться знеособлено: були, мовляв, й інші сини і доньки у такого-то біблійного персонажа.

Чи були ці персонажі насправді?

Наприклад, чи була така сім'я: Ной і його три сини — Сим, Хам, Яфет? Чи це родові назви? Для науки це не так вже й важливо. У будь-якому випадку це знаки, символи, і наука шукає денотати, тобто що ці символи означають, про що вони свідчать, який смисл у них закладений [Мається на увазі загальна, "світська" наука. Що ж стосується теології і релігії, тут важливим є буквальне розуміння Слова Божого].

Знак двоїстий за природою; він має і другий зміст; це, за Гегелем, "піраміда, в якій закладена чиясь чужа душа". Під знаком "Ной" може стояти людина або ціла суперраса. З тексту Біблії ми розуміємо, що знаком "Ной" відзначена та частина людства, яка після Потопу вийшла на арену всесвітньої історії, а знаками "Сим", "Хам", "Яфет" — три його гілки (раси), від яких пішли численні підраси й етноси.

Тепер маємо уточнити твердження, наведені раніше, що імена "Тувал", "Мешех", "Тирас" у Біблії відповідають назвам "Україна", "Росія" і "слов'янська раса" в цілому. Це самі по собі нації, а їхні сакрали — доленосні етнічні програми, закладені "згори", що визначають у загальних рисах їхнє місце у історії.

До речі, визначення історичної долі України значною мірою залежить від вирішення суперечки "Гог — Магог": Недаремно ім'я Гога в Біблії подається разом з іменем Тувала — України. Гог — це не цар, не князь, не етнос і не окрема країна. Це народи азіатського походження, які жили і боролися на землях Магога [Див.: Библейская энциклопедия. — С. 165], у всі часи існування Великого арійського поясу. Хранителями цієї гігантської степової смуги від Гімалаїв до Карпат, по якій хвилями йшли арієзовані народи з глибин Азії через Кавказ у Північну Припонтиду і далі в Західну Європу, були скіфи, потім слов'яни, а пізніше русичі (Київська Русь). Це і є земля скіфів — земля Магога (праукраїнців). Магог, як визнано вченими-біблеїстами, це другий син Яфета — родоначальник скіфського суперетносу.

Землі Магога (північні країни чи Скіфія, за Біблією) — арена жорстокої боротьби народів, які виконували арійські заповіти, арійську місію творення, і народів "чорної легенди", які виконували протилежну функцію — функцію нищення (їх образно називали гарячою праскою, Божою карою, породженням пекла, поганими тощо). Тобто в краю Магога "діяли" Гоги — люди, котрі не знали різниці між добром і злом. Народ Праукраїни саме і виконував роль головного щита від цих хижих степовиків — Гогів, що рвалися з глибин Азії до Європи, знищуючи все на своєму шляху.

До арієзованих народів під біблійною назвою Магог, що відігравали велику будівничу (цивілізаторську) роль, належать кіммерійці, скіфи, сармати, анти, таври, білі гуни, слов'яни, половці (частково), кипчаки і, зрештою, русичі-українці.

До народів "чорної легенди" (протилежної місії) відносять, наприклад, торків, печенігів, "чорних" гунів, татаро-монголів. Це біблійні Гоги, які виконували антиарійську (антицивілізаторську) місію. Вони намагалися зруйнувати Великий арійський пояс, що єднав духовні центри Тибету і Аратти (Праукраїни).

Таким чином, наші предки — це світлі Магоги, які віками стояли на смерть у битвах проти хижих степовиків Гогів, прикривали собою західну (християнську) цивілізацію від смертельних навал. Історія Праукраїни і, власне, України має, можна сказати, яскраво виражений "антигогівський" характер, виступає важливим фактором всесвітньо-історичної драми, окресленої у священних книгах. У цьому — суттєвий аспект української ідеї.

 

 

П'ЄМОНТ УКРАЇНИ

 

— Колись уся Україна Галичині пам'ятник поставить. Вона утримує нашу ідею. І в пікетах 1991 року, коли був заколот, галичани стояли...

— Ми теж стояли, з Полтавщини...

