Дві гімназії в степовому Гуляйполі

На 1914 рік колишня військова слобода Гуляйполе, тоді волосне село Олександрівського повіту Катеринославської губернії, мало 16150 мешканців. Для порівняння й усвідомлення ступеня винищення мешканців цього волелюбного і непокірного села, від 1934 року вже міста, зазначимо, що на кількість 16200 мешканців Гуляйполе вийшло тільки через 56 років, у 1970 році! І то збільшення кількості населення відбулося значною мірою за рахунок доселення з інших міст і сіл. А далекого 20 листопада 1916 року товариство “Просвіта” відкриває в Гуляйполі, у великому новозбудованому за спеціальним проектом двоповерховому будинку повноправну чоловічу, точніше - хлоп’ячу гімназію. Про цей факт свідчить запис № 1 з архіву Гуляйпільської чоловічої гімназії товариства “Просвіта”. Це чорновий примірник прохання про допуск диякона Гуляйпільської Святотроїцької імені Олександра Невського (військового святого) церкви, випускника Маріупольського духовного училища Георгія Юр’єва до виконання обов’язків гімназійного діловода (Держ. архів Запорізької обл., ф. 50, оп. 1 од. зб. 1). Тут же зберігається чорновий примірник повідомлення Комітету Її Імператорської Високості Великої княгині Єлизавети Федорівни, де конкретно вказано дату відкриття: “Сим сообщаем, что учебные занятия в Гуляйпольской гимназии общества “Просвещение” начались 24 текущего ноября 1916/17 учебного года”. Найперших учнів було дев’ятеро. Їхні батьки здали виконувачу обов’язків директора гімназії громадянину Локтю плату за навчання в першому півріччі в сумі 225 рублів Російської імперії, про що йдеться в заяві до Гуляйпільської кредитівки: “В общество Взаимного Кредита в с. Гуляйполе 28 ноября 1916 года. Честь имею просить Администрацию Гуляйпольского Общества Взаимного Кредита записать препровождаемые при сем 225 рублей, собранные съ 9 учеников гимназии за право учения в первую половину 1916/17 учебного года на текущий счет Гуляйпольского общества “Просвещение”, в получении каковой суммы прошу выдать подателю ея расписку”. Перший виконувач обов’язків директора гімназії, статський радник Ф. Локоть пише листа до попечителя Одеського навчального округу з проханням передплатити каталог учнівської і фундаментальної бібліотек (“…не отказать в высылке во вновь открытую Гуляйпольскую мужскую гимназию общества “Просвещение”). Водночас п. Локоть пересилає гроші - вартість передплати циркуляра Одеського навчального округу. Печатка гімназії була круглою з таким текстом: “Гуляйпольская гимназия о-ва “Просвещение”. Від 8 листопада 1916 року Ф. Локтя призначено директором Гуляйпільської гімназії. Учителем підготовчого (приготовительного) класу був Спиридон Костянтинович Іщенко. Річний оклад С. К. Іщенка станом на 3 травня 1917 р. становив 1080 рублів. Ця сума складалась із квартирних - 240 руб., жалування - 780 руб., прибавки за вислугу одного п’ятиріччя - 60 руб. Наступного 1917-1918 навчального року відкривають у Гуляйполі жіночу (дівочу) гімназію. В особовій справі учителя Закону Божого в Гуляйпільських гімназіях Лоскутова Олександра Тимофійовича (ф. 51,оп. 1, од. зб. 22) від 25 червня 1918 року є вже згадка про жіночу гімназію. Аналіз соціального та національного складу батьків, які подали заяви про бажання навчати дітей у Гуляйпільській чоловічій гімназії товариства “Просвіта” показує, що навіть на 1916-1917 навчальний рік у цій гімназії відмови не було нікому. У списках і заявах є прізвища українців і євреїв, поляків і росіян. На той час у Гуляйполі була, окрім Бочанської, Вербівської, Пісчанської, Гурянської, Херсонської, Подолянської сотень, і Польська сотня з насильно завезених після придушення