Захист культурних цінностей під час збройних конфліктів та правовий аналіз відповідної конвенції

Метою даної статті є аналіз нормативно-правових актів сфери захисту культурного надбання під час збройних конфліктів та війн.

Питань міжнародно-правової охорони культурної спадщини під час збройних конфліктів торкалися у своїх працях такі відомі вчені-міжнародники як Е. Александров [1], М. Богуславській [2], Л. Галенська [3], В. Максимов [4]. Але окремого наукового дослідження ця тема не набула, хоча тема захисту культурного надбання під час війн достатньо давно обговорюється на нарадах світового співтовариства.

В 1954 р. ЮНЕСКО скликала міжнародну конференцію, яка відбувалася у Гаазі з 21 квітня по 14 травня. У конференції брали участь 56 держав, у тому числі СРСР, УРСР, БРСР, Угорщина, Польща, Румунія. Делегацію СРСР очолив видатний радянський мистецтвознавець та громадський діяч В.С.Каменов. Крім урядових організацій у конференції приймали участь представники таких міжнародних організацій, як міжнародний Комітет Червоного Хреста, Міжнародна Рада музеїв, Міжнародний інститут з уніфікації приватного права.

14 травня 1954 р. на конференції була підписана Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, а також прийняті однойменний протокол та резолюції.

Учасниками Гаазької конвенції 1954 р. є 111 держав. СРСР ратифікував Конвенцію та Протокол до неї 12 грудня 1956 р. Досі не ратифікували й не приєдналися до Конвенції США та Великобританія, хоча вони були одними з активних учасників підготовки Конвенції 1954 р., а США підписали її у числі перших п’яти держав. У 1999 р. Президент США Клінтон рекомендував Сенату ратифікувати Конвенцію, але Сенат США так і не ратифікував її.

Гаазька конвенція 1954 р. – це перша міжнародна угода універсального характеру, у якій об’єднана велика кількість норм, що передбачають охорону культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Якщо раніш ці норми містилися у різних міжнародних договорах чи існували у якості прецедентів, то тепер вони були зведені до акту, прийняття якого слід розглядати як важливий крок у розвитку міжнародного гуманітарного права.

Дія норм Конвенції розповсюджується як на рухомі, так і на нерухомі культурні цінності. Але, нажаль, Конвенція не може повністю захистити від нищення та пограбування під час війн. Збройні конфлікти кінця XX ст. наявний тому доказ.

Під час югославського конфлікту постраждали як християнська, так й ісламська спадщина Косово. У Грачаниці, Високих Дечанах знаходяться унікальні ікони та фрески XIV ст., яким немає рівних ніде в світі. Те, що для України Софія Київська, для сербів – Грачаниця. НАТО бомбувало Грачаницу декілька разів. У 2004 р. Дечанський монастир був занесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У 2006 р. Комітет всесвітньої спадщини прийняв рішення розширити об’єкт Дечанського монастирю, доповнив його трьома такими архітектурними ансамблями як Печський та Грачанський монастирі, а також церков Богородиці Левишської. Віднині об’єкт буде називатися “Середньовічні пам’ятки Косово”. Цей об’єкт у 2006 р. занесений до Списку всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою. Близько 50-ти сербських церков було спалено албанськими терористами при потуранні військ КФОР (керованих НАТО міжнародних військ, відповідальних за становлення безпеки, які перебувають у Косово за мандатом ООН). Ісламська спадщина Косово зазнала масштабного нищення протягом “етнічної чистки” 1998-1999 рр. Понад третину із 600 мечетей регіону зруйновано чи важко ушкоджено. Мечеть, закладена п’ятсот років тому, та історичний центр Вукітурн були підпалені, а відтак повністю зруйновані бульдозерами сербських напіввійськових формувань. З чотирьох добре збережених міських центрів османської ери Косово лише Прізрен уник такої руїни [7].

