Розділ IV. Основи цивільного права

Тема 1. Загальні засади цивільного права.

 

Цивільне право, як самостійна галузь права, має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові відносини. Це є предмет цивільного права.

Цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Джерелами цивільного права є конституція України. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13,14 і 41. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. Однім з найважливіших законів є Цивільний Кодекс України, який був затверджений 18 липня 1963 року. В нього внесено зміни і доповнення. В 1993 році був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому містяться цивільно-правові норми. Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента, постанови і розпорядження кабінету Міністрів.

З питань цивільного законодавства приймають рішення голови місцевих державних адміністрацій. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути організацій. Удосконаленню майнових відносин служать також акти Вищого арбітражного Суду України.

Норми цивільного права регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. Цивільно-правові відносини – це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Елементами цивільно-правових відносин є суб’єктивний цивільний обов’язок.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації).

Суб’єктам цивільно-правових відносин притаманні такі якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Об’єктами цивільно-правових відносин є:

а) речі;

б) дії, у тому числі послуги;

в) результати духовної та інтелектуальної творчості у особисті немайнові блага.

Цивільно-правові відносини досить різноманітні і вони поділяються на види: регулятивні та охоронні, абсолютні, відносні та загально-регулятивні, активні та пасивні, речові та зобов’язальні, майнові та особисті немайнові відносини.

Підставами виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які народжують цивільні правовідносини.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямованні на встановлення, зміну або припинення цивільних справ або обов’язків.

Угоди – це вольові і правомірні дії. Щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Вони називаються умовами дійсності угод.

До них належать умови:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст угоди;

г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Норма волевиявлення – це форма угоди.

Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Порушення умов закону про вчинення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому разі, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (статті 180 та 191 ЦК України).

Угоди можуть укладати лише особи, які володіють дієздатністю. Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Недійсні угоди, які укладаються під впливом насильств, погрози, обману, мнимі та удавані угоди.

Угоди бувають одно -, двох або багатосторонніми. Двостороння угода називається договором. Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні і реальні. За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні.

Важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій є строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах.

Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За джерелами встановлення можна виділити строки (терміни) які визначаються:

а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті);

б) адміністративним актом;

в) угодою (договором);

г) рішенням суду.

Також є строки за ступенем самостійності учасників(імперативні і диспозитивні), за розподілом обсягу прав та обов’язків сторін (загальні й окремі).

Загальне значення має наділ строків за способами їх встановлення. Строк визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями, годинами.

Правовідносини прийнято поділяти на охороню вальні та регулятивні. У регулятивних правовідносинах встановлювані строки:

 а) гарантійні;

б) оперативного захисту;

 в) претензійні;

г) процесуальні;

д) позовної давності, яка визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: а) загальні і б)спеціальні. Останні ще називають скороченими.

Загальний строк позивної давності, встановлений тривалістю у природі незалежно від того, хто подає позов: громадянин, юридична особа, держава.

Спеціальні строки позивної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог (ст.72 ЦК України, ст.237, п.3 ч.1 ст.343, ст..350, ч.2 ст.366, ч.1 ст.343) – шість місяців. Строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, що випливають з договорів перевезення.

Перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред’явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:

 а) зупинення перебігу давності (ст.78 ЦК України);

 б) переривання її (ст.79);

 в) відновлення пропущеного строку позовної давності (ч.2 ст.80,81).

Коли особа не має за законом можливості вчиняти юридичні дії, тоді виникає представництво. Це здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті.

Представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження. Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва.

Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Вона має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов’язково має бути зазначена особа, якій вона видана. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні, спеціальні та разові.

Письмова форма довіреності може бути посвідченою нотаріусом.

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення.

Чинність довіреності припиняється внаслідок умов, які передбачені законодавством (ст..69 ЦК України).

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).

Тема 2. Право власності.

 

Власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ на встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними.

Зміст понять “власність” і “право власності” може мати різне значення, залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге – юридичний.

Право власності – це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов’язки, щодо цього майна.

Суб’єктами права власності чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через своїх представників чи спеціально утворювані органи.

Об’єкти права власності являють собою певні різновиди об’єктів цивільних прав, які законодавець часто називає “майно”. Коло об’єктів права власності значно розширило законодавство України. Такими визнані цінні папери, результати інтелектуальної праці та інш.

Право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження.

Право володіння є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю.

Право користування – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб. Це право нерозривно пов’язане з правом володіння.

Право розпорядження – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Всі юридичні факти, які утворюють правові відносини власності можна поділити на первісні і похідні.

До первісних способів права власності належать: створення нової речи (виробництво), переробка речі, володіння плодами, доходами, націоналізація, конфіскація, знахідка, скарб, безхазяйне майно.

