double arrow

Розвиток української економічної думки в радянський період

2

 

Формування економічної думки в Україні відбувалось тернистими шляхами і розцінювалось різними дослідниками у різні роки неоднозначно.

Після 1917 року економічна теорія в Україні розвивалась складно і суперечливо.

У 20-их роках в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема це проявлялось в організації селянського господарства, якому не була притаманна “общинність”, і яке спиралось на приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знаходила підтримку. Критикуючи програму більшовиків, М.Туган-Барановський, В.Косинський, К.Воблий та інші виступали проти націоналізації, що на їх погляд призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який зможе замінити саморегулюючу силу ринку.

У 1918 р. була створена Українська Академія Наук, в якій М.Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. За його ініціативою в 1918 р. був створений Інститут економічної кон‘юнктури (він став його директором), який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та вироблення рекомендацій для його соціально-економічного стимулювання. Після його смерті в 1919 р. інститут очолив М.Птуха, згодом - К.Воблий, Р.Орженцький. Розробки цього інституту базувались на дослідженнях світової економічної теорії, і були спочатку орієнтовані на обґрунтування хибності економічної програми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України (формування української кооперації, власної валюти і т. ін.), а коли більшовизм вкорінився - на створення наукової концепції планування, створення нової системи фінансів, єдиної системи української сільськогосподарської кооперації.




В той час українська наукова думка включала різноманітні напрямки дослідження. В 1920 р. було засновано Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені як Є.Слуцький, К.Воблий, Р.Орженцький, М.Птуха, Ф.Задорожний та інші, що займались теоретично-економічним та прикладним аналізом народного господарства. В теоретичних концепціях того часу відстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення їх в економічних відносинах до системи натурального та трудового (вартісного ) обліку. Вказувалось на те, що не зважаючи на декларування цієї системи, держава повинна орієнтуватись на ринок та ринкові показники. В той час українська економічна думка досягла значних наукових висот і за рівнем та напрямами досліджень знаходилась в авангарді світової економічної думки. Праці Є.Слуцького, К.Воблого, Р.Орженцького, М.Птухи, Л.Яснопольського, О.Чаянова, О.Фелінцева та їнших отримали світове визнання. Проте орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної думки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Були закриті щойно створені інститути та кафедри, припинені економічні дослідження, багато вчених було вислано з країни. З 30-х років змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за “класовим принципом”, а самі дослідження проникаються ідеями планування, директивності, централізму. Науковців, що підносили ці ідеї, відносили до складу “офіційних” і лише вони могли розраховувати на визнання, оскільки їхні ідеї не розходились з ідеологічними постулатами Компартії. До них можна віднести таких, як В.Чубар, О.Шліхтер, В.Введенський, Т.Жигалко та ін. Роботи цих економістів майже нічим не відрізнялись за спрямуванням, але все ж містили наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (серед яких балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообігу (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.



Неоднозначне можна оцінити вклад в економічну науку, суспільне життя О. Шліхтера. Народний комісар України по продовольству, він підтримував політику колективізації і індустріалізації України, як теоретик - аналізував суспільну і державну власність. Його головні ідеї : робоча сила не товар, зарплата - оплата праці, в нашому суспільстві немає додаткової вартості, експлуатації, немає і не повинно бути приватної власності на землю, приватновласницькі підприємства - поза законом.



В Україні були сильні економічні школи - Київська, Харківська. Багато цікавих проблем піднімали відомі науковці, викладачі вузів з інших районів - однак наша економічна теорія була надто заідеологізована, часто відступала від істини, втрачала цінність в суспільстві.

У 60-ті роки були зроблені спроби проведення пропозиції економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 - 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам Лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Лібермаи пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Така схема управління промисловістю ґрунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.

Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦКПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму плани постійно „коригувались” і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції.

Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централізоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав: 1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації; 2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку; 3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку; 4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.

Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивне планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доході рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.

Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 —1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.

Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки у середині 70-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолали кризу модернізації середини 60-х — початку 70-х рр.

Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що "ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти нову техніку і впроваджувати її.

У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централізованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у виробництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.

Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.

У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основне питання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства -~ не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.

Отже, для післяжовтневого розвитку економічної теорії в Україні характерні ті ж риси, що і для загальнорадянської економічної думки. Політекономія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, господарські форми, суб‘єктивно створювані ними, соціалістичними і єдино можливими. Вчені у своїх дослідженнях спирались на дезінформовані статистичні джерела, були позбавлені можливості користуватися досягненнями зарубіжної наукової думки, що було несумісним з об‘єктивним економічним аналізом. Тому політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це повністю відповідало інтересам бюрократичної системи, якій абсолютно не потрібна була правда про об‘єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства. Розквіт економічної думки на Україні прийшовся на 20-30-ті роки, а її занепад на 30-60-ті, короткий період відродження на 60-ті, а криза на 70-80-ті, і знову період відродження, що розпочинається в другій половині 80-х років.



Література

 

1. Єременко В. Історія економічної науки. - К.: ІВЦ Держкомстату, 2002.

2. Історія економічних вчень: Опорний конспект лекцій / Л.М. Мекшун, Ю.В. Кирилюк. – Чернігів: ЧДІЕУ, 2001.

3. Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко. – К.: КНЕУ, 2001.

4. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2004.

5. Нестеренко О.П. Історія економічних вчень. - К.: МАУП, 1998.

6. Титова Н.Е. История экономических учений. - М.: ВЛАДОС, 1997.

7. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. - К.: "Знання-Пресс", 2000.



2




Сейчас читают про: