Критичні ідеї історичної школи

 

Не можна було б чекати повного збігу поглядів серед настільки різноманітних розумів. Але в цілому німецька історична школа почала з критики класичної економії.

Хоча критичні ідеї історичної школи були вже сформульовані Кнісом, Гильдебрандом і Рошером, проте вони викликали грунтовну дискусію досить пізно, коли "молода історична школа" була вже в повному розквіті. Карл Менгер, віденський професор, своїй - завдяки стилю і проникливій думці - справді класичною книгою, випущеною в світло в 1883 році під назвою «Untersuchurgen uber die Methode der Socialwissenschaften» ("Дослідження про метод соціальних наук, і зокрема політичній економії"), відкрив еру полеміки, яка потім приймала інколи вельми полум'яний характер. Це чудовий твір, в якому автор захищав права чистої політичної економії проти нападок німецької історичної школи, був прийнятий деякими представниками цієї школи трохи холодно і протягом подальших років викликало щось ніби спільного перегляду свідомості.

Економісти-історики робили класичній економії три головні докори, ставлячи їй в провину: 1) її "универсалізм"; 2) її рудиментарну, засновану на егоїзмі психологію; 3) зловживання дедуктивним методом.

Розгледимо послідовно всі ці докори.

1) Економісти-історики найменше прощають Сміту і його послідовникам їх, як говорить Гильдебранд, "универсалізм", або їх, як говорить Кніс, "абсолютизм або перпетуализм". Англо-французськая школа, говорять вони, думала, що сформульовані нею економічні закони реалізуються у всякому місці і повсякчас. Вона також уявляла, що заснована нею на цих законах економічна політика має універсальне і повсюдне застосування. На місце цього абсолютизму, говорять економісти-історики, потрібно віднині поставити релятивізм (відносність) як в практиці, так і в теорії.

І в практиці, перш за все. Одноманітне економічне законодавство неможливо було б застосовувати однаково у всі епохи і у всіх країнах. Воно повинне пристосовуватися до мінливих умов місця і часу. Мистецтво державної людини полягає в умінні застосовувати принципи до нових потреб, знаходити оригінальні рішення для нових проблем. Менгер визнає, що цей спільний принцип, що проголошується протягом століть, настільки очевидний, що він, без жодного сумніву, зустрів би співчуття з боку Сміта, Сея або навіть самого Рікардо, хоча вони інколи забували його, ухвалюючи дуже строгий вирок про інститути минулого часу або звеличивши «Laissez faire» як універсального засобу.

Але - і цій другій ідеї історична школа надає найбільше значення - економічна теорія і сформульовані нею економічні закони мають абсолютно відносну цінність. Ось істина, яка до цих пір не признавалася. Закони фізики або хімії, з якими класики охоче порівнюють економічні закони, з необхідністю реалізуються завжди і всюди. Не то відбувається з економічними законами. Кніс особливо наполягав на цьому пункті. «Подібно до умов економічного життя, - говорить він, - і економічна теорія, які б не були її форми і зміст, її аргументи і виводи, є продукт історичного розвитку... вона запозичує основу своєї аргументації біля історичного життя і повинна додати своїм виводам характер історичного рішення; так само "спільні закони" економії - не що інше, як історичне пояснення і послідовне виявлення істини; на кожному етапі вони представляються узагальненням істин, що стали відомими до відомого пункту розвитку; їх не можна визнати остаточними ні в сенсі їх кількості, ні в сенсі формулювання».

У цьому місці, досить, втім, темному і розпливчатому, як взагалі вся мова Кніса, виражається та вірна ідея, яку інші економісти сформулювали більш певним чином, а саме, що економічні закони є і тимчасовими, і умовними. Тимчасовими в тому сенсі, що хід історії, висуваючи нові факти, які не обнімаються існуючими теоріями, постійно примушує економіста змінювати формули, якими він задовольнявся доти. Умовними в тому сенсі, що економічні закони виправдовуються насправді лише за тієї умови, якщо не настають деякі інші обставини, які порушують їх дію; отже історія, модифікуючи ці обставини, може на якийсь час усунути або прикрити следствия, які звичайно витікали з відомих причин. Було б, можливо, недаремний нагадати про це, принаймні, тим економістам, які представляли свою теорію чимось на зразок остаточного одкровення або передбачали заснувати на ній абсолютно непогрішимі передбачення.