Вулична розмова

 

На нашу думку, саме Галичина містить в собі сакральний (доленосний) елемент життя української нації, виступає "акумулятором" національної ідеї. Якщо історичний процес в Україні йде спокійно, "поволі", то Галичини нібито й нема — скромно собі живе, вирощує хліб, співає пісні на своїх полонинах... Але як тільки наступає якийсь переломний етап в історії, тут Галичина й підносить свій голос. Дивіться самі...

Монгольські орди вже прокотилися майже по всій Київській Русі. Вузькоокі переможці на міцноногих конях вийшли у Карпати і націлилися на Західну Європу. І тут, як ми вже говорили, "показує" свій характер Галицька земля. Вона змушує Золоту орду з нею рахуватись, докладає чимало зусиль, щоб Батий повернув свою кінноту на схід.

Не буде перебільшенням сказати, що саме Галичина виступила осередком нового, наймогутнішого в тогочасній Східній Європі, національно-державного утворення — Галицько-Волинської Русі.

А візьмемо наше криваве століття. Хіба не січові стрільці з Галичини перетнули шлях до Варшави кінноті Бульонного? І цей факт має доленосне значення не тільки в історії Західної України, а й щодо поширення російського більшовизму на Захід.

А національний рух?.. Усі його течії — і помірковані, і екстремістські... Де їхні витоки?

Помірковані націоналісти не висувають екстремістське гасло 'Україна для українців", розуміючи, що корінна нація повинна лише силою свого авторитету вести за собою весь народ, а не нав'язувати усім свій націоналістичний "звичай". Та й народ у цілому цього не сприйме. І ми не збираємося вихваляти націоналістів як політичний рух. Але в аспекті української мрії — ідеї багатостраждальної нації — вони, переважно молоді люди, з неабияким ентузіазмом демонструють енергію, яка подає надію.

Уся українська філософська, історична, соціологічна думка минулого і нашого століть (включаючи діаспору) пронизана сакральною ідеєю націоналізму. Галичина була і є своєрідним "казаном", де варилися ідеї української самостійності. Після війни саме Галичина взялася за зброю і понад п'ять років вела важку, безперспективну боротьбу проти радянського монстра. Це ж все одно, що з мотикою у руках кинутися проти Сонця! Але цей відчайдушний стрибок Галичини вельми символічний — "спрацювало" генетичне коріння вільної європейської нації! І зараз Галичина — оплот української національної ідеї. Саме у Львові зародився сучасний Народний Рух.

Михайло Грушевський визначав політику як любов до народу. А в нас часто нею займаються нечестиві люди, які думають лише про себе. Націоналісти (всі, з ким я спілкувався) демонструють протилежне — їм віриш на слово, а слово таке: "Нація понад усе!" Це, безперечно, люди, які бажають добра своєму народу більше, ніж собі, готові жертвувати собою ради ідеї! Їхня енергія, їхня безкомпромісна боротьба дає позитивний заряд усім, кому дорога Україна.

Але треба враховувати ще один аспект відродження" і життя нації — аспект цілком відкритий, ментальний. Сакрал — це, скоріше, архетип народу; він десь "усередині", у глибині душі. Тому переконаний, істина нашого відродження все ж таки десь "посередині"; вона коріниться у менталітеті не лише п'яти західноукраїнських областей, а й в менталітеті Черкащини, Полтавщини, Київщини.

Можливо, й був правий М. Грушевський, коли у 1918 році казав: "П'ємонт [П'ємонт — місто в Італії, де зародилося італійське відродження] українського відродження — це Львів", але правий для свого часу. Тепер, на наш погляд, "П'ємонтом відродження" стають серединні регіони України — Київщина, Полтавщина, Черкащина. Це місця Котляревського, Гоголя, Шевченка. І сучасна літературна мова українського народу, як кажуть спеціалісти, пішла від полтавського діалекту.

Галичанський сакрал якраз і виявляє себе через дію києво-черкасько-полтавського П'ємонту.

Є стара легенда: в далекі часи в Галичині був майдан, укритий золотом. Тут вершили державні справи князі разом з народом. Коли до Галича прийшов Батий і хотів забрати золото, то воно ввійшло в землю на сім метрів, де й досі чекає свого часу. І має вийти на поверхню вже як реалізована мрія українського народу.