Похідні способи набуття права власності пов’язані з переходом права власності як правило, з актом розпорядження майна, яке має місце з боку попереднього власника.

Припинення права власності у відгукувала і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики.

Підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

Залежать:

 а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

 б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

 в) знищення або викидання майна власником.

Не залежать від волі власника:

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихії або протиправних дій інших осіб;

 в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Законодавством України встановлені такі форми права власності, як право приватної власності, право державної та комунальної власності, право спільної власності, право інтелектуальної власності, право промислової власності та інш.

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов’язки. Захист законних прав громадян є найголовніші завдання держави (ст.13 Конституції України).

Основні засоби захисту цивільних прав перелічуються у ст..6 ЦК України. Захист здійснюється шляхом:

- визнання цих прав;

- відновлення становища яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право;

- компенсація моральної шкоди;

- припинення або зміни правовідносин;

- присудження до виконання обов’язку в натурі;

- стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Основними способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (індикаційний позив) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негативний позив).

Також існують допоміжні речово-правові засоби захисту:

- позов про визнання права власності;

- позов про виключення майна з опису;

- позови про захист прав співвласника у разі виділу, наділу та продажу спільного майна; і зобов’язально-правові засоби;

- способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); способи захисту права власності в делікатних зобов’язаннях; повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Цивільне законодавство України має норми спеціальних засобів захисту. Це позови про визнання угоди недійсною і способи захисту права власності померлих та осіб, визначених безвісно відсутніми або оголошених померлими; способи захисту прав власників від неправомірного (ст..56 і 57 Закону України “Про власність”) чи правомірного (ст..48,51,52-54 Закону) втручання державних органів.

Тема 3. Зобов’язальне право.

В системі цивільного права України посідає важливе місце інститут зобов’язального права. Це право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв’язку з передачею майна, надання послуг, виконання робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Зобов’язання – це цивільні правовідносини. Вони можуть виникати:

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Правомочна сторона у зобов’язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов’язальна – боржника. У деяких зобов’язаннях один із суб’яєктів виступає виключно як кредитор, інший – виключно як боржник. Однак, здебільшого, кожен з учасників зобов’язання є водночас і кредитором і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу.

Зміст зобов’язальних правовідносин утворюють суб’єктивні права та обов’язки його учасників. Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру. Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Зобов’язальні відносини виникають з обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів. зобов’язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів);

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі та інш. (ст..4 ЦК України).

Під виконанням зобов’язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов’язків, що випливають із зобов’язань. Необхідною умовою належного виконання зобов’язання визнається виконання його особисто боржником. Боржник може покласти виконання обов’язку на третю особу (передоручення зобов’язання), а кредитор має право доручити третій особі право прийняти виконання (переадресування виконання).

Місце, в якому має бути виконане зобов’язання, визначається нормами, які регулюють даний вид зобов’язань. Іноді місце виконання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання визначається виходячи із суті зобов’язання.

Коли жоден з наведених способів не дає змоги встановити в якому місці має бути виконане зобов’язання, застосовують загальні правила - місце проживання боржника (ст..167 ЦК України).

Строк виконання зобов’язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов’язково має настати.

При простроченні боржника, кредитор має право або вимагати виконання зобов’язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Можливо дострокове виконання зобов’язань.

Коли суб’єктами зобов’язання є кілька боржників або кілька кредиторів, з точки зору способу виконання зобов’язання поділяються на часткові та солідарні.

У частковому зобов’язанні кожен із боржників зобов’язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибув, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають на них обов’язок перед кредитором.

У солідарному зобов’язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тільки боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторів, зобов’язання припиняється.

Субсидіарна відповідальність – це додаткова цивільно-правова відповідальність, коли інша особа несе відповідальність за боржника. Наприклад, на підставі ст.447 ЦК України, батьки несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми дітьми у віці від 15 до 18 років, при відсутності у неповнолітніх майна або заробітку, достатнього для відшкодування збитків.

Закон передбачає наступні способи забезпечення виконання зобов’язань:

1) зобов’язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об’єднують заставу і утримання.

У цивільному законодавстві є відповідальність за порушення зобов’язань. Вона поділяється на договірну та позадоговірну. Цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов:

- протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

- шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

- причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою;

- вини особи, яка заподіяла шкоду.

Закон регламентує способи припинення зобов’язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.

Проект ЦК України передбачає такі нові підстави припинення зобов’язань за згодою сторін, як відступна та прощення боргу.

Тема 4. Окремі види зобов’язань.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір (ст.151 ЦК України).

Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним з видів угод.

Договори – це дво - або багатосторонні угоди.

Договору властиві такі ознаки:

1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох;

2) договір – це та спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо).

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні. Але договорам можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори.