Але Кніс сильно перебільшує, думаючи, що таким чином певний релятивізм економічних законів ставить різка відмінність між ними і іншими науковими законами. Фізичні і хімічні теорії, як це правильно помітив Маршалл, теж модифікуються залежно від того, як нові факти роблять непридатними старі формули. Вони теж тимчасові. Вони в той же час і умовні в тому сенсі, що вони виправдовуються лише за відсутності протидіючих причин, здатних модифікувати умови досвіду. Природні закони суть прості короткі формули, якими виражаються взаємини, що констатуються між феноменами; і між різними, створеними таким чином людським розумом "законами" відмінності виражаються тільки більшою чи меншою мірою констатованій між явищами залежності.

Якщо фізичні або хімічні закони по своїй міцності і достовірності вищі за сформульовані донині економічні закони, то це просто тому, що умови, в яких вони застосовуються, реалізуються в незрівнянно більшому масштабі, і в той же час тому, що, оскільки дія їх вимірний, вони можуть бути за допомогою дедукції зведені до спільних законів математики.

Кніс не лише перебільшував наслідки релятивізму економічних законів, але і не мав рацію в той момент, коли він писав, адресуючи своїм попередникам докір в невизнанні їх. Стюарт Мілль, який до цього моменту вже видав свої "Підстави політичної економії", в своїй опублікованій в 1842 році "Логіці", багаточисельні видання якої повторювалися до 1853 року, в мить, коли писав Кніс, точно визначає характер економічних законів: "Вони, - говорить він, - засновані на припущенні певної сукупності обставин і пояснюють, як дана причина діяла б серед цих обставин за умови, якщо б не було ніяких інших обставин, що стоять у зв'язку з даними. Якщо передбачені обставини - точна копія обставин з даного існуючого суспільства, то виводи будуть правильні для нього за умови, якщо дія цих обставин не модифікується іншими, не врахованими". Тому соціологія, гілкою якої є, на його думку, політична економія, "не може бути знанням позитивних передбачень, а тільки знанням тенденцій". Не можна, мабуть, ясніше виразити всю "відносну" (релятивну) цінність економічних законів.

Як би ні було, а сучасні економісти рахували критику економістів-істориків вистачає обгрунтована, щоб займатися пошуками точніших визначень щоб уникнути подібних докорів.

Зі свого боку засновники чистої економії, метод яких самим певним чином розходиться з методом економістів-істориків, прийняли ті ж запобіжні засоби. Вони ясно і сміливо засновують свої виводи на відомому числі попередніх гіпотез. "Чиста економія, - говорить Вальрас, - повинна запозичити біля досвіду типів обміну, пропозиції, попиту, капіталів, доходів, послуг виробників, продуктів. З цих реальних типів вона повинна абстрактним шляхом вивести ідеальних типів і роздумувати з приводу цих останніх, повертаючись до дійсності тільки ради застосування їх". Наприклад, чиста економія вивчатиме дії конкуренції не в тій її недосконалій формі, в якій вона представляється нам насправді, а в тій, в якій вона функціонує на гіпотетичному ринку, де все договірні сторони, точно знаючи свої дійсні інтереси, можуть переслідувати їх цілком вільно і при світлі повної гласності; за допомогою концепцій такого обмеженого поля зору можна, як через збільшувальне скло, вивчити следствия даної гіпотези, яких дійсність ніколи не представить нам в абсолютно чистому вигляді.

2) Другий докір, що адресується економістами-істориками першим економістам, - наступний: вузькість і недостатність їх психології. На думку Адама Сміта, Сея, Рікардо, людина керується виключно інтересом. Вони представляють його цілком поглиненим гонитвою за баришем. Але, говорять економісти-історики, навіть в економічній області інтерес далеко не єдиний двигун людини. Тут, як і в інших областях, людина підкоряється найрізноманітнішим мотивам: честолюбству, пристрасті до слави, жаданню діяльності, відчуттю довга, милосердя, доброзичливості, любові до ближнього або просто звичаю. "Представляти людину, - говорить Кніс, - рухомим в своїй економічній діяльності повсюдно і незмінно чисто егоїстичними двигунами - означає заперечувати у всякому підприємстві готівку всякого кращого або більш піднесеного мотиву або стверджувати, що у людини є ціла лава центрів психічної діяльності, що функціонують незалежно один від одного".

Ніхто не заперечуватиме, що класики бачили в особистому інтересі (а не в егоїзмі, як говорить Кніс, додаючи цьому виразу гірший сенс) основний початок і пояснення економічних явищ. Але економісти-історики, мабуть, помиляються в цьому випадку, надаючи своєму спостереженню дуже велике значення. Прагнучи охопити реальність у всій її складності, ганяючись більше за особливим і характерним, чим за спільним і універсальним, економісти-історики забули, що політична економія як наука розглядує економічні явища, узяті в масі. Класичні економісти прагнули вивчати спільне, а не індивідуальне. Вагнер вважав, що, залишаючи осторонь окремі виключення, які в деяких випадках можуть бути викликані особистим нахилом того або іншого агента, на економічному світі найбільш постійним двигуном діяльності є саме егоїстичне бажання наживи або баришу. Він з великою прозорливістю вивчав різні двигуни, що направляють людину в його економічному житті, і зробив вивід, що зі всіх них "егоїстичний" двигун є єдиний дійсно міцний і постійний. "Це обставина, - говорить він, - пояснює і виправдовує вибір цього двигуна як початковий пункт дедуктивного методу в політичній економії".

У такому разі можна частково погодитися з Кнісом. Класичні економісти не заперечували, як він говорить, а дуже нехтували тими змінами, які накладали на егоїстичну поведінку людей вплив інших чинників. У цьому вони інколи заходили так далеко, що перетворювали, мабуть, політичну економію в просту, як говорить Гильдебранд, "природну історію егоїзму".

В той час, коли Кніс формулював свої критичні зауваження, вони вже абсолютно не мали ніякого значення. Насправді, Стюарт Мілль в своїй "Логіці" вже більш ніж за десять років до того привернув увагу до цього пункту. "Англійський економіст, - говорив він, - подібно до всіх своїх співвітчизників не знає, що цілком допустимо, що люди, що займаються продажем товарів, піклуються більше про свої зручності або про свою пихатість, чим про бариш". Зі свого боку він стверджував, "що в житті людини немає, можливо, жодної дії, яка не була б джерелом для якого-небудь безпосереднього або віддаленого імпульсу, не співпадаючого з жаданням наживи".

Таким чином, вже Стюарт Мілль не бачить в егоїстичному двигуні і в гонитві за баришем "універсального і незмінного" стимулу діяльності людини. Більш того, у Стюарта Мілля егоїзм, або інтерес, вміщає в себе, по самому своєму визначенню, альтруїзм.

Але і тут докори економістів-істориків, не дивлячись на їх перебільшення, змусили навіть економістів інших шкіл точніше визначити свою точку зору в цьому відношенні. Нині Маршалл стверджує, що економісти "займаються людиною таким, як він є; не абстрактною або економічною людиною, а людиною з плоті і крові". І якщо, говорить Маршалл, зі всіх мотивів, яким підкоряється людина, економіст особливо вивчає гонитву за баришем, то це відбувається не тому, що він хоче звести політичну економію до "природної історії егоїзму", а просто тому, що, будучи вельми часто вимірними в грошах, дії цього двигуна легше піддаються науковому вивченню, чим інші двигуни, наприклад, прагнення до добродійності, пихатість або відчуття довга.

3) Зловживання абстракцією і дедукцією. Школа хотіла б на місце дедукції поставити як переважаючий метод засновану на спостереженні індукцію.

Критика дедуктивного мислення стоїть в тісному зв'язку з попередньою критикою. Бачивши в людській діяльності тільки один двигун, класичні економісти, за словами економістів-істориків, вважали за можливе з цієї єдиної тенденції вивести шляхом апріорних міркувань всі економічні закони. Недостатність такого прийому впадає в очі, якщо взяти до уваги численність двигунів, що існують на економічному світі. З ним школа дала карикатуру дійсності, а не точне зображення її. Тільки наполегливе спостереження, що спирається на обережну індукцію, приведе до створення економічної теорії, що охоплює всю складність явищ. "В майбутньому, - писав Шмоллер в 1883 році у відповідь Менгеру, - настане для політичної економії нова епоха; але це трапиться виключно завдяки сприянню всіх тих історичних, описових і статистичних матеріалів, які збираються нині, а не унаслідок безупинної дистиляції абстрактних пропозицій старого догматизму, які дистилювалися вже сотні разів".