У результаті американських бомбардувань у районі міста Ай-Ханум на півночі Афганістану пошкоджені та частково знищені унікальні трьохметрові глиняні статуї, пам’ятки історії III-I ст.ст. до нашої ери. Через варварське відношення талібів до неісламської спадщини Афганістану були знищені пам’ятки буддійської культури, видатні глиняні колоси. До знищення статуй в Ай-Ханум можуть бути причетні обидві сторони як таліби, які пообіцяли знищити всі не мусульманські пам’ятки на території Афганістану, так й американці, які бомбардували пустинний, не зайнятий противником район. Від буддистів залишилось багато пам’яток по всьому Афганістану, найважливіші з них так звані печери-монастирі з численними зображеннями Будди. З них знищені і пограбовані Хазар Сум, Баміан, Кундуз, Беграм, Шоторак. У 60-70- роки XX ст. був заснований Кабульський музей, де зберігались археологічні знахідки багатьох археологічних розкопок. Але через війну музей перестав існувати. З 1989 р. його колекції були розділені та зберігалися у різних місцях Кабула за часів війни початку та руйнування неісламської спадщини за режиму талібів у 2001 р. Кампанія ЮНЕСКО по відбудуванню та відновленню музею розпочалася у 2005 р. та передбачала, перш за все, охорону пам’яток шляхом тренування музейного персоналу щодо новітніх технологій консервації та музеєфікації. Перед вченими постале головне завдання – зробити дослідження того, що залишилось після збройних конфліктів, ідентифікувати музейні експонати, порівняти із описом музейного фонду та передати знання афганським колегам, які зберегли колекції, але були позбавлені можливості провадити наукові дослідження майже 20 років.

Через збройні конфлікти нашого часу пограбовані Грозненській музей та Національний музей Іраку.

 Перелічені конфлікти та такі, як Ірано – Іракська війна, війна у Персидський затоці, конфлікт між Азербайджаном та Вірменією стосовно території Карабаху, призвели до необхідності удосконалення деяких положень Гаазької конвенції. Це було здійснено завдяки прийняттю Другого протоколу до Гаазької конвенції 1954 р. на дипломатичній конференції у Гаазі 26 березня 1999 р.. Завдяки цьому Протоколу, по-перше, були уточнені умови реалізації положень Конвенції 1954 р., по-друге, удосконалені положення про здійснення попередніх заходів з охорони культурних цінностей у мирний час, до початку воєнних дій; в-третіх, передбачена можливість кримінально-правової відповідальності за знищення культурних об’єктів.

Але Конвенцію про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту за час її існування було застосовано лише кілька разів, зокрема, під час арабо-ізраїльського конфлікту ООН намагалася захистити історичну частину Єрусалиму. Успішно Протокол 1954 р., у якому були спеціально сформульовані основні положення щодо повернення культурних цінностей, незаконно вивезених з окупованих територій, був застосований під час війни у Персидській затоці у 1991 р. Після переміщення доісторичної ісламської колекції з кувейтських музеїв у Багдад, ЮНЕСКО багато разів наполягала на тому, що Ірак має слідувати резолюціям цього Протоколу, оскільки обидві сторони конфлікту були його учасниками. Ірак також був закликаний Радою Безпеки ООН повернути переміщені експонати. У остаточному результаті тисячі творів мистецтва були повернуті Кувейту восени 1991 р. Та на жаль, під час війн у Кореї, В’єтнамі, Югославії і Афганістані ніякі санкції до винуватців нищення історичних пам’яток застосовані не були [2].

Важливість Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. полягає у тому, що в ній надається визначення об’єкту міжнародної охорони, і термін “культурні цінності” був введений у міжнародну термінологію саме цією Конвенцією. Згідно з Конвенцією 1954 р. культурними цінностями вважаються незалежно від їхнього походження і власника:

(а) цінності, рухомі чи нерухомі, котрі мають велике значення для культурної спадщини кожного народу такі, як пам’ятники архітектури чи мистецтва, історії, релігійні чи світські, археологічні місця розташування, архітектурні ансамблі, що представляють історичний чи художній інтерес, твори мистецтва, рукопису, книги, інші предмети художнього, історичного чи археологічного значення, а також наукові колекції чи важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукцій цінностей, зазначених вище;

(в) будинки, головним і дійсним призначенням яких є збереження чи експонування рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті (а), такі як музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для збереження у випадку збройного конфлікту рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті (а);

(с) центри, у яких є значна кількість культурних цінностей, зазначених у пунктах (а) і (в), так звані “центри зосередження культурних цінностей” (ст.1)[ 5 ].

Особливість Конвенції 1954 р. полягає в тому, що вона визначає дві форми захисту: загальну та спеціальну.

Захист культурних цінностей згідно з Конвенцією містить у собі, по-перше, охорону культурних цінностей та, по-друге, повагу цих цінностей (ст.2).

Під “охороною” розуміється сукупність заходів, які повинні бути прийняті у цілях захисту цінностей. Це насамперед зобов’язання кожної держави підготувати ще у мирний час охорону таких цінностей, що розташовані на її території, від вірогідних наслідків збройного конфлікту (ст.3).

Слід зазначити, що у військовому законодавстві України ці аспекти не відображені. Поодинокі винятки, як видання у 1995 – 1996 рр. двох довідників з міжнародного гуманітарного права для особового і командного складу Збройних Сил України, тільки підкреслюють серйозні проблеми на цьому напрямку, що очікують свого розв’язання [ 4 ].

Під “повагою” культурних цінностей розуміється зобов’язання держав забороняти використання культурних цінностей, споруд, у яких зберігаються культурні цінності, і безпосередньо прилягаючих до них ділянок з метою, що можуть привести до руйнування чи ушкодження цих цінностей у випадку збройного конфлікту, та утримуватися від якого-небудь ворожого акту, спрямованого проти цих цінностей.

Договірні сторони зобов’язуються забороняти, попереджати і, якщо необхідно, припиняти будь-які акти крадіжки, чи грабежу, незаконного привласнення культурних цінностей у будь-якій формі, реквізиції культурних цінностей, а також будь-які акти вандалізму у відношенні зазначених цінностей (ст.4).

Спеціальний захист надається обмеженому числу укриттів, призначених для збереження рухомих культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, центрів зосередження культурних цінностей і інших нерухомих культурних цінностей, що мають дуже велике значення, за умови:

(а) що вони знаходяться на достатній відстані від великого індустріального центра чи будь-якого важливого військового об’єкта, уразливого пункту, що представляє собою, наприклад, аеродром, радіостанцію, підприємство, що працює на національну оборону, порт, значні залізничні станції чи важливі лінії комунікацій;

(в) що вони не використовуються у військових цілях.

Притулок для рухомих культурних цінностей може бути також узято під спеціальний захист, незалежно від місцезнаходження, якщо воно побудовано таким чином, що по всій імовірності, бомбардування не зможе нанести йому збитку.

Центр зосередження культурних цінностей вважається задіяним у військових цілях, якщо його використовують для переміщення особового складу чи матеріальної частини військ, навіть транзитом. Цей центр також вважається використаним у військових цілях, якщо в ньому здійснюється діяльність, що має пряме відношення до військових операцій, розміщення особового складу військ чи виробництв військових матеріалів.

Культурні цінності не вважаються використаними у військових цілях, якщо вони охороняються збройною вартою, спеціально призначеною для цієї охорони, чи якщо поблизу знаходяться поліцейські сили, на які звичайно покладається забезпечення суспільного порядку.

Зміст збільшеного ступеню захисту, що визначений як спеціальний захист, відображена у Конвенції терміном “імунітет”. Відповідно ст. 9 держави – учасниці зобов’язуються забезпечити імунітет культурних цінностей, що знаходяться під спеціальним захистом, утримуючись з моменту включення їх у Міжнародний Реєстр культурних цінностей, що знаходяться під спеціальним захистом, від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти них, а також утримуючись від використання таких цінностей і прилеглих до них ділянок у військових цілях, крім випадків, спеціально визначених у Конвенції. А саме: якщо яка-небудь з культурних цінностей, на яку розповсюджується спеціальний захист, розташована поблизу важливого військового об’єкта може бути взята під спеціальний захист, якщо одна з сторін просить про це, зобов’язується ніяким чином не використовувати цей об’єкт у випадку збройного конфлікту і, зокрема, якщо мова йде про порт, вокзал чи аеродром, здійснювати будь-який рух в обхід. У цьому випадку можливий рух в обхід повинний бути підготовлений ще в мирний час.

Конвенція 1954 р. передбачає застосування особливого відмітного знаку для культурних цінностей, що знаходяться під спеціальним захистом. Відмітний знак Конвенції являє собою щит, звужений донизу, розділений на чотири частини синього і білого кольору (щит складається з квадрата синього кольору, один з кутів якого уписаний у загострену частину щита, і синього трикутника над квадратом; квадрат і трикутник розмежовуються з обох сторін трикутниками білого кольору. Коли спеціалісти вибирали такий знак, вони виходили з того, що він буде помітним з літаків. Як показали воєнні конфлікти другої половини XX – початку XXI ст, в умовах сучасної воєнної техніки це означення втратило свій зміст.

Слід ще раз зазначити, що спеціальний захист культурних цінностей має бути підготовлений ще у мирний час спільними силами законодавців та урядовців. Так, в Україні має бути прийнятий спеціальний закон щодо визначення: переліку об’єктів культурного надбання або зберігання культурних цінностей, які повинні перебувати під спеціальним захистом; особливого відмітного знаку; органів державної влади, які мають забезпечити підготовку у мирний час захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів; зобов’язання цих органів підготувати спеціальні плани охорони культурних цінностей під час збройних конфліктів; зобов’язання військових органів щодо розробки планів руху в обхід центрів зосередження культурних цінностей під час збройних конфліктів.

Слід відмітити, що у Кримінальному кодексі України не має спеціальної статті, яка б передбачала відповідальність за незаконне використання знаку охорони культурних цінностей. Також не передбачена відповідальність за використання культурних цінностей, які знаходяться під спеціальним захистом, для підтримання воєнних дій за відсутністю військової необхідності.

Зобов’язання щодо захисту культурних цінностей згідно з Конвенцією 1954 р. можуть бути порушені тільки у випадку військової необхідності (ст. 4 та ст. 11). Це застереження відповідає старому принципу генерального штабу прусської армії: воєнна необхідність визначає засоби ведення війни. Вона була ведена в II Гаазьку конвенцію 1899 р. та в IV Гаазьку конвенцію 1907 р. про закони та звичаї війни під тиском германської делегації, хоча вже в той час ця ідея зустріла значні заперечення з боку як юристів-міжнародників, так і делегатів багатьох держав – учасниць Гаазької конференції (Росії, Англії, Франції, Італії та ін.). Це застереження було включено у Конвенцію тому, що Німеччина розглядала її як обов’язкову умову підписання конвенції. А оскільки у той час Німеччина володіла найбільш сильною сухопутною армією, підписання Конвенції без неї було залишено практичного змісту. Однак підписання Конвенції не завадило Німеччині у подальшому цинічно порушити її. Самого поняття воєнної необхідності Конвенція не містить, а це означає, що воно може тлумачитися сторонами по-різному [2].

У п. 2 ст. 4 передбачено, що зобов’язання поважати культурні цінності «можуть бути порушені тільки у випадку, якщо військова необхідність нагально зажадає такого порушення». Не застосування спеціального захисту, передбаченого Конвенцією, також може мати місце у виключних випадках «неминучої військової необхідності».

Отже, наказ про знищення історичної пам’ятки у випадку «військової необхідності», як зазначається у Конвенції 1954 р., може віддати військовий начальник, починаючи від командира дивізії чи частини, що відповідає дивізії, і вище. У порівнянні, Пакт Реріха, прийнятий ще до Другої світової війни, категорично виключає таку “необхідність”, об’єкти культурної спадщини не можуть бути атаковані ні за яких умов, навіть за наказом головнокомандуючого.

Таким чином, у відношенні спеціального захисту за поняття “нагальна військова необхідність” вживається поняття “неминуча військова необхідність”. Слід розуміти, що випадки “неминучої” необхідності повинні бути більш винятковими, ніж “нагальна військова необхідність”. Отже ступінь охорони при спеціальному захисті збільшується. Однак, що слід розуміти під цими поняттями та у чому їх відмінність, Конвенція не визначає. Ці відмінності проявляються більш у мовному вираженні, ніж у змісті. А зміст у Конвенції не визначений, вона повинна стати предметом тлумачення у кожному окремому випадку, що може привести до небезпечних наслідків для культурних цінностей. У сучасних умовах, коли існує зброя масового знищення, у разі будь-яких винятків з імунітету “центри зосередження культурних цінностей” можуть швидко перетворитися у руїни.

