Вселенські парадокси національної еліти

 

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо: І ми не ми, і я не я.

Т. Шевченко

 

Визначальним напрямом роботи щодо реалізації національної ідеї є формування еліти суспільства. Еліта уособлює націю, веде її, вивищує; це особливий шар нації, який формується селекційно (методом відбору). Звичайно, сюди належить інтелігенція, але не вся (є добірні шари інтелігенції), і не тільки вона (є елітні групи і серед робітників, селян, військових і т. д.). Ті сили (самодержавні, імперські, більшовицькі), які хотіли знищити націю, перетворити її на слухняне "стадо", завдавали ударів насамперед по еліті. І більшу її частину вибили.

Через важкі історичні обставини, як вважав В. Липинський, українська інтелігенція виявилась "не елітною" і "не спроможною вести народ", бути його інтелектуальним і духовним лідером, "продуцентом національної ідеї". "У підсумку, — писав вчений, — український народ виявився здоровою і сильною дівчиною, за якою з писком і криком, кусаючи і штовхаючи один другого, упадають інтелігентні імпотенти. Розчарувавшись у такому упаданні, вона віддається першому-ліпшому ґвалтівникові, хай то буде більшовицький червоноармієць чи польський кондотьєр" [Український історик. —1982. — № 3. — С. 15].

Питання еліти нації стає особливо пекучим, бо лежить у руслі всіх болісних проблем нашого відродження. Суть справи в механізмах відбору. Недоліки нашого менталітету заважають "шляху нагору" найдостоинішим, талановитим людям, їх відштовхують ліктями різномасні ділки, які пробираються до подіуму по головах ближніх. Зазвичай талановиті люди — беззахисні, через надмірну делікатність не можуть протистояти нахрапистому, безсоромному "інтелектуалу": А що ж у підсумку?

За кількістю "патентованих" учених (академіків, професорів, докторів, кандидатів наук) ми на першому місці в Європі, а то й в усьому світі. Тисячі академіків і членів-кореспондентів (усіх "різновидів" академій), понад 10 тисяч професорів і докторів наук, 100 тисяч "доцентів з кандидатами" (як співав В. Висоцький), тисячі "заслужених", "видатних", не кажучи вже про "відомих". Здавалося б, яка потужна еліта! Але де наші Нобелівські лауреати? Де наукові відкриття (за десятки років жодного наукового відкриття міжнародного стандарту)? Якщо вимірювати екстенсивними показниками (кількість кадрів, інститутів, журналів тощо), то наша наука на початку 90-х років не поступалася німецькій. А за реальною віддачею ми програвали Німеччині приблизно в 100 разів. Невже українці в 100 разів дурніші за німців? Ні, цей соціально-ідіотський факт пов язаний з неповноцінністю наукової еліти і наукових організацій.

А візьмемо письменників. Скільки їх у нас! Не менше, ніж у Франції. Наші будинки завішані меморіальними дошками з написами "видатний", "відомий", "заслужений". А де ж духовні лідери нації — живі чи мертві? В останні роки йде хвиля зміни вивісок. Був, наприклад, педінститут, досить посередній. Ні, давайте назвемо університетом. Був політех, і непоганий. Ні, назвемо технічною академією. Звучить! Звучить-то звучить, а який сенс? Україна зараз на першому місці в Європі за кількістю академій і університетів — елітних закладів культури, а по суті, елітних вивісок.

Панове, чи не пора серйознішати? Адже ми видаємося смішними. Погляньмо на списки заслужених діячів науки чи лауреатів наукових і літературних премій. Роботи, за які давали і все ще дають премії чи звання, соромно показувати людям, їх і не показують.

Усе це позбавляє нас справжніх інтелектуальних і духовних лідерів, а без них нація не може реалізуватися.

Перша причина такого становища пов'язана з законами, соціальними механізмами і мораллю тоталітарного режиму, коли підтримувалися лише ті, хто виправдовував існування більшовицької системи. Про це сказано немало, і ми не будемо повторювати. Тим більше, що це — в минулому.

Друга причина криється у нашому менталітеті — небажанні називати речі своїми іменами. Чесно визначати "хто є хто". А без цього немає ні наукового співтовариства, ні будь-якого іншого творчого колективу. А є болото чи "банка з павуками", де не зрозумієш, хто геній, а хто нездара. Українцям, як зазначав письменник Б. Грінченко, притаманні три риси: перша — ми завжди до когось приєднуємося; друга — робимо завтра те, що можна зробити сьогодні; третя — поїдаємо себе раніше, ніж нас з'їдять інші...

Нарешті, третя причина, яка заважає нам сформувати сильну еліту, але про яку ми чомусь не згадуємо. На неї вказував М. Драгоманов і називав її "національщиною". Відомо, що саме за це, за активний протест проти "національщини" в оцінці діячів культури, М. Драгоманова "прибрали" з Київського університету і змусили працювати за кордоном. Але він, підгледівши головну слабкість української культури в "націо-нальщині", був правий. Активна прихильність письменника, артиста чи вченого до України ще не є свідченням його геніальності, таланту. І не варто такого йменувати "великим" чи "відомим". Цим ми надто шкодимо собі.

Адже про націю судять по її "героях" — людях, яких вона сама висуває у "великі", "відомі", "геніальні". І якщо нація виставляє на ролі геніїв і талантів сіренькі особистості, то, питається, хто ж у неї ходить в "нормальних"?

Підсумовуючи, назву п'ять парадоксів, притаманних тільки українцям.

Перший. Історичне призначення українця і його символ — Хлібороб Світу. Дві третини кращих світових чорноземів у нас. І попри все ми... веземо зерно із-за кордону, щоб годувати худобу.

Другий. "Патентованих" вчених, письменників, інших діячів культури (що мають вчені ступені, різні почесні звання, членство у творчих спілках) у розрахунку на 10 000 жителів маємо втричі більше, ніж у будь-якій європейській країні, а справжньої інтелектуальної продукції видаємо десь на рівні Чилі чи Аргентини [Див.: Зеркало недели. —1996. —12 октября].

Третій. У нас, на відміну від інших країн, вищі кола інтелектуалів — вчені вищої кваліфікації, письменники — становлять чи не найбідніший соціальний прошарок.

Четвертий. В Україні кількість "начальників" різного рівня — керівників, державних службовців, різного роду чиновників — у 4—5 разів більше (на 10 000 жителів), ніж у США чи Японії. Витрати на управління зростають дуже швидко, а так званий коефіцієнт керованості економікою безперервно знижується.

П'ятий. Напевно, нашій еліті так усе осточортіло, так їй допекли негаразди, що вона байдуже сприймає намагання окремих інтелектуалів скомпрометувати християнство і навернути громадян України до язичницьких вірувань. Інші народи прагнуть якось модернізувати християнство, краще пристосувати його до сьогодення, а ми його відкидаємо, тягнемося до ідолів, які стирчали в Києві 1000 років тому. Хто ж нас буде поважати після цього?

Я б назвав ці українські парадокси вселенськими. Тому, що доленосні проблеми людини, народу взагалі вирішуються у вселенському полі. Що це? Тривіальний ідіотизм чи, може, суїцид — самогубство, на яке прирікає сама себе нація? Що з нами робиться? Чому наші генії і таланти для самореалізації їдуть до США, Канади чи навіть до Росії? Хтось підрахував, що третина Нобелівських лауреатів у світі — українці або ті, що вийшли з України (самі чи їх батьки).

Кажуть, що наша нація, особливо її еліта, правопівкулева, тобто більш здатна до інтуїтивних прозрівань і духовних подвигів, ніж до аналітичної інформації, прагматичних дій. Навіть дехто з дослідників (М. Продум) називає нас "нацією золотих комірців", тобто "брахманами" (саме вони в давньоаршському суспільстві відзначались тим, що носили золоті комірці). І в цьому є якесь пояснення сьогоднішньої ситуації: адже час брахманів (за езотеричним вченням) наступає на початку третього тисячоліття. Чи діждемося?.. А втім, шановний читачу, думай сам...

 

 

УКРАЇНСЬКА БЕРЕГИНЯ

 

Від родини йде життя людини. Народне прислів'я

 

Що є основою українського відродження, запорукою реалізації нашої ідеї? Я думаю, що це жінка-матір. Глибина, масштабність, уся динаміка відродження нації залежатимуть від того, наскільки і як швидко ми відродимо нашу Берегиню, Повернемо їй почесне місце, яке вона споконвіку займала в аріїв, а пізніше в українській історії. Не ми перші говоримо: зрозуміти до кінця народ України, "таємні" пружини його руху, його душу і мрію можна, лише уявивши в ролі "етнічного центру" жінку-матір, дружину, Берегиню — генетичне і духовне джерело всього того, що називається "українством", Жінка-Берегиня — такий же глибокий і багатозначний символ України, як і тризуб.

У даному випадку мова йде не про тривіальні і надзвичайно важливі для будь-якої нації "жіночі функції" — дітонародження, виховання молодого покоління, зміцнення сім'ї. Мова — про українську специфіку: здавна особливе, "арійське", становище жінки як хранительки домашнього вогнища, духовності в Україні було і є основою соціальної (включаючи політичну!) стабільності, соціальної моралі, душевної рівноваги і стійкості, а значить, і соборності, єдності нації. Тут проходить і суттєвий "водорозділ" між українським і російським народами (становище жінки у росіян канонізовано ще в ХVII ст, відомим "Домостроєм").

Охарактеризувати роль жінки в українській сім'ї, не кажучи вже про її становище в системі українського етносу, не так просто. Його не визначиш словами "главенство" чи "панування". Його не охарактеризуєш за допомогою поняття "золота клітка" для чоловіка (хоча, кажуть, чоловікові, який пожив з жінкою-українкою, важко потім ужитися з жінкою іншої національності). Справа зовсім не в "пануванні'' жінки над чоловіком. У будь-якому випадку запорожцю, який повернувся додому з Січі, і на думку не спадало зайнятися "керівництвом" у власній хаті і вказувати жінці, що їй слід робити. У її добрих, лагідних і таких рідних, надійних руках він просто відчував себе "паном". І більшого не жадав.

