Економіко-правовий механізм стимулювання раціонального використання і охорони довкілля: поняття, структура, джерела регулювання

 

Відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища у більшості країн світу є предметом державного регулювання.

В Україні охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є обов’язковою умовою сталого економічного та соціального розвитку.

Державному регулюванню підлягають стан навколишнього природного середовища, тобто сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси, як залучені до господарського обігу, так і ті, що на цей час не використовуються в народному господарстві (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліси та інші природні комплекси).

Суть державного регулювання охорони навколишнього природного середовища визначається екологічною політикою держави, яка спрямовується на збереження безпечного для існування живої і неживої природи довкілля, на захист життя та здоров’я населення від негативного впливу забруднення навколишнього природного середовища, на досягнення гармонічної взаємодії суспільства і природи, на охорону, раціональне використання й відтворення природних ресурсів.

В основу формування екологічної політики України було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стала важливим елементом і складовою національної безпеки. Положення, що розвивають цей принцип, було закріплено Конституцією України, низкою інших законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Одним з основних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у зазначеній сфері, є Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.). Цей Закон визначає засади та рамки діяльності щодо захисту довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм, стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі: регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та іншої діяльності; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, які є частиною історичної та культурної спадщини України.

Згідно статті 48 «Стимулювання в системі охорони навколишнього природного середовища» Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" в Україні здійснюється стимулювання раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища шляхом:

а) надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян в разі реалізації ними заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, при переході на маловідхідні і ресурсо- і енергозберігаючі технології, організації виробництва і впровадженні очисного обладнання і устаткування для утилізації та знешкодження відходів, а також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та джерелами викидів і скидів забруднюючих речовин, виконанні інших заходів, спрямованих на поліпшення охорони навколишнього природного середовища;

б) надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позичок для реалізації заходів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища;

в) встановлення підвищених норм амортизації основних виробничих природоохоронних фондів;

г) звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища;

д) передачі частини коштів фондів охорони навколишнього природного середовища на договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам на заходи для гарантованого зниження викидів і скидів забруднюючих речовин і зменшення шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на стан навколишнього природного середовища, на розвиток екологічно безпечних технологій та виробництв; (Пункт “д” статті 48 із змінами, внесеними згідно із Законом N 186/98-ВР від 05.03.98)

е) надання можливості отримання природних ресурсів під заставу.

Іншими нормативно-правовими актами є: Земельний кодекс України (2001 р.), Водний кодекс України (1995 р.), Лісовий кодекс України (1994 р.), Кодекс України про надра (1994р.), Закони України "Про природно-заповідний фонд" (1992 р.), "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.), "Про тваринний світ" (2001р.), "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (1995р.), "Про екологічну експертизу" (1995 р.), "Про виключну (морську) економічну зону України" (1995 р.), „Про питну воду та питне водопостачання" (2002 р.), "Про утилізацію радіоактивних відходів" (1995 р.), "Про відходи" (1998 р.) тощо.

Верховною Радою України ратифіковано велику кількість міжнародних договорів у сфері охорони навколишнього природного середовища. Ці договори стосуються глобальних питань захисту довкілля, питань захисту і збереження біологічного, генетичного різноманіття та природних екосистем.

Екологічне регулювання - це система активних законодавчих, адміністративних, економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього природного середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природне середовище, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.

Для запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища, а також нераціональному використанню природних ресурсів в Україні застосовуються такі екологічні процедури: екологічна експертиза, екологічний моніторинг, екологічне страхування та екологічний аудит.

Одним із інструментів державного регулювання відносин у сфері охорони навколишнього середовища є стандартизація й нормування. Державні стандарти у сфері охорони навколишнього природного середовища є обов’язковими до виконання.

Найважливішим засобом державного регулювання відносин у сфері охорони навколишнього природного середовища та розв’язання екологічних проблем є програмно-цільове планування, розроблення та реалізація екологічних Державних цільових програм. Державне регулювання відносин у сфері охорони навколишнього природного середовища відіграє важливу роль у розв’язанні багатьох екологічних проблем, а саме, збереження біологічного різноманіття, вичерпання або надмірне використання не відновлюваних природних ресурсів, порушення унікальних екосистем.