З метою покращення захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту та створення посиленої охорони спеціально виділених категорій цих цінностей 1999 р. у Другому протоколі до Гаазької конвенції 1954 р. була зроблена низка уточнень та доповнень щодо застосування посилання на крайню військову необхідність.

У ст. 6 Другого протоколу 1999 р. було передбачено, що для цілей забезпечення поваги культурних цінностей згідно з ст. 4 Конвенції:

(а) порушення зобов’язання утримуватися від скоєння ворожого акту проти культурних цінностей із посиланням на крайню військову необхідність, згадану у п. 2 ст. 4 Конвенції, може бути допущена тільки тоді, коли:

(і) ці культурні цінності за своїм призначенням перетворені у воєнний об’єкт;

(іі) не має ніякої практичної можливої альтернативи для отримання рівноцінної воєнної переваги окрім тої, яку можна отримати у результаті вчинення ворожого акту проти цього об’єкту;

(в) порушення зобов’язання не використовувати культурні цінності у цілях, які можуть поставити їх під загрозу знищення чи шкоди, з посиланням на крайню військову необхідність, згадану у п. 2 ст. 4 Конвенції, може бути допущене тільки тоді, коли не має можливості вибрати між таким використанням та іншим можливим методом для отримання рівноцінної воєнної переваги;

(с) рішення про посилання на крайню військову необхідність повинно прийматися військовим начальником, командуючим силами, рівними за чисельністю батальйону чи більшої численності, чи меншими за розміру силами, якщо обставини не дозволяють діяти інакше;

(d) у випадку нападу, заснованого на рішенні, прийнятому згідно з п. (а), коли це дозволяють обставини, направляється дієве попередження.

Істотною відмінністю Другого Протоколу 1999 р. від Конвенції 1954 р. є те, що у нього включені положення про кримінальну відповідальність за порушення норм про захист культурних цінностей. У Протоколі (ст. 15-21) вперше у міжнародно-правовому документі конкретно визначається склад злочинів проти культурних цінностей. Протоколом передбачено, що кожна сторона приймає такі заходи, які можуть стати необхідними, для визнання кримінальними злочинами відповідно її внутрішньому законодавству діянь, передбачених у Протоколі, і для встановлення відповідних покарань за такі злочини.

Україна не ратифікувала Другий Протокол 1999 р. Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Тож тільки після ратифікації самого Протоколу 1999 р. український законодавець має доповнити Кримінальний кодекс України складами злочинів проти культурної спадщини.

На початку ізраїльсько – ліванського воєнного конфлікту експерти ЮНЕСКО намагались привернути увагу урядів Ізраїлю та Лівану до питання про вразливість об’єктів культурної спадщини, які охороняються Гаазькою Конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту та на це конфліктуючи сторони не реагували і наприкінці вересня 2006 р. експерти ЮНЕСКО констатували, що більшість ліванської культурної спадщини зазнала збитків, декілька ділянок, які занесені до Списку всесвітньої спадщини потребують рятування та оновлення.

Не були також захищені пам’ятки Цхінвалі. Так, була повністю зруйнована заповідна зона площею 10 гектарів в найстародавнішої східній частині міста. Це був унікальний комплекс із старих вулиць із будинками цікавого планування, що зберіг сліди п’яти будівельних епох. Існувала також система підземних ходів, які вели на іншу сторону річки. На жодному об’єкті культурної спадщини Цхінвалі не було охоронного знаку культурних цінностей.

Аналіз вітчизняного законодавства та стану охорони культурної спадщини в Україні дозволяє дійти висновку, що положення ратифікованих конвенцій не перенесені в національні закони. Тож міжнародно-правові зобов’язання не виконуються, культурні пам’ятки України можуть бути назавжди втрачені, якщо у мирний час не передбачити систему їх охорони у разі збройних конфліктів або війн.