Висновок

 

Економічне життя можна розглядувати з двох різних точок зору: першу точку зору можна назвати механічною, а другу - органічною. На першу точку зору охоче стають узагальнюючі роздуми, що захоплюються простотою; а друга природно властива розумам, що спокушаються безперервними видозмінами конкретної дійсності. Старі економісти в більшості своїй належать до першої категорії. Зі всієї різноманітності соціальних явищ вони обмежуються в більшості випадків вивченням тих явищ, які доступні головним чином механічному поясненню. Коливання цін, підвищення і пониження норми відсотка, заробітної плати і ренти, пристосування виробництва до попиту при режимі вільної конкуренції представляються їм наслідками майже автоматичної дії людських молекул, що покоряються всюди одноманітному двигуну особистого інтересу. І простота цієї концепції не позбавлена деякої величі.

Але отримана таким чином картина соціального життя є надзвичайно неповною. За межами її залишається вся безмірна маса явищ величезній важливості і інтересу. Конкретне видовище економічного миру насправді надзвичайно різноманітно і рухливо: всілякі установи (банки, біржі, асоціації господарів і робітників, комерційні суспільства, кооперативи), запекла боротьба між дрібною і крупною промисловістю, між крупною і дрібною торгівлею, між крупною і дрібною земельною власністю, між соціальними класами і між окремими індивідами, між державою і приватними особами, між містами і селами і так далі.

Таким чином, механічне пояснення економічного життя недостатньо для того, щоб дати звіт у всій складності її. Воно дозволяє нам охопити деякі вельми спільні явища, що здійснюються в житті. Але воно залишає нас безпорадними перед лицем конкретних і окремих особливостей її. Механічна концепція ізолювала економічну активність людини від реальної середи, в яку ця активність була занурена. Економічні дії людини знаходяться в тісному зв'язку зі всією сукупністю умов, серед яких він обертається. Їх характер і результати істотно різні залежно від фізичної, соціальної, політичної і релігійної середи, в якій вони виявляються. Географічне положення країни, її природні багатства, наукова і художня культура її жителів, їх моральний і інтелектуальний характер, урядова система - все це визначає природу економічних установ, встановлених ними і що впливають на ступінь добробуту або благополуччя, яким вони користуються. Кожне людське суспільство складає своєрідну органічну середу, до якої ці функції повинні пристосовуватися і яка внаслідок цього додає економічному життю кожного суспільства, у свою чергу, своєрідний відтінок. Отже, для розуміння що всього представляється видовищем цього життя різноманітності потрібно розглядувати економічну діяльність не ізольовано, а у зв'язку з соціальною середою, яка одна дасть можливість з'ясувати найхарактерніші риси її.

Така перша дорога історичній школі ідея. Друга безпосередньо витікає з першої. Соціальна середа насправді непостійна. Вона безперервно рухається, трансформується, еволюціонує; вона ніколи не схожа на саме себе в різні моменти часу, і кожен з її послідовних станів потребує пояснення. Де знайти це пояснення? У історії.

Гете сказав (ця фраза служить епіграфом до "Основ" Шмоллера): "Хай блукає в темноті і тягне своє існування день за днем, хто не може дати собі звіту про три тисячі передуючих його часу років". Дійсно, тільки знання колишніх, таких, що минули економічним життям станів, знання людських суспільств дає нам ключ до сучасного стану їх. Як натуралісти і геолога для розуміння нинішнього стану землі і що населяють її жвавих істот були примушені побудувати великі історичні гіпотези про еволюцію життя і земної кулі, так і учений, що вивчає справжнє економічне життя людства, повинен піднятися до віддалених минулих часів, щоб в них відшукати джерело і зародження її. "Людина, - говорить Гильдебранд, - як соціальна істота, - дитя цивілізації і продукт історії... Його потреби, культура, стосунки до матеріальних предметів і до інших людей ніколи не залишаються однаковими, але відрізняються географічно, видозмінюються історично і прогресують разом з культурою людського роду". Таким чином, на думку історичної школи, займаючись переважно тими економічними явищами, які по своїй спільності причетні фізичним законам, старі економісти тримали науку в дуже вузьких кордонах. Разом з теорією, як вони розуміли її, доречно приступити до іншого роду вивчення, ближчого до біології: до детального опису і пояснення за допомогою історії пристрою економічного життя кожної нації. Такий у результаті представляється нам позитивна концепція політичної економії, вироблена історичною школою, принаймні на початку її створення, концепція, яка ще і понині більш менш виразно мерехтить в багатьох розумах.

Така концепція абсолютно природна і законна. На перших порах вона навіть дуже спокуслива. Проте під покривом простоти, що здається, вона скована від негараздів, і противники, аналізуючи її ближче, знаходили в ній підстави для серйозних заперечень.

"Історія, - говорив Маршалл, - учить, що дана подія слідує за іншим або здійснюється одночасно з ним. Але вона не може сказати, чи є перша подія причиною другого".

Чи є хоч би одне серед великих історичних подій, причини якого перестали б бути предметом суперечки? Довго ще сперечатимуться про дійсні причини Реформації або Революції, про відносну важливість економічних, політичних і моральних впливів в цих великих подіях або про впливи, які викликали заміну грошовій економії економією кредиту і замкнутої економії, - грошовою. Перетворення історії, що оповідає, на ту, що пояснює передбачає попереднє відкриття в цілій лаві окремих наук вельми різних законів, сукупність яких приводить до розуміння конкретних явищ дійсності. Але тоді вже не історія, а ці науки дають дійсне пояснення. Якщо еволюційна теорія в природній історії була настільки плідна, то чи не тому це сталося, що, затверджуючи спочатку як факт безперервність тваринних видів, вона потім знайшла пояснення цієї безперервності в спадковості і підборі. Але історія людських суспільств не представляє жодної гіпотези, рівної тільки що вказаної по своїй простоті і за своїм значенням для пояснення фактів. Словом, сама історія потребує пояснення. Вона одна сама по собі не змогла б дати нам пояснення сенсу дійсності. Вона не заміщає політичної економії.

Перші економісти-історики відводили історичному вивченню політичної економії ще вищу місію. У них вона повинна була не лише сприяти поясненню дійсності, але і формулювати дійсні "закони економічного розвитку" націй. Ця ідея, що розділялася далеко не всіма економістами-істориками, неоднаково, втім, представлялася тими з них, які зупинялися на ній. Для одних з них, наприклад для Кніса, існує спільний закон розвитку людства, який, отже, охоплює всю сукупність націй, - уявлення, близьке до світогляду Сен-Симона. Для інших, наприклад для Рошера, існує в історії різних націй "паралелізм", тобто однакова послідовність економічних фаз або періодів. З такої схожості встановлюються історичні закони. Добре вивчені в минулих цивілізаціях, вони сприяють передбаченню майбутнього сучасних суспільств.

Таким чином, роблячи огляд на історію як на особливе знаряддя пояснення сьогодення або спокушаючи себе надією відкрити з її допомогою особливі закони, які були б законами розвитку народів, історична школа будувала собі ілюзію.

Але вона мала всі підстави вимагати разом з економічною теорією у власному сенсі значнішого місця для вивчення економічних інститутів, статистики і економічної історії. Опис конкретного економічного життя не лише представляє само по собі жвавий інтерес, але воно є і попередньою умовою всякої теоретичної спекуляції. Теоретик не може минути ретельного спостереження над фактами. Без нього всі його побудови повиснуть в повітрі. Самі відвернуті мислителі-економісти без зусиль визнають це. Між іншим, Джевонс писав в 1879 році, що, на його думку, "у всякому випадку повинні грунтуватися наука розвитку економічних форм і стосунків, або економічна соціологія".

Тоді як наука, здавалося, знаходилася при останньому видиху, в новій концепції історичної школи, - за недоліком великих синтетичних побудов, що припадали на долю найвидатніших розумів, - був один дорогоцінний засіб для пожвавлення її, для підйому і приведення її в зіткнення зі всім сучасним життям.

Історична школа скористалася цим засобом, абсолютно відновивши наші пізнання по економії минулих часів і давши, часто з дивною точністю, описи деяких найцікавіших і складніших економічних інститутів теперішнього часу.

Правда, така робота за природою своєю уривчаста. Історична школа зібрала прекрасні матеріали. Вона ще не побудувала палацу з гармонійними контурами, в образі якого можна уявити собі, можливо, неправильно, науку майбутнього. Вона також не відкрила нової нитки Аріадни, яка дозволяла б орієнтуватися в лабіринті явищ економічному життю.

Ешлі писав в одній статті: "Критика історичної школи до цих пір не привела до створення нової політичної економії на історичних основах; навіть у Германії за ці останні роки тільки в трактаті Шмоллера, на нашу думку, дані деякі невизначені контури подібної політичної економії".

І саме ця обставина повинна була б зробити історичну школу поблажливішою до спроб, зроблених спочатку класиками, а потім гедонізмом і направленим до того, щоб іншим шляхом задовольнити випробовувану людським розумом інстинктивну потребу спрощувати дійсність, щоб краще зрозуміти її.