Альфа I Омега нашої ідеї

 

Недержавність — хвороба наша. В. Липинський

 

Ми вже говорили, що національна ідея — це те, що об'єднує народ, гуртує і надихає його на подвижництво; це духовна концентрація національної самосвідомості, розуміння народом суті свого існування, свого призначення. Для нас, українців, насамперед, це:

— незалежність (самостійність);

— державність;

— соборність.

На цих "трьох китах" ґрунтується одвічна українська мрія. І весь світ повинен знати, що одна з найбільших у Європі націй з такою грандіозною історією, такими заслугами перед європейською цивілізацією, всупереч усім обставинам, ні на мить не могла "заспати", забути про те, що вона була позбавлена основних атрибутів повноцінного етнічного організму.

Неважко довести, що основним із названих "трьох китів" виступає державність. Національна держава — альфа і омега української ідеї. Буде незалежна держава Україна — буде і самостійність, і соборність. Втратимо державу і знову зануримося в історичну темряву, в якій перебували понад 300 років. "Народ, — писав Гегель, — стає історією і антропологією лише у формі держави".

Власна держава — ось всепоглинаюча мета українських патріотів усіх часів. Багато років наші землі були не "нашими", а входили до складу різних імперій. Тому "самостійницька" ідея у крові наших співвітчизників. Чим більше Україна перебувала в залежності від сусідніх держав, тим сильнішим було наше прагнення до свободи. Згадайте історичні універсали Центральної Ради, котрі привели до проголошення у 1918 році Української Народної Республіки.

В кінці XX століття почався новий етап боротьби за українську державність, в результаті якої у 1990 році Верховна Рада, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах" [Декларація про державний суверенітет України. — К., 1990. — С 3].

Отже, держава у нас є. Але вона зовсім юна, недосвідчена, хоча їй і виповнилося вже 10 літ. Попереду багато роботи, оскільки маємо збудувати державу, гідну великої європейської нації, якою є за своєю природою наш народ. Ми розуміємо ідею державотворення досить широко — як формування основ цивілізованого демократичного суспільства — його конституції, системи законів, компетентної адміністрації "знизу доверху" і "вшир" — у кожному регіоні. І нарешті, формування української державності повинно включати зміцнення державної (виконавської) дисципліни, наведення елементарного порядку.

Ще великий наш Кобзар терзав себе питанням:

Чи діждемося Вашингтона З новим і праведним законом.

Діждемося! Запорукою цього служить благородна арійська мрія, що захована глибоко і надійно в підсвідомості, у душі українського народу і яка виявляється у мріях, легендах, символах, рисах характеру, звичаях нації, її невмирущому прагненні до волі й незалежності.

 

 

ГОЛОС НАРОДУ

 

— Ти якої нації?

— Руської.

— А чого ж ти українською розмовляєш?

— Та я ж хохол!

Вулична розмова

 

З'ясовуючи суть української ідеї, варто пам'ятати: Україна — не етнічно-національна, а політично-національна держава. Так розпорядилася історія. При всій симпатії до західноукраїнських націоналістів (симпатії суто людської, як до людей з лицарськими нахилами, готових особисті інтереси підпорядковувати національним; безумовно, це — найчесніший загін борців за українську ідею) вузькоетнічний підхід до розуміння держави вважаємо неправильним і навіть небезпечним. Маємо на увазі, звичайно, крайніх націоналістів. Такий підхід може лише завдати шкоди українській ідеї, посіяти зерна розбрату на нашій землі і, справді, звести Україну, як пишуть російські шовіністи, до розмірів чотирьох областей.

Хто носій української ідеї? Український народ. Який він? Етнічні українці становлять майже 70 відсотків населення країни; 22—23 відсотки — росіяни; решта — поляки, євреї, татари, німці, греки та ін. З етнічних українців лише 45—50 відсотків розмовляють рідною мовою (у містах близько 30 %). Інші — російською. У східних і південних районах України живе 2/3 населення країни і зосереджений основний індустріальний потенціал. Тут переважають російська мова і російський менталітет. Це сьогоднішні реалії. Чи заважають вони реалізації української ідеї? Звичайно.

На жаль, ще й досі трапляються непоодинокі факти, які свідчать про розірваність, роздвоєння менталітету наших громадян. Хіба не видно конфесійної роз'єднаності, відмінностей у способі мислення, психології, устремліннях, прагненнях жителів західних і центральних областей України, з одного боку, і жителів Донбасу, південних регіонів країни — з другого?

Ось уже який рік не втрачає своєї актуальності "російське питання". На нього ми постійно натикаємося у процесі реалізації державницьких задумів. І його не "прикрити" проблемою нацменшин. Адже це не тільки питання внутрішньої чи зовнішньої політики, відносин з північним сусідом. Тут йдеться про долю України, її соборність. Тому потрібно робити все, щоб до державотворення були причетні не тільки люди з певною п'ятою графою, а всі, кому не байдужа Україна, її майбутнє.

Державницькими ідеями повинна бути пронизана свідомість кожного, хто живе на землі України: і українця, і поляка, і єврея, і татарина, і грека, і росіянина... У громадянському розумінні ми всі українці, на зразок того, як у, США — всі американці.

І це не нами придумано. Не потрібно, вибачте, викаблучуватись. Адже ми стрясаємо повітря даремно. Є історично корінні і етнічно домінуючі нації. Звичайно, у Росії — це росіяни зі своєю великою і могутньою мовою (і це всім зрозуміло), а в Україні — це українці зі своєю солов'їною і не менш багатою мовою (і це чомусь багатьом незрозуміло!). Так не тільки в нас, а у всьому цивілізованому світі. Є, звичайно, н інший світ — світ, скажімо, Ольстеру в Ірландії чи світ Курдистану у Західній Азії. Але ж не з них брати приклад. Не будемо продовжувати, тим більше що про це є вже чимало публікацій. Скажемо лише: громадяни, давайте визначатися!

На мою думку, за таких умов вкрай важливо сповна використовувати механізм так званого "розумного егоїзму", який ефективно працює у цивілізованому світі. Звичайно, кожний громадянин відповідає насамперед за себе, свою сім’ю, своїх близьких. Однак його не повинно покидати розуміння того, що є ще й загальнонаціональні інтереси, які зачіпають усіх ї кожного. Іншими словами, турбуючись про себе, не дозволяй безвідповідально відноситися до того, що стосується твого суспільства, держави, твоєї Батьківщини.

Головне, щоб національна ідея по-справжньому увійшла в серце, свідомість і підсвідомість усіх громадян України. "Ми говоримо про національну ідею, — наголошує видатний релігійний філософ XX століття М. Бубер, — коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, традиції, становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивацією своєї мети" [Бубер М. Народ и его земля. — М., 1979. — С 239].

На жаль, такої згуртованості, одностайності нам поки що бракує. У більшості випадків ми продовжуємо жити за принципом: "Моя хата скраю, нічого не знаю". У чому справа?

Таку ситуацію я пояснюю насамперед історичними причинами. Хиткість у минулому загальнонаціональних устоїв, постійний тиск зовнішньої сили, життя тривалий час "на нашій, не своїй землі" — все це змушувало українця пристосовуватися, хитрувати, лавірувати, сповідувати власну правду. В цьому він знаходив свою опору і силу, своє спасіння. А як же інакше, коли змушений терпіти над собою владу "старшого брата" чи "шляхетного пана".

В результаті українець мало-помалу створював оманливий образ такого собі простачка, що змирився з обставинами і все йому байдуже. І цю псевдоподобу багато хто сприймав за справжню. Навіть великий Каменяр Іван Франко характеризував українську расу як "сентиментальну, позбавлену закалки і сили волі, мало здатну до політичного життя, в якій так багато дріб'язковості, лукавства" [Франко І. Зібрання творів: у 50т. — К., 1981. —Т. 31.—С 30-31].

Пам'ятаючи настанови мого вчителя Самдена, не можу собі відмовити у тому, щоб глянути на особливості характеру, поведінки українців у контексті біблійних постулатів.

Комусь це може здатися дивним, але ми як народ фігуруємо не тільки у Старому, а й у Новому Завіті — як один із учасників найбільшої драми всіх часів — суду, смерті і воскресіння Ісуса Христа, Звичайно, фігуруємо не натурально, а символічно. Езотеричний бік цієї драми (він вимагає особливої розшифровки, про що ми говорити поки не будемо) віддзеркалює в закодованому вигляді основні колізії людства нової ери. Дійові особи в ній — основні історичні народи, які вийшли на арену духовної боротьби і співробітництва після воскресіння Ісуса. Іуда, наприклад, символізує єврейський народ за часів правління фарисеїв, Тиберій — римлян... Київську Русь і Україну символізують два персонажі — Понтій Палат і Симон із Кіршеї.

Почнемо з першого персонажа, якого більш правильно буде назвати Пилатом Понтійськнм (так він і зветься в давніх джерелах, які пов'язують його символічно з Понтом Евксинським — Чорним морем). Цей Пилат "Причорноморський" вирішував долю Ісуса, який пройшов три судилища книжників-фарисеїв і був приречений на смерть. І як же він повівся? Він, до речі, досить м'яко і цивілізовано поставився до підсудного: вів з Ісусом філософську розмову на тему "Що таке істина?" і в ті жорстокі часи, як мовиться, пальцем його не зачепив — не образив ні словом, ні ділом. Він просто вмив руки! Не захотів "визначитися", не захотів сказати те, що думав, тобто назвати речі своїми іменами (а "ім'я" було одне: Ісус ні в чому не винен, не можна його розпинати!). Ні, повторюємо, він умив руки, неначе кажучи натовпу: "Моя хата скраю". Ні, він не прирікав Христа на розп'яття і тим паче не розпинав його. Остерігаючись можливих ускладнень з Римом, непотрібних пояснень з цього "делікатного" питання, Пилат "Причорноморський" вчинив за принципом "аби мені було добре", тобто залишився осторонь.

А в підсумку? Трапилося непоправне, тяжкий злочин — розіп'яли Бога!!! І бумерангом це тяжке, всесвітнє горе вдарило Пилата: його викликали до Рима, і імператор Тиберій сказав йому: "Такі, як ти, занапастили Імперію". Закінчив Пилат Понтійський свої дні у засланні, в нинішній Галичині (теж символічно), причому покінчив з собою від докорів сумління! [Див. Библейская энциклопедия. — С 564-565]

То чи не сидить у кожному з вас частинка цього самого Понтія, що вмиває руки, — він заважає нам чітко і чесно "визначатись", називати речі своїми іменами, активно впливати на свою долю і долю одноплемінників. Чи не вмиваємо ми руки там, де треба проявити принциповість, взяти власну долю у свої руки, не боячись, як би чого не трапилось?

Ще одна визначальна риса характеру українця, яка, за Біблією, впливає на нашу історичну долю, пов'язана з землеробом Симоном із Кірінеї — іншим учасником драми Христа.

"І як Його (Ісуса Христа — Ю. К.) повели, — сказано в Євангелії, — то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом!" [Лк.ХХІІІ,26].

Симон символізує український народ і його історичну долю. Він у Біблії — землероб, який повертався з польових робіт, і "Кіріней" означає "українець". І хрест...

Чи не несемо ми у своїй історії важкого хреста, допомагаючи Ісусу здійснити важку драму — ціною страждань спокутувати гріхи цього світу! (Симон у перекладі означає "той хто почув — Ю. К). Усе це треба розуміти символічно, хоч є розуміння й інше — гіпотетичне [У журналі "Мандрівець" (1994, № 2) наводяться слова відомого україніста Б. Чепурка: "Топонім Кірінея, наприклад, означає "край". Симон із Кірінеї допомагав Ісусу нести хреста. Не будемо тут розглядати гіпотезу про тотожність Кірінеї з Україною". На ваш погляд, така гіпотеза якраз заслуговує на увагу з боку дослідників].

У нашій "відкритій" науці все це — випадкові збіги. Але езотеричне прочитання Нового Завіту ставить усі крапки над "ї". Відзначена вище "дволикість" українського етносу символічна і багатозначна; з нею пов'язані важливі події української історії і багато в чому нинішні негаразди в Україні. Самі себе прирікаємо на важкий шлях, на випробування, на несення хреста. Не було б цього дивного "умивання рук", не потрібно було б Симона-землероба з його послугами, не потрібно було б вдаватися до фізичних і моральних подвигів. А з іншого боку, може, в цьому — в несенні Божого хреста — і є наша історична роль, наша суть?

Каже Господь: "... І тебе покараю за правом, бо не полишу тебе непокараним!" Може, ці слова стосуються і нашого народу, який несе хреста на своїй землі і там покутує свої помилки свої гріхи.