double arrow

Філософські пошуки причин і основ соціального розвитку

1

Філософія соціального розвитку

 



 

Реальний процес історичного розвитку вивчає всесвітня історія. Вона фіксує реальні емпіричні факти, в цьому процесі події носять індивідуальне забарвлення. Історія людства постає як історія багатьох народів і держав, країн і регіонів, зміни різних епох, воєн і революцій, вона наповнена масою унікальних подій життя людства в соціальному часі і просторі.

Але як не потонути в цьому морі фактів? Як зв'язані вони між собою? Чи є якась закономірність в історії розвитку різних країн і народів? Відповісти на ці запитання можна, спираючись на певні теоретичні ідеалізовані моделі суспільного розвитку, що відбивають внутрішні, сталі, необхідні, регулярні зв'язки і відношення. Безсумнівно, такі моделі – завжди певне спрощення й ідеалізація реального процесу історичного розвитку, але вони дозволяють глибше проникнути в сутність процесу, знявши наліт випадковостей. Саме ці моделі задають вихідні принципи підходу до вивчення реальної історії, дозволяють побачити цілісність історичного процесу. Їх розробка і є однією з основних завдань філософії історії. Інша не менш важлива проблема над якою розмірковує філософія історії – це проблема про причетність людини до історії, про можливість співучасті людської свідомості в процесі історичних змін, проблема сенсу і мети існування суспільства й історичного розвитку.




Розвиток філософських поглядів на людську історію своїми витоками сягає часів Конфуція і Лао Цзи, Платона й Аристотеля. У давнину розвиток суспільства розумівся в основному як проста послідовність подій, або як поступова деградація від висхідного золотого століття. Крім того, історія суспільства розглядалась як циклічний круговорот, що повторює одні й ті ж стадії. У християнстві вперше з'являється уявлення про метаісторичну мету суспільства і людини. У XVIII ст. з'явилося чимало уявлень, основаних на безмежній могутності людського розуму і здатності суспільства до необмеженого руху вперед. У Гегеля поняття прогресу знайшло форму саморозвитку світового духу з центральною ідеєю теодицеї, тобто виправдання Бога за існування зла в історії. У марксистській концепції суспільства прогрес зв'язувався з розвитком продуктивних сил суспільства, ростом продуктивності праці, звільненням від гніту стихійних сил суспільного розвитку і експлуатації й оволодінням стихійними силами природи. Кінцевою метою і критерієм прогресу виступав розвиток людини як гармонійно розвинутої і вільної людини. Регресом вважався рух суспільства в зворотному напрямі, викликаний реакційними суспільно-політичними силами.

За довгі роки роздумів над проблемами філософії історії склалися певні традиції розуміння історичного процесу. Одна з них розглядає всесвітню історію в її просторовому прояві, у цілісності її системного буття у формі культури і цивілізації – цивілізаційне бачення історії. Загальною парадигмою такого роду концепцій є ідея самобутності розвитку кожної країни чи народу, їх абсолютної «несхожості» на інших, несумірності і непорівняності розвитку цілих регіонів (наприклад, Сходу і Заходу) чи самобутності на рівні культур і цивілізацій (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін).



Інша традиція, чи ледве не найбільш стала, розглядає історію людства як єдиний процес, що протікає в єдиному часі, і являє собою послідовну зміну етапів цього процесу від нижчих до вищих – традиція стадійного бачення всесвітньої історії. Стадії всесвітньої історії в цьому випадку є щаблями руху людства до певної мети, що розглядається як стан завершення всіх попередніх зусиль у суспільстві, стан розвитку суспільства, де здійснювалися б найбільш шляхетні людські ідеали. Передумовою такого бачення історії є уявлення про час, у якому розгортається історія, як про стрілу, напрямок якої проходить в одному напрямі – з минулого через сьогодення в майбутнє безповоротно. Таке тлумачення подій припускає визнання єдності народів, подібність їх доль і устремлінь. Стадійне бачення всесвітньої історії неминуче припускає ідею прогресу людства (від лат. progressus – рух уперед, regressus – повернення). Це у свою чергу впливає на світовідчуття людей, вносить в нього оптимістичне начало.



Сама ідея розглядати історію у вигляді послідовних стадій розвитку має своє коріння в середньовіччі. Першим, хто осмислив її і виразив у концептуальному вигляді, був Августин Аврелій (354–439 рр.), один із засновників християнського богослов'я. У його «Граді Божому» він пише, що людство проходить у своєму розвитку ряд стадій. Августин співвідносить ці стадії з періодами розвитку людини з фактами біблейської історії. Історія у Августина завершується торжеством Граду Божого (Церкви, її ідеалів), інакше кажучи, вона має есхатологічний характер (від грецьк. eshaton – останній і logos – слово, знання), тобто вона неминуче закінчується.

Ідея висхідного розвитку людства одержала поширення в Європі в XVIII ст., тобто в епоху Просвітництва. Тоді, багато хто зв'язував прогрес людства з розвитком і поширенням у суспільстві наукових знань, ідей атеїзму і моральності; майбутнє бачилося не інакше як справедливим співтовариством вільних, рівних і освічених людей. Про це писали Гердер, Кондорсе, Тюрго й ін. Вони дотримувались тієї логіки історичного процесу, відповідно до якої людство піднімалось по щаблях прогресу, починаючи з первісного стану. Історія пояснювалась винятково природними причинами, релігійні її тлумачення практично були відкинуті.

У найбільш узагальненому вигляді ідея стадійного розвитку всесвітньої історії розроблена у філософській системі Гегеля (1770–1831 рр.). Сутністю світової історії Гегель назвав розвиток світового духу (надлюдського розуму); він відбувається «у часі і у наявному бутті» і здійснюється по необхідності. У процес розгортання єдиного світового духу включені духи окремих народів, у підсумку ми маємо світову історію, прогрес якої Гегель розглядав як «прогрес у свідомості свободи». Відповідно до цього Гегель розглядав всесвітню історію у вигляді певних стадій прогресу, що послідовно змінюють одна одну. Він вважав, що у східному світі (тобто світі древнього сходу) вільний один (деспот); у греко-римському світі вільний дехто (у рабовласницькому суспільстві є вільні громадяни, але є і раби); у німецькому світі вільні всі. Німецький світ є вершиною розвитку всесвітньої історії, тому що, як думав Гегель, тут щасливо збіглися ідеї Реформації і Французької революції. Вершиною політичного розвитку Гегель вважав пруську монархію. Інші народи, на думку Гегеля, знаходяться на нижчих щаблях розвитку, наче осторонь від історичної магістралі, хоча, можливо, у майбутньому вони зможуть зайняти більш вагоме місце в історії. Гегель містифікував історію, але на цьому тлі він розкрив дуже важливу для людей проблему – проблему їх духовного розкріпачення, знаходження ними свободи й усвідомлення цього факту.

Із середини XIX ст. широку популярність набула концепція стадійного розвитку історії, що була розроблена К. Марксом і Ф. Енгельсом – концепція суспільно-економічних формацій.

 



1




Сейчас читают про: