Захист прав людини під час збройних конфліктів

 

В історії людства рідко бували періоди, коли на землі існували лише загальний мир і злагода. У даний час озброєні конфлікти охопили райони та континенти, які раніше були стабільними. У перші роки після закінчення холодної війни кількість збройних конфліктів пішла на спад, проте потім вона знову стала зростати. Цифри говорять самі за себе: з часу закінчення другої світової війни мали місце близько 150 війн і конфліктів, які забрали близько 20 млн. людських життів. За останніми даними Організації Об’єднаних Націй у 2007 р. у світі значилося 27 вогнищ активних конфліктів [1, с.12].

 

На спільній конференції представників військових відомств і вчених, яка відбулася у квітні 2000 р., у сфері права збройних конфліктів наголошувалося, що з початку 90-х років у світі почався новий виток в історії внутрішніх збройних конфліктів, вони стали домінуючими в міжнародній практиці [2].

 

Для України тема запобігання і вирішення пов’язаних зі збройними конфліктами проблем також є особливо важливою, оскільки на початку 90-х років епіцентр збройних конфліктів перемістився на простори колишнього СРСР, охопивши приблизно третину його території з населенням у 30 мільйонів чоловік. Зокрема, до початку 1993 р. на території країн СНД було понад 180 зон і вогнищ потенційної або такої, що виявляється соціально-економічною або конфесійною напруженістю [3, с.18].

 

При цьому достатньо часто збройні конфлікти характеризуються невиборчим використовуванням зброї, мають місце випадки застосування отруйливих речовин. Таким чином, зневажаються основоположні норми і принципи права збройних конфліктів, права і свободи людини, знищуються культурні цінності і релігійні святині. Безпрецедентні масштаби жорстокого поводження з мирними жителями (узяття заручників, масові депортації, примушення до участі у війні дітей, застосування тактики випаленої землі й т.і.), варварське знищення цивільних об’єктів, систем життєзабезпечення є ще одним наслідком збройних конфліктів наших днів. Більше того, за останні роки конфлікти стають частішими і довго тривалішими, що призводить свого роду до безвихідних ситуацій. Війна між Іраком та Іраном продовжувалась довше, ніж друга світова війна. Військовополонені в таких конфліктах, як конфлікти біля Огадена чи Західної Сахари, були у полоні протягом десяти років. Доля біженців у таборах на таїландо-кампучийському кордоні все більше нагадує стан населення у палестинських таборах – це проблема, яка затягнулася на багато років і не має ознак врегулювання. Наведені приклади зі всією очевидністю свідчать про необхідність захисту прав людини в період війн і збройних конфліктів. У зв’язку з цим міжнародне співтовариство опинилося перед необхідністю вирішення завдань, які виникли перед ним майже п’ятдесят років тому, і були сформульовані у преамбулі Статуту ООН: «знов затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особи» [4].

 

Правове регулювання питань захисту прав і основних свобод людини в період збройних конфліктів здійснюється наступними міжнародними актами: Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях від 12 серпня 1949 р. («I Женевська Конвенція»), Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли в корабельній аварії, зі складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949 р. («II Женевська Конвенція»), Женевською конвенцією про ставлення до військовополонених від 12 серпня 1949 р. («III Женевська Конвенція»), Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р. («IV Женевська Конвенція»), а також двома протоколами, що доповнили вказані конвенції, – Додатковим протоколом, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 8 червня 1977 р. (Протокол I) і Додатковим протоколом, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II) від 8 червня 1977 р.

 

Нарівні з універсальними міжнародними договорами важливе значення в регулюванні питань захисту прав людини під час збройних конфліктів мають регіональні договори. Зокрема, Угода країн-учасниць СНД про першочергові заходи щодо захисту жертв збройних конфліктів від 1993 р. Велику роботу стосовно кодифікування у цій галузі проводять міжурядові і неурядові міжнародні організації. Так, Міжнародний Комітет Червоного Хреста в 1965 р. прийняв резолюцію XXVIII під назвою «Захист жертв цивільного населення від бід війни». 19 грудня 1968 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла відому резолюцію XXIII «Про права людини в період збройних конфліктів», що послужила поштовхом для прийняття низки уточнюючих і розвиваючих міжнародно-правових актів, спрямованих на захист жертв війни. Така ж сама суть першого параграфа резолюції XXV, у якій Генеральна Асамблея ООН проголосила, що «основні права людини … залишаються такими, які повністю повинні застосовуватись у випадку збройного конфлікту». Ще у 1967р. Рада Безпеки у преамбулі до своєї резолюції 237, яка була прийнята у період «шестиденної війни» між Ізраїлем та сусідніми з ним державами, зазначила, що основні та невід’ємні права людини повинні дотримуватися і в мінливостях війни» (друге мотивування) [5, с. 73].

 

Загальним питанням збройних конфліктів присвячені праці таких учених-фахівців у галузі права збройних конфліктів, як А.Х. Абашидзе, І.Н. Арцибасов, І.П. Бліщенко, М.М. Богуславський, В.А. Карташкін, Ю.М. Колосов, І.І. Лукашук, Ф.Ф. Мартенс, В.І. Поздняков, В.В. Пустогаров, Ю.А. Решетов, Л.І. Савінський, Г.І. Тункін, Р.А. Тузмухамедов, О.І. Тіунов, Л.М. Шестаков та ін. Проте комплексного дослідження щодо захисту прав людини під час збройних конфліктів не проводилося, що свідчить про актуальність даної теми.

 

 

Метою цієї статті є аналіз міжнародно-правових норм з питань захисту прав людини у період збройних конфліктів, а також підготовка пропозицій, які спрямовані на вдосконалення законодавства про збройні конфлікти.

 

Необхідно відзначити, що за останні роки з’явилося достатньо багато понять, пов’язаних із застосуванням військової сили. Таким чином, перш ніж перейти до аналізу питань, пов’язаних із захистом прав людини у період збройних конфліктів, слід розглянути співвідношення понять «збройний конфлікт» і «війна». У сучасній науковій літературі, документах і матеріалах ООН для кваліфікації подій у тій або іншій країні (регіоні) використовуються такі поняття, як «війна» (цивільна, національно-визвольна, локальна, регіональна) і «конфлікт» (збройний, військовий, міжнаціональний, етнополітичний, конфесійний). Використання даних термінів як синонімів створює передумови для спотворення змісту й ускладнює адекватність сприйняття характеру соціальних явищ, що позначаються ними. Кожне з указаних понять характеризує абсолютно певний стан політичних або військово-політичних відносин, що має свої специфічні ознаки.

 

Як відомо, війна – це соціально-політичне явище, особливий стан суспільства, пов’язаний із різкою зміною відносин між державами, народами, соціальними групами і з організованим застосуванням засобів озброєного насильства для досягнення політичних цілей. З точки зору тактики, війну визначають як «конфронтацію між двома і більше автономними групами держав, яка викликає санкціоновані, організовані, розтягнуті за часом військові дії, у які залучена вся група або, у більшості випадків, її частина в цілях поліпшення свого матеріального, соціального, політичного або психологічного стану, або в цілому така, що реалізує шанси на виживання» [6, с. 56].

 

Деякі політологи та військові фахівці (С.З. Лаков, Л.В. Маршанія, Б.Є. Сагарія.) вважають, що грань між війною і збройним конфліктом – умовна. З цим можна погодитися. Але треба зазначити ряд істотних критеріїв, що дозволяють визначити відмінності між ними, а також місце і роль кожного з цих соціальних явищ у суспільному житті. По-перше, війна обумовлюється наявністю корінних суперечностей – економічних, політичних і ведеться з рішучою метою. Тому у війні завжди присутня організаційна основа. У збройному конфлікті, як правило, на перший план висуваються національно-етнічні, кланові, релігійні й інші, похідні від основних, інтереси і породжені ними суперечності. Збройні конфлікти можуть приймати форму стихійних або навмисно організованих повстань, заколотів, військових акцій та інцидентів, залежно від того, кому належать «конфліктні» інтереси, хто є їх носієм. По-друге, війна веде до якісної зміни стану всієї країни і збройних сил. Посилюються централізація влади, концентрація всіх сил країни, перебудовуються економіка і весь побут суспільства для досягнення перемоги. Проводиться повна або часткова мобілізація озброєних сил і економіки. Збройний конфлікт, на відміну від війни, в основному визначає стан збройних сил або їх частини. Бойові дії, як правило, ведуться частиною бойового військового складу мирного часу. По-третє, у війні застосовуються відповідними інститутами держави всі форми боротьби – політична, дипломатична, інформаційна, економічна та ін., а в збройних конфліктах сторони можуть обмежитися озброєними зіткненнями, часом стихійними, хоча не виключається організоване застосування ними інших форм протиборства, в першу чергу – інформаційного. По-четверте, з юридичної точки зору війні властиві такі ознаки, як формальний акт її оголошення (цього вимагає Гаазька конвенція 1907 р.), розрив дипломатичних відносин між воюючими державами і анулювання договорів, якими регулювалися мирні відносини цих держав, введення військового стану на території воюючих держав та ін.

 

Таким чином, збройний конфлікт не містить основних ознак, властивих війні як особливому стану суспільства, а також необхідних правових критеріїв, що визначають його як війну. Тому поняття «збройний конфлікт» не тотожне поняттю «війна» і навпаки. З цього виходить принцип – будь-яка війна є збройним конфліктом, але не кожний збройний конфлікт є війною.

 

Слід зазначити, що міжнародне гуманітарне право виділяє дві категорії збройних конфліктів. У найзагальнішому вигляді розпізнавальною ознакою є державний кордон: війна між двома і більшою кількістю держав вважається міжнародним збройним конфліктом, а збройні зіткнення, що відбуваються в межах території однієї держави, – є неміжнародними (внутрішніми) збройними конфліктами, які називають громадянськими війнами. Виключенням є ситуація, коли народ повстає проти колоніального панування, здійснюючи своє право на самовизначення, оскільки з ухваленням Протоколу I національно-визвольні війни стали вважатися міжнародними збройними конфліктами.

 

При цьому аналіз норм, що стосуються конфліктів указаних типів, дозволяє зробити висновок про незіставлення кількості статей на підставі того, що Женевські конвенції 1949 р. разом з Додатковими протоколами до них 1977 року містять тільки 30 положень щодо збройних конфліктів неміжнародного характеру і майже 500 статей щодо міжнародних війн. Проте не підлягає сумніву, що з гуманітарної точки зору проблеми є одні й ті ж самі, незалежно від того, чи стріляють у межах державних кордонів або поза ними. Мабуть, пояснення величезної різниці в кількості положень криється в понятті «державний суверенітет». Досвід показує, що держави, як правило, завжди готові укладати докладні норми, які регулюють відносини між ними навіть під час війн. Фактично в їх інтересах мати точні правила, якщо вони хочуть поліпшити захист своїх громадян від свавілля інших держав. Але відносно врегулювання громадянських війн позиція зводиться лише до того, що міжнародне співтовариство не повинне втручатися, а міжнародне право не повинне регулювати. Саме тому ухвалення загальної статті 3 Женевських конвенцій було справді революційною подією, що означає перший прорив позицій державного суверенітету. Ця найважливіша стаття є зведенням правил, які, як було заявлено Міжнародним Судом у його рішенні від 27 червня 1986 р. у справі Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки [7, с.94]., є «виразом основних принципів гуманності». Тому ця стаття має обов’язковий характер не тільки як норма міжнародного договірного права, але і як вираз загальних (неписаних) принципів права.

 

Приблизно в цей же час міжнародне право у галузі прав людини стало набувати все більшого значення, оскільки захист прав людини є не що інше, як систематичне втручання у внутрішні справи держав з допомогою угод міжнародного права. Концепція захисту прав людини, яка застосовується під час збройних конфліктів неміжнародного характеру, одержала завдяки цьому подальшу підтримку. Але навіть після ухвалення у 1977 р. Протоколу II стримуючі чинники гуманного порядку під час громадянських війн виконують надто скромну роль у порівнянні з роллю права, яке застосовується в період війн між державами. Ці значні розбіжності примушують докладніше зупинитися на питаннях захисту прав людини в умовах збройних конфліктів неміжнародного характеру.

 

Регламентація захисту прав людини у період збройних конфліктів неміжнародного характеру обумовлена рядом чинників. По-перше, держави, безумовно, зрозуміли, що неприборкане насильство і смертоносна зброя заподіюють під час внутрішніх конфліктів такі ж страждання, як і під час війн між державами. Більш того, у збройних конфліктах, що не носять міжнародного характеру, особливо велика кількість людських жертв і страждань, оскільки в таких конфліктах якнайширше втягується цивільне населення.