польського повстання переселенців із Польщі. Є заяви від селян, наприклад, заява від державного селянина Сидора Лютого, рядового солдата 474-ої Катеринославської дружини про прийом у 3 клас його сина Івана, 1900 року народження. Пізніше, у 1919 році, Сидір Лютий, боєць Революційної Повстанської Армії України (махновці), поранений, потрапить у полон до денікінців, які розіпнуть його на броньовику і поженуть броньовик на махновську батарею. Сидір Лютий героїчно загине, скомандувавши своїм гучним голосом: “Прямою наводкою, по броньовику, вогонь!” Серед учителів гімназій були випускники духовних і учительських семінарій, особи з петербурзькою вищою освітою. Це, зокрема, Ольга Афанасіївна Вучичевич, яка закінчила природничий відділ Петербурзьких вищих жіночих курсів. Розпорядженням міністерства освіти Української держави від 16 жовтня 1918 року в Гуляйпільських чоловічій і жіночій гімназіях товариства “Просвіта” введено обов’язкове вивчення українознавства (українська мова, література, історія). Товариство “Просвіта”, окрім двох двоповерхових будинків гімназій (нині це будівлі міської й районної рад і торгового комплексу “Еталон”), збудувала Народний дім із великою залою, сценою, фойє, кімнатами для гурткових занять. Учителі й учні Гуляйпільських гімназій від 1918 року на основі першого театрального колективу гуляйпільського актора і драматурга Єлисея Андрійовича Карпенка (псевдоніми - Український, Степовий гість, Шашура, Люшня, Айра, Олег Азовський, помер 1933 року в Нью-Йорку керівником українського театру ім. Тараса Шевченка) утворили Гуляйпільський феномен - сильний професійно-самодіяльний театр “Колізей”, який діяв у Народному домі “Просвіти”, і в якому ставили вистави за п’єсами українських класиків, у репертуарі було 29 п’єс, серед них “Суєта” та “Житейське море” І. К. Карпенка-Карого. Нині ці п’єси виставляють академічні театри Києва, Львова. Восени 1927 року акторський склад театру “Колізей” було заарештовано, як казав мій батько, актор цього театру, за “укапізм” (що це таке, ніхто не знав). Заарештовані актори й художній керівник театру Петро Петрович Смірнський, вибивши з одвірками двері з підвалу під театром, де їх тримали, розбіглися за ніч із Гуляйполя хто куди: в Запоріжжя, Юзівку, Бердянськ, Оріхів, Азербайджан. А театр з того часу припинив своє існування. У 1920 році Гуляйполе жило насиченим, активним життям, його населення вважалося передовим. У Гуляйполі проживало чимало інтелігенції - учителів, лікарів, людей зі спеціальними технічними освітами. Активне ядро махновців, що залишилося в Гуляйполі, енергійно вело конструктивну роботу за допомогою ентузіастів із народу. Ці люди зайнялися організацією вільних Рад трудящих. Ради були покликані закласти основи нового господарського і громадського життя, заснованого на принципах свободи й рівності без жодної “політичної” влади. Як тільки дозволили обставини, махновці й усе населення Гуляйполя приступили до відновлення освітянської системи. В Гуляйполі було кілька вчителів - прибічників принцинів Вільної школи знаменитого іспанського вільнодумця, засновника системи вільної освіти - Франсиска Феррера. Особливо важливі й цікаві основні ідеї, на яких базувалося відновлення системи освіти. Ось деякі з них: 1. Освітою і вихованням молодого покоління зобов’язані опікуватися самі трудящі. 2. Школа повинна бути не тільки джерелом необхідних знань, а й покликана виховувати свідому, вільну людину, здатну вести боротьбу за справжнє гуманне суспільство, навчати жити і працювати в ньому. 3. Для виконання цих завдань школа повинна бути незалежною, тобто відокремленою від церкви і держави. 4. Освіта і виховання молоді повинні бути справою тих, хто має до цього нахил, здібності, володіє достатніми знаннями й іншими необхідними якостями. Зрозуміло, що все повинно відбуватися за реального контролю трудящих. У Гуляйполі створили комісію, що складалася з учителів, селян, робітників, і яка була наділена всіма повноваженнями: і господарськими, і педагогічними. За дуже короткий час комісія на основі ідей Франсиска Феррера розробила план організації вільної освіти. У село приїхало декілька спеціалістів. Народна освіта відроджувалася на нових основах. Під впливом нових ідей було відновлено цікаві постановки в театрі “Колізей”. У Гуляйполі відкривають музичну і художню студії. Вулицю Вокзальну перейменовано на вулицю Шевченка. Районному будинку культури (тоді - робітничо-селянський клуб) надають почесне ім’я Тараса Шевченка. Цей творчий порив людей грубо перервав черговий напад більшовиків, який відбувся 26 листопада 1920 року. Прихід 1 січня 1921 року в Гуляйполе російських червоних окупаційних військ “ознаменувався” взяттям і розстрілом 300 заручників, мирних мешканців Гуляйполя. У місті на постій і харчування було розквартировано піхотний полк, кавалерійський полк, артилерійський дивізіон. Викачка силою зброї харчових запасів у мешканців Гуляйполя і повіту протягом 1921 року призвела до небаченого голоду, про який мені розповідали батьки, очевидці того страшного часу. А вже 25 січня 1922 року голова Гуляйпільського виконкому Кавранов шле до тодішньої столиці України м. Харкова повідомлення про вимирання з голоду населення повіту. Текст подаю мовою оригіналу: “В голодающих волостях Гуляйпольского уезда население вымирает, сотни умерших, тысячи больных. На почве голода имеется случай поедания матерью детей, а также случаи удушения детей. Кошки, собаки, а также падаль идут в пищу. Массовые бросания семейств главами, уходящими в неизвестном направлении. Настроение населения паническое. Присылаемые жалкие подачки никого не спасают от смерти и вызывают только раздражение. Необходимо срочно выслать 20 врачебно-питательных пунктов с пропускной способностью по 2 тыс. человек ежедневно. Столько же пунктов необходимо для поддержания истощенных. Отмечены села, в которых нет лошадей. В случае промедления и непринятия мер повлечет к вымиранию населення, уничтожению сельского хозяйства и образовани пустыни в Гуляйпольском уезде”. (ЦДАВО України, ф. 20, оп. 1, спр. 8, арк. 68, зв. - 69). Цитовано за книгою “Голод 1921-1923 років в Україні”. 3бірник документів і матеріалів. Київ, Наукова думка, 1993 рік, стор. 75, № 41. А від 15 січня 1921 року Гуляйпільські чоловічу і жіночу гімназії було переведено в статус Совєтських трудових шкіл і об’єднано в школу-семирічку. Згодом, у п’ятирічку безбожництва, в Гуляйполі з цегли зруйнованого Гуляйпільського православного Свято-Троїцького собору збудують і відкриють 1936 року педагогічний технікум, потім йому нададуть статус учительського інституту. Він зробить до війни 1941-45 рр. один випуск. Після війни і до початку 50-х у Гуляйполі діяло педагогічне училище, яке потім перевели до іншого міста. А в Гуляйполі і в селі Новозлатополі Гуляйпільського району відкрили чомусь аж дві психіатричні лікарні. “Обміняли педучилище на дві психлікарні”, - гірко жартували гуляйпільці. Освітянські й культосвітні традиції, закладені Гуляйпільськими гімназіями, відчуваються і сьогодні в особливому, поважному ставленні гуляйпільців до наук і мистецтв (Гуляйполе дало тільки 9 художників), до книг, до української народної пісні (діє народний хор української пісні “Вольниця”), до своєї історії. А історія, як говорили давні латиняни, є вчителька життя. [6] (див. ст.32)