Адміністративні інструменти регулювання охорони навколишнього природного середовища запобігають виникненню екологічних катастроф, забрудненню повітря, води та ґрунту внаслідок діяльності сільськогоспо-дарських та промислових підприємств, сприяють захисту біологічних видів та заповідних територій, а також регулюють використання не відновлюваних ресурсів.

Застосування економічних інструментів регулювання відносин у сфері охорони навколишнього природного середовища потрібно для стимулювання раціонального використання природних ресурсів, а також для зменшення обсягу викидів та відходів і підвищення конкурентоспроможності екологічно безпечних продуктів.

Питання для роздумів

 

Як трансформувалося право власності на природні об'єкти за період незалежності України? Які зміни в правовий режим власності на природні ресурси внесено в зв'язку з прийняттям Земельного (2001 р.) та Цивільного (2003 р.) кодексів України?

Відповідь:

З роки незалежної України право власності на природні об'єкти неодноразово трансформувалось. За останні роки прийнята низка важливих нормативних актів, які регулюють право власності на природні об'єкти в Україні, серед них Земельний, Господарський, Цивільний Кодекси.

 Право власності в об'єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають власність від протиправних дій третіх осіб.

Стосовно екологічного права об'єктивне право власності – це система правових норм земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природоохоронного законодавства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси.

Право власності у суб'єктивному розумінні – це закріплена у відповідних нормах можливість конкретного власника володіти, користуватися, розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об'єктами, майном) на власний розсуд, але в межах, передбачених законом.

Суб'єктивне право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень суб'єктів екологічних правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами. Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, що саме правомочному суб'єкту належать виключні права щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами і поведінка всіх інших осіб – не власників – повинна бути відповідною: такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб'єктивне право.

Підставою виникнення суб'єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт – обставина, з якою законодавство пов'язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти природи.

Відповідно до Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього конституційного положення і враховуючи ту обставину, що використання природних об'єктів внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає інтереси суспільства, в інтересах цього суспільства та держави екологічне законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо встановлення їх права власності на природні об'єкти.

Так, відповідно до законодавства (зокрема ст.9 Закону України «Про власність») не можуть бути у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, в тому числі тваринний світ (за винятком диких тварин та об'єктів тваринного світу, вилучених із стану природної волі, розведених у неволі чи напіввільних умовах або набутих іншим, дозволеним законодавством шляхом).

Що ж до реалізації уже набутого права власності на природні ресурси, то правомочності їх власника обмежені законом в інтересах охорони і збереження природних об'єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки цільового використання природних об'єктів відповідно до умов їх надання. Власник не повинен завдавати їм шкоди, негативно впливати на їх якісний стан, допускати по­гіршення екологічної обстановки на природних об'єктах і територіях в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою закон встановлює, наприклад, обмеження господарської діяльності в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там забороняється розорювання земель, зберігання та застосування пестицидів, влаштовування літніх таборів для худоби і т.ін. (ст. 89 Водного кодексу України).

У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища, парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва, нові землевласники відповідно до вимог ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження незалежно від їх наміру використовувати набуту у власність землю.

Деякі права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо збереження грунтів, рослинного, тваринного світу, водних джерел та інших компонентів навколишнього середовища. Наприклад, землевласники в межах своїх земельних ділянок мають право видобувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін навколишнього природного середовища, погоджується з місцевими радами народних депутатів та органами Міністерства навколишнього природного середовища України на місцях. У разі порушення землевласниками порядку і умов користування надрами на наданих їм у власність земельних ділянках вони можуть бути позбавлені права видобування корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод для господарських і побутових потреб (ст.27 Кодексу України про надра).

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, що обумовлено особливостями цього об'єкта права власності та його значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому, що об'єктом права приватної власності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. Звідси й особливий порядок набуття права власності: придбання земельних ділянок за договором купівлі-продажу або набуття шляхом прийняття спадщини, потім відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), одержання державного акта на право власності, зареєстрованого місцевою радою народних депутатів. Тільки після дотримання цих вимог власник може приступити до використання і розпорядження земельною ділянкою.