 

По-друге, після другої світової війни колосальний розвиток отримала ідея прав людини. Міжнародне право у галузі захисту прав людини цілком свідомо й обдумано «втручається» у внутрішні справи держав. При всіх відмінностях між гуманітарним правом, яке застосовується у період збройних конфліктів неміжнародного характеру, і правом прав людини не слід забувати, що і те і інше мають загальну мету – це забезпечити захист і повагу людської гідності за будь-яких обставин.

 

Захисту прав людини в умовах збройних конфліктів неміжнародного характеру присвячений Протокол II, основну мету якого можна визначити, як «необхідність забезпечити кращий захист жертв» внутрішніх збройних конфліктів. Очевидно, що досягнення повного або досконалого регулювання подібних конфліктів неможливе, тому преамбула завершується спрощеним варіантом застереження Ф.Ф. Мартенса, у якому стверджується, що «у випадках, не передбачених діючими правовими нормами, людська особа залишається під захистом принципів гуманності та вимог суспільної свідомості». Даний Додатковий протокол застосовується до всіх осіб відносно збройних конфліктів неміжнародного характеру «без будь-якої несприятливої відмінності, заснованої на ознаках раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії та віросповідання, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншого статусу, або будь-яких інших подібних критеріїв» (п.1 ст. 2).

 

Протокол II встановлює низку правил щодо кримінальних покарань. У ст. 6 сформульовані критерії «належного судового розгляду», запозичені, у свою чергу, із відповідних угод з прав людини. Так, ухвалення будь-якого вироку і приведення у виконання будь-якого покарання можливе тільки «на основі вироку, що забезпечує основні гарантії незалежності та неупередженості»; обвинуваченому повинні бути надані «всі необхідні права і засоби захисту»; а здійснена ним дія або упущення повинні свідомо бути «кримінальним правопорушенням згідно із законом під час його здійснення». П. 4 ст. 6 Протоколу забороняє ухвалювати смертний вирок вагітним жінкам, матерям, що мають малолітніх дітей, і особам, що не досягли 18-річного віку на момент здійснення правопорушення. У той же час у межах указаних судових гарантій держава, яка переслідує у судовому порядку повстанців, має право поводитися з ними згідно зі всією суворістю закону. П. 1 ст. 13 Протоколу II зафіксував принцип, згідно з яким цивільне населення й окремі цивільні особи «користуються загальним захистом від небезпек, які виникають у зв’язку з військовими операціями». Відповідно, забороняється робити їх об’єктом нападу, а також забороняються «акти насильства або загрози насильством, що мають основною метою тероризувати цивільне населення» (п. 2).

 

Згідно зі ст. 17 Протоколу II не допускається віддавати розпорядження про переміщення цивільного населення з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом неміжнародного характеру, «якщо необхідність у цьому не викликається вимогами забезпечення безпеки згаданих цивільних осіб або настійними причинами військового характеру». Пункт 2 тієї ж статті забороняє за будь-яких обставин примушувати цивільних осіб «покидати свою власну територію» з причин, пов’язаних із конфліктом. П. 2 ст. 18 передбачає проведення операцій із надання гуманітарної допомоги цивільному населенню, якщо воно «зазнає надмірної шкоди». Гуманітарна допомога повинна бути доставлена цивільному населенню, яке проживає як на території, що знаходиться під контролем уряду, так і на території, що фактично знаходиться під контролем ворожої сторони. Нарешті, ст. 18 встановлює, що товариства допомоги, що «знаходяться на території» держави, яка страждає від збройного конфлікту неміжнародного характеру, такі, як організації Червоного Хреста або Червоного Півмісяця, «можуть пропонувати послуги з метою виконання своїх традиційних функцій відносно жертв збройного конфлікту» [8].

 

У той же час негативним моментом є те, що на відміну від ст. 81 Протоколу I, п. 1 ст. 18 Протоколу II не містить конкретного посилання на Міжнародний Комітет Червоного Хреста або на Лігу товариств Червоного Хреста або Червоного Півмісяця. Крім того, в Протоколі II не знайшли віддзеркалення такі питання, як колективна або індивідуальна відповідальність за порушення прав людини в умовах збройного конфлікту неміжнародного характеру.

 

Необхідно також зазначити, що в сучасному міжнародному праві є істотна прогалина: відсутні положення, які безпосередньо стосуються конкретних ситуацій, що виникають під час внутрішніх безладів і напруженості. Оскільки до таких ситуацій не застосовуються положення статей Додаткового протоколу II, єдиною нормою, що стосується захисту прав людини в умовах внутрішніх безладів і напруженості, є стаття 3 – загальна для всіх Женевських конвенцій 1949 року. Звичайно, у всіх таких ситуаціях повинне застосовуватись право відносно прав людини, проте його положення як такі не пов’язані зі встановленням будь-якого роду обмежень стосовно зіткнень між органами влади й опозиційними групами всередині держави.

 

Ще однією прогалиною у міжнародному гуманітарному праві, присвяченому захисту прав людини, є відсутність норм, що регламентують зобов’язання відносно окремих осіб або груп осіб, які знаходяться в опозиції до уряду, в будь-який період зіткнення. Таким чином, з метою удосконалення міжнародного законодавства про захист прав людини в період міжнародних і неміжнародних конфліктів, є доцільним заповнити вказані прогалини.

 

На закінчення слід зазначити, що, не дивлячись на всі вище перелічені прогалини, безперечним є той факт, що в період як внутрішніх, так і міжнародних конфліктів людям доводиться випробовувати серйозні страждання, і тому необхідно зробити все можливе для полегшення їх долі. Загальна для всіх Женевських конвенцій стаття 1 виражає цю думку, стверджуючи, що всі договірні держави «зобов’язуються... дотримуватися і примушувати дотримуватися» Конвенції «за будь-яких обставин». Робота в цьому напрямі повинна продовжуватися, оскільки вона цілком відповідає соціальним потребам і людській природі.

 

Серед інших договорів в галузі МГП, багато з яких мають звичайний характер, окремі документи заслуговують на особливу увагу. Це:

1925 рік. Протокол про заборону застосування під час війни отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів.

1954 рік. Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту.

1972 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної), токсичної зброї та про їх знищення.

1976 рік. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище.

1980 рік. Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні пошкодження, або такими, що мають невиборчу дію. У цю конвенцію входять:

Протокол І про осколки, що не виявляються.

Протокол ІІ про заборону або обмеження застосування мін, мівн-пасток ьта інших пристроїв.

Протокол ІІІ про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї.

1993 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброїта про її знищення.

1995 рік. Протокол (Протокол ІV, новий, до Конвенції 1980 року), що стосується засліплюючої зброї.

1997 рік. Конвенція про заборону застосування, накопичення, виробництва і передачу протипіхотних мін та про їх знищення.

1999 рік. Протокол ІІ до Конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту міжнародного характеру.

 

 

Правовий аналіз Женевських конвенцій 172, 173 питання

Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності навіть щодо ворога. Ці норми викладені, головним чином, у чотирьох Женевських Конвенціях від.12 серпня 1949 р. і які мають силу до цього часу:

— "Про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях";

— "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію";

— "Про поводження з військовополоненими";

— "Про захист цивільного населення під час війни".

В умовах сучасних воєн Женевські Конвенції не завжди спроможні надати жертвам увесь необхідний захист. Тому 8 червня 1977 року, за ініціативою МКЧХ (Міжнародного комітету Червоного Хреста), в Женеві представниками 102 країн на дипломатичній конференції було прийнято два Додаткових Протоколи Женевської конвенції 1949 року.

За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини, — потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та комбатанти зобов'язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об'єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські Конвенції та Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження та сфери застосування.

Перша та Друга Женевські Конвенції забезпечують захист поранених, хворих, та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їхнє життя та завдавати їм будь-якої шкоди. їх повинні підбирати, поводитися з ними гуманно та надавати їм максимально можливий та у найкоротші терміни медичний догляд, якщо цього вимагає їхній стан.

У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власним пораненим.

Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спаленню без належного попереднього пізнавання та констатування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду.

Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, повинно ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинно допускати актів насильства до них. Цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених та хворих без різниці між ними, за що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам належить виказувати підтримку в їхніх діях.

Окрім питань захисту хворих та поранених, Перша і Друга Женевські Конвенції надають особливу увагу питанням захисту медичного, та духовного персоналу, обладнання, та споруд, а також персоналу (адміністраторів, водіїв, кухарів, та інших). Останній використовується постійно або тимчасово виключно для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів. Персонал, згідно з Конвенцією, користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Півмісяця на білому фоні і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих.

Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.

Особи, затримання яких не є необхідним для догляду за військовополоненими, будуть підлягати репатріації. Затримані таким чином особи не вважатимуться військовополоненими і будуть користуватися значними пільгами для виконання своїх обов'язків. На окупованій території ресурси цивільного персоналу можуть бути реквізовані тільки в тому випадку, якщо забезпечується належне медичне обслуговування населення та догляд за пораненими та хворими, які вже проходять лікування.

Третя Женевська Конвенція визначає статут комбатанта та військовополоненого. Згідно з Конвенцією, особи, які входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу іншої сторони, стає військовополоненим.

Такі збройні сили повинні бути організовані і знаходитися під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку своїх підлеглих, <а також підкорятися внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримування норм міжнародного права, яке застосовується під час збройних конфліктів. Варто згадати про ще одне дуже важливе положення: військовополонені знаходяться під владою ворога, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон.

Щодо поведінки з військовополоненими, то Конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров'я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополонені зобов'язані повідомити на допиті своє прізвище, ім'я, вік, звання та особистий номер. Але їх не можна примушувати давати будь-яку іншу інформацію.

Держава, що утримує військовополонених, зобов"язана безкоштовно забезпечити їх достатньою кількістю їжі, обмундируванням, а також такими житловими умовами, які надаються її військам і відповідною медичною допомогою, якщо цього буде потребувати здоров"я військовополонених.

Військовополоненим, за винятком офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелику винагороду в умовах, які не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров'ю, або до принизливих робіт. На початку полону військовополонені повинні отримати можливість сповістити свої сім'ї та Центральне агенство розшуку МКЧХ.

Військовополонені, що визнані тяжко хворими та тяжко пораненими, підлягають негайній репатріації. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені.

І ще одне положення, на яке доцільно звернути увагу: "Текст Конвенції буде вивішений у кожному таборі військовополонених для того, щоб надати військовополоненим можливість у будь-який час довідатися про свої права та обов'язки.

Четверта Женевська Конвенція "Наголошує на певних елементарних нормах захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає. Особливу увагу Четверта Конвенція приділяє цивільним особам (що знаходяться під владою ворога), які поділяють на дві категорії:

- цивільні особи, які знаходяться у країні ворога;

- населення на окупованій території.

Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється департація чи вигнання населення. Усіляке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби та служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населення.

Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній

— стаціонарні військові установки і споруди не повинні використовуватися з ворожою метою;

— влада і населення не повинні здійснювати ворожих дій;

— не повинні виконуватися жодні дії з метою підтримки військових операцій.

Дозволяється присутність у цих зонах осіб, які користуються, згідно з Конвенцією, особистим захистом і поліцейських сил, що залишені з метою підтримки законності і правопорядку. Сторона, під контролем якої знаходиться така зона, зобов'язана, наскільки це можливо, позначити її знаками, узгодженими з конфліктуючою стороною, по периметру на шосейних дорогах та інших місцях.

Ці головні Положення Конвенції і Додаткових Протоколів повинні знати не лише керівники усіх рівнів влади, а й кожен громадянин будь-якої країни.

Завдання та діяльність цивільної оборони згідно з Женевською Конвенцією та Додатковими протоколами. Розділ 6 Четвертої Конвенції цілком присвячений цивільній обороні і доповнений Першим Додатковим Протоколом. У статті 61 дається визначення і сфера застосування Цивільної оборони.

Цивільна оборона є виконанням деяких або всіх названих нище гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки і допомогу в усуненні безпосередніх наслідків воєнних дій або лиха, а також створення умов, необхідних для його виживання.

Такими завданнями є:

— оповіщення;

— евакуація;

— надання сховищ та їх обладнання;

— проведення заходів із світломаскування;

— рятувальні роботи;

— медичне обслуговування, включаючи першу допомогу, а також релігійну допомогу;

— боротьба з пожежами;

— виявлення та визначення небезпечних районів;

— знезараження та інші подібні заходи захисту;

— термінове надання житла та постачання;

— термінова допомога у встановленні та підтриманні порядку в районах лиха;

— термінове поновлення необхідних комунальних служб;

— термінове поховання трупів;

— допомога у збереженні об'єктів, суттєво необхідних для виживання;

— додаткова діяльність, що є необхідною для здійснення будь-якого з вище наведенних завдань, а також планування і організація їх виконання та інші;

"Організації цивільної оборони" — це ті установи та інші організаційні одиниці, які організовані або уповноважені компетентною владою сторони, що знаходиться у конфлікті, виконувати будь-яке з цих завдань і які використовуються виключно для їх виконання.

"Персонал" організацій Цивільної оборони визначає таких осіб, які призначені стороною, що знаходиться у конфлікті, виключно для виконання завдань ЦО дата виїзду дитини зі своєї країни і назва місця, звідки вона виїхала;

— релігія дитини;

— адреса країни, яка приймає дитину (у випадку, коли дитина померла до свого повернення);

— дата, місце, обставини загибелі та місце її поховання.

Міжнародне гуманітарне право, яке захищає людину від наслідків війни, стосується кожного з нас, однак воно ще недостатньо відоме людям. За яких

обставин можна посилатися на це право, і який захист може воно забезпечити?

"Гуманітарне право є гілкою міжнародного суспільного права, воно проникло духом людяності та зосереджене на захист особи." Ця цитата, запозичена у Жана Піке, визначає обсяг застосування цього права, мета якого — "пом'якшити страждання всіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук ворога — поранені, хворі, потерпілі корабельної аварії, військовополонені та цивільні особи".

До середини XIX століття угоди, які були спрямовані на захист жертв війни, мали лише випадковий характер і накладали зобов'язання, що грунтувалися на суворій взаємності, тільки на договірні сторони. По суті, мова йшла про угоди, які стосувалися воєнної капітуляції, які були дійсні найчастіше під час продовження конфлікту.

Виконання гуманітарного права різко змінило це положення: відтепер держави були пов'язані загальною угодою, яка застосовується за будь-яких ¹ обставин. Для людства це стало значним кроком вперед.

Таким чином, при розробці законодавчих актів, які стосуються діяльності Цивільної оборони, необхідно враховувати основні положення цих важливих міжнародних документів і керування ними під час своєї практичної діяльності.

Оригінали Женевських Конференцій опубліковано в Женеві 12 серпня 1949 року, оригінали Додаткових Протоколів до Женевських Конвенцій опубліковано в Женеві 8 червня 1977 року французькою та англійською мовами; оригінали справжніх Конвенцій та Додатки до них зберігаються в архівах у Швейцарській Конфедерації, а засвідчені копії надані Швейцарською Федеральною Радою кожній Державі, яка підписала її або приєдналася до них.

173-174. Захист жертв війни і культурних цінностей. (дуже коротко)

 

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові об'єкти. Відповідно до положень міжнародних норм, військові об'єкти - це ті об'єкти, що у силу свого розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу. Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать: а) житла, споруди,засоби транспорту, використо вувані цивільним населенням; б) місця, використовувані винятково цивільним населенням (притулки, лікарні та ін.); в) джерела водопостачання, греблі, дамби, електростанції і т.п Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу. Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу). До них належать: а) пам'ятники архітектури, мистецтва, історії, рукописи, книги, картини та ін.; б) музеї, бібліотеки, архіви і т.п.; в) центри, у яких є значна кількість культурних цінностей. Стосовно культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу або знищенню; робити культурні об'єкти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в непридатність і т.п. 12 серпня 1949 на Дипломатичній конференції ООН були підписані Женевські конвенції про захист жертв війни - міжнародні багатосторонні угоди в галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Женевські конвенції включають в себе чотири універсальних міжнародних договори: 1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях - зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. 

Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється. 2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі - встановлює правила поводження з поранених та хворих під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. 3. Конвенція про поводження з військовополоненими - встановлює правила, яким повинні слідувати воюючі сторони при поводженні з військовополоненими. 4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни - передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.

 

До січня 1998 року Женевські конвенції були ратифіковані 188 державами зі 191. Учасниками Додаткового Протоколу І стали 153 держави, а Додаткового Протоколу ІІ – 145 держав. Той факт, що ці документи стали договорами, котрі налічують більшу кількість учасників, ніж ООН, свідчить про універсальний характер цих міжнародно-правових актів.