Головне в соціальному становищі жінки в Україні все-таки морально-духовний аспект. Хліборобська "степова" технологія і духовність — це дві життєві іпостасі яфетичного світу, які пов'язані з Україною-Араттою. І обидві випливають із специфічної ролі жінки в українському суспільстві.

Відзначимо неабияку деталь: важко знайти іншу таку націю, в історії якої залишили б про себе пам'ять так багато видатних жінок. Ярославна — жінка князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна — королева Фракції, Єлизавета — королева Норвегії, Анастасія — королева Угорщини), Євпраксія — германська імператриця — це епоха Київської Русі. А ось епоха козацька і гетьманська: Маруся Богуслазка, Маруся Чурай, Роксолана (жінка турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) і багато інших. Згадаємо тут і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Леся Українка, Марія Заньковецька... Можна перераховувати і перераховувати...

Сьогодні, коли ми намагаємось осмислити соціальний, особливо моральний потенціал відродження, ми говоримо: "Шукайте жінку!"

З особливим, провідним, стабілізуючий становищем жінки в суспільстві пов'язано вирішення ключових проблем українства, його духовного відродження. По-перше, це проблеми моралі. Відомо, що при наявності величезних матеріальних ресурсів (земля, її надра, геополітичне розташування), демографічного, інтелектуального потенціалів (чисельність народу, потужність його генетичної бази, рівень освіти, розумові здібності) у нас явно відчувається дефіцит морального чинника.

А він закладається ще в дитячому віці, на нього вирішальний вплив справляє сім'я, особливо мати. І не тільки це. Жінки облагороджують, гуманізують усі сфери громадського життя, включаючи і політичну. Було б набагато менше недоліків у нашому "державотворенні", якби було більше жінок серед депутатів парламенту, міністрів, інших посадових осіб.

По-друге, мова. Не потребує доказів те, що діти розмовляють мовою своїх родин — материнською мовою. Ми не відкидаємо ролі школи у вирішенні мовної проблеми. Але знову ж таки, хто переважно працює з дітьми в початкових класах? Жінки.

По-третє, соборність України так чи інакше випливає з душевної соборності (єдності) її громадян. Двомовність, сум'яття душ, ментальна невизначеність, роз'єднаність людей — ось корені наших негараздів, включаючи і економічні недоліки. А ці негативні "корені" ліквідовуються насамперед у сім'ї, у процесі батьківського виховання дітей.

По-четверте, розвиток дошкільного і шкільного виховання (горнила людських душ) — справа жіночих рук і характерів. Роль жінки тут ніким і нічим не замінити.

По-п'яте, істинний патріотизм — любов до великої Батьківщини — у людини невідривний від любові до своєї малої батьківщини з її калиновими кущами, вишневими садками, запахом свіжого хліба, босоногим дитинством, білою хатою і мамою на порозі...

У кожного своє, зачаєне, невимовне... Водночас — це вже не своя "окрема правда", не "своя Канада", ні, це наша єдина Україна, "наша ненька", за яку і померти не страшно. Ось де корені народної педагогіки, ось де фундамент школи патріотизму!

Так, сила народу, його безпека, впевненість у завтрашньому дні пов'язані з чоловіками. Але вони — козаки в душі; в нелегкій чоловічій праці, в наполегливій боротьбі їх неначе супроводжує хвилюючий жіночий голос, проникливі слова: "Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий". Такий козак непереможний у будь-якому герці...

Одне слово, як тільки починаєш розмірковувати про "жіночі сторони" української ідеї, відкриваєш такі ментальні глибини, що услід за М. Гоголем хочеться вигукнути: "О, якби я був живописцем!.."

Не випадково марксистське комуністичне вчення з його класовим підходом до суспільства, яке виправдовувало принцип "брат — на брата, син — на батька", по суті заперечувало сім'ю як основу нації, природну людську спільність. Парна сім'я, за Ф. Енгельсом, виступає функцією приватної власності; для щастя людини сім'я не потрібна, а необхідний просто "індивід іншої статі". Що ж стосується дітей, то догляд за ними може взяти на себе держава [Див. про це докладніше: Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.—2-е вид. — Т. 21]. Отже, завдавали удару по витоках найлюдянішого в людині — коренях його духовності.

"Без жінки, без сім'ї немає щастя на землі", — кажуть українці і додають: "Коли міцна родина, то й держава сильна". Не могли в народному середовищі України народитися теорії "рівності статей", "склянки води" (зняти статеву напруженість, як вважала більшовичка О. Коллонтай, — все одно, що вгамувати спрагу за допомогою склянки води) чи гасла на зразок: "Геть сором!" Усе це принесено сюди більшовизмом. Тільки високе становище жінки в українському суспільстві забезпечувало первинність духу над тілом у статевих стосунках (а саме цим і відрізняється людина від тварини). Тому і модель української сім'ї виступає як святиня людського духу, благородних емоцій, кохання, вірності, постійного живого спілкування, взаємоповаги, синівської вдячності, сімейної солідарності, тепла людських сердець.