Б) методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності

Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності студентів є слідуючи: методи стимулювання інтересу до навчання, методи стимулювання обов'язку і відповідальності. Викладач може і повинен створювати такі ситуації, коли в студентів виникає інтерес до вивчення того чи іншого матеріалу. З цією метою необхідно організовувати перегляди навчальних телепередач, фрагментів кінофільмів. Інтерес студентів не повинен бути просто інтересом, він повинен стати засобом активізації навчання, сприяти кращому запам'ятовуванню матеріалу, захопленню студентів новим, ще незнаним, незвіданим, іноді парадоксальним. Викладачі, які недооцінюють мотиви збудження інтересу, не мають почуття гумору, зацікавленості, здебільшого просто байдужі до своєї викладацької роботи, програють у всьому, самі залишаються невдоволеними роботою, студентами.

Як метод стимулювання інтересу до навчання набувають великого значення пізнавальні ігри. Це ігри - подорожі, електровікторини, ігри-автомати. Ігрові методи навчання поділяються на не імітаційні та імітаційні. Не імітаційні реалізуються в умовах традиційних занять: лекція, розповідь пояснення, бесіда. До них відносяться: аналіз конкретних ситуацій, імітаційні вправи, ділові ігри, ігрове проектування, розігрування ролей, метод тренажу. Пізнавальні ь допитливість та кмітливість, ігри в навчальному сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм і збуджують емоційну наснагу. Те, що в звичайній ситуації можездаватися нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим. Однак це не значить, що все навчання слід перетворити в гру. Дидактична гра має займати певне місце в навчальному процесі та суттєвим є не лише її якісний бік, тобто ж і які ігри застосовувати, але й кількісний, тобто скільки ігор використовувати в навчальному процесі. Доцільність використання дидактичної гри поряд з іншими методами навчання залежить від багатьох факторів, перш за все від тих, які визначають підхід до вибору будь-якого методу в процесі навчання (творчість педагога з одного боку, та відповідність вимогам принципу з іншого).

Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до їх предмета, коли вони вміло організовані. Попередня підготовка викладача полягає у визначенні теми дискусії, поділу її на питання, що обговорюватимуться. Підготовка студентів полягає насамперед в читанні різноманітної літератури з теми дискусії. Важливу роль відіграють правила ведення дискусії, ініціатива викладача і ведучого. Дискусія успішніше ведеться між паралельними групами, що вивчають одну й ту ж тему з предмету.

Імітаційні методи реалізуються у вигляді нових форм, імітують певний вид діяльності у вигляді ігрових ситуацій, змагань, конкурсів, поєдинків. Серед них викликають інтерес аналіз життєвих ситуацій. Незважаючи на те, що це не заплановано жодною програмою, час від часу, коли це виявляється доречним, бажано розбирати якусь життєву проблему, підійти від теорії до практики життя.

Застосування кожної із цих методів у різних умовах навчального процесу спонукає до виявлення різного рівня пізнавальної діяльності студента.

Друга група це методи стимулювання обов'язку і відповідальності. Педагог повинен привчати студента до праці і якщо студент зі школи не звик працювати за принципом "треба", то важко доведеться викладачу. Бо поняття "хочу-не хочу" і "треба" закладаються в психіку дітей в ранньому віці. Але це не означає, що викладач повинен застосовувати жорстку систему тиску й покарань на студента. Він повинен передусім роз'яснити мету навчання предмета. Насамперед слід пояснити важливість вивчення даного предмету в суспільних та особистих інтересах студента, в оволодінні обраною спеціальністю. Це слід підкреслювати неодноразово і поступово, це здійснює свій стимулюючий вплив.

Вимоги до вивчення предмета в навчальному процесі є різноманітні: орфографічні, дисциплінарні, організаційно-педагогічні. Ними стимулюють певний упорядкований, системний хід діяльності студентів, ненав'язливе, але повсякденне виконання, відповідальність. Виконання цих вимог привчає студентів до навчальної дисципліни і, навпаки відсутність або недодержання їх знижує ефективність усього процесу. Викладач вже від початку роботи з групою має чітко визначити вимоги до вивчення свого предмету і тоді студенти передають один одному, що в такого-то викладача необхідно вчити предмет, бо він вимогливий.

Заохочення та покарання теж є методом стимулювання. Звичайно, головну роль відіграє оцінка студента, одержана за успіхи чи невдачі у вивченні предмета. Але поряд з цим багато важить для більшості студентів усне схвалення роботи студента чи осуд його поступників. Тут необхідно тільки педагогу встановити внутрішній закон - не користуватися ніколи антипедагогічними прийомами: виведення з уроку, виставлення оцінки не за знання з предмета, а за поведінку, виставлення крапок у журналі замість оцінки. Викладач, може сказати студенту, який особливо "розгулявся" в нього на уроці "Ви погано сприймаєте новий матеріал, подивимся, як Ви його засвоїте, опрацювавши самостійно". А на слідуючому уроці справді попитати студента з цього матеріалу і виставити йому об'єктивну оцінку.