Реалізація права власності забезпечується, з одного боку, волевиявленням громадян, з іншого – нормотворчою, управлінською та правозахисною функцією держави як гаранта прав і свобод її громадян.

Держава, здійснюючи нормативно-регулятивну діяльність, забезпечує охорону права власності на природні ресурси через законодавче закріплення його в нормативно-правових актах. Так, відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. В Земельному кодексі України закріплено, що права власників земельних ділянок охороняються законом. Закон захищає права власників також і інших природних об'єктів.

Припинення і обмеження права власності може мати місце лише у випадках, передбачених законом.

Практичні завдання

 

3.1. Фермер Величко подав до суду позов до адміністрації державного заповідника про відшкодування шкоди, заподіяної його господарству в результаті знищення дикими кабанами врожаю картоплі на ділянці 43 га. Адміністрація заповідника відмовилася прийняти позовні вимоги, вказавши, що вона не може нести відповідальність за поведінку диких тварин у стані природної волі.

Проаналізуйте ситуацію, що склалася. Обґрунтуйте позиції кожної із сторін у спорі. Яким має бути рішення суду? Чи змінилася б ситуація, якби шкода була заподіяна тваринами, котрі утримувалися в неволі, наприклад, в зоопарку?

Відповідь

Виходячи із загальних приписів законодавства України, в тому числі і екологічного права, про правопорушення і юридичну відповідальність можна дійти висновку про те що:

Право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо - вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому повторюватись у часі.

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. З формально – юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно – правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів.

Отже, правопорушення – це суспільно – шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести:

а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність;

б) необхідною ознакою суб’єктивної сторони є вина у формі умислу або необережності;

в) об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність суб’єкта правопорушення;

г) об’єктом правопорушення є суспільні відносини, соціальні цінності.

Вище нами були зазначені чотири елементи складу правопорушення за наявності яких настає юридична відповідальність. Відсутність хоча б одного елемента робить неможливим настання юридичної відповідальності. А так як в чинному законодавстві України зазначено, що суб’єктом правопорушення є індивід чи колектив людей (індивідуальний суб’єкт – це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку). Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб’єкт.

Колективним суб’єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких пов’язані з колективним винесенням рішень. Можна з впевненістю сказати, що тварини у стані природної волі не являються суб’єктами правопорушення, а від так юридична відповідальність не настає в жодному разі.

У нашому випадку фермеру можлива компенсація заподіяної шкоди страховими компаніями, якщо була укладена така угода.

Якби шкода була заподіяна тваринами, котрі утримувалися в неволі, то відповідальність і компенсацію заподіяної шкоди несе власник тварин. Згідно статті 16 «Особливості права власності та інших речових прав на тварин» Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 8 вересня 2005 року № 2865-IV право власності або інші речові права особи, яка утримує тварину, обмежені необхідністю дотримання норм і вимог законодавства. Шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її утримує.

 

3.2. Громадянин Кушнір подав до суду позов до місцевого хімкомбінату про відшкодування шкоди, заподіяної його здоров'ю, а також моральної шкоди. Він вказав, що в результаті діяльності хімкомбінату, який систематично здійснює скиди і викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище, в нього розвинулася астма. Наявність моральної шкоди обґрунтовувалася тим, що, через забруднення довкілля, позивач втратив можливість задовольняти свої естетичні, культурні та інші потреби, пов'язані зі спілкуванням з природою. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог, вказавши на неможливість довести причинний зв'язок між діяльністю комбінату та вказаними наслідками.

Дайте правову оцінку ситуації. Чи обґрунтовані вимоги Кушніра? Які докази можуть бути подані для доведення причинного зв'язку?

Відповідь

Згідно статті 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

Шкода, заподіяна довкіллю у зв’язку з виконанням угоди про розподіл продукції, підлягає відшкодуванню відповідно до вимог статті 29 Закону України “Про угоди про розподіл продукції”.

Так, теоретично, громадянин Кушнір має право на відшкодування за втрату здоров’я і за моральну шкоду, але йому треба надати обґрунтовані докази причинного зв’язку.

 

3.3. Гр. Огієнко з десятирічним сином прийшли до зоопарку, зупинилися біля клітки з риссю. Хлопчику захотілося нагодувати рись і він кинув до клітки шматок м'яса, що валявся поруч. Це помітив працівник зоопарку, який зробив Огієнку зауваження і провів його з сином до приміщення адміністрації зоопарку. Там представники адміністрації, пояснивши відвідувачам, що вони грубо порушили правила відвідування зоопарку, записали прізвище, ім'я та по-батькові гр. Огієнка, його місце проживання та запропонували піти з зоопарку.

Наступного дня рись захворіла, а через кілька днів здохла. За висновком ветеринара, смерть була спричинена внаслідок отруєння.

Адміністрація зоопарку звернулася до міліції з вимогою притягти гр. Огієнка до адміністративної відповідальності за вчинення дій, які потягли загибель рисі. Одночасно адміністрація пред’явила позов проти Огієнка про відшкодування шкоди, заподіяної зоопарку загибеллю рисі звичайної, яка занесена до Червоної книги України, в розмірі 2500 грн.

Яку відповідальність повинен нести гр. Огієнко? Чи правильно визначено розмір заподіяної шкоди?

Відповідь

Громадянин Огієнко несе адміністративну відповідальність. Згідно ст.89 «Жорстоке поводження з тваринами» Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 №8079-Х жорстоке поводження з тваринами, їх мордування або вчинення інших дій, що призвели до їх мучення, каліцтва чи загибелі, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно Постанові Кабміну від 1 червня 1993 р. № 399 «Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної книги України» розмір заподіяної шкоди за загибель рисі звичайної, яка відноситься до ІІ категорії (вразливі: види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії "зникаючих", якщо продовжиться дія факторів, що впливають на їх стан) дорівнює 2500 грн.

Список літератури

 

1. Закон України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.07.91 // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.

2. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. - К.: Істина, 2003.

3. Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр – 2001 – 15 листопада. -№211-212.

4. Водний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 24.-Ст. 189.

5. Кодекс України про надра // ВВР України. - 1994 - № 36. - Ст. 340

6. Лісовий кодекс України // Урядовий кур'єр – 2006 – 18 лютого.

7. Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.01 // ВВР України. - 2002. - №14.-Ст. 97.

8. Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21 лютого 2006 року №3447-IV

9. Закон України «Про мисливське господарство та полювання» від 22.02.2000 //ВВР України. - 2000. - № 18. - Ст. 132.

10. Закон України «Про екологічну експертизу» від 09.02.95 // ВВР України -1995.-№8.-Ст. 54.

11. Закон України "Про Червону книгу України" від 7 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № ЗО. - Ст. 201.

12. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» в ред. від 21 червня 2001 р. // ВВР України. - 2001. - № 48. - Ст. 252.

13. Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 10.12.04.

14. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Затв. Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року // ВВР України. -1992-№46. -Ст. 637.

15. Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства цінних видів риб, водних безхребетних і водних рослин у рибогосподарських водних об'єктах України: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р.

16. Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів: Постанова КМУ від 08.04.1999.

17. Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної книги України: постанова Кабінету

18. Баб'якО.С, БіленчукП.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України. - К., 2000.

19. Екологічна політика України // Журнал. - Міжнародний центр перспективних досліджень, № 10, 2000 р.

20. Екологічне право (повний академічний курс)/За ред. В.і. Андрейцева. - К., 2001.

21. Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів / За ред. В.К. Попова, та А.П. Гетьмана. -X., 2001.

22. Малишко М. Основи екологічного права України. - К., 1999.

23. Саксонова О. Державне регулювання в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів // Регіональна економіка.-2002-№1.-с.267-271.- Біібліогр.: 5 назв.

24. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки // Навч. посібник. - К.: МАУП, 2000. -176 с.: іл. - Біібліогр.: с. 166–169.

25. Чистов С.М, Никифоров А.Є, Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки // Навч.посіб. - вид. ІІ - К.: КНЕУ 2004.-440 с.

[1] Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10.12.2004 №17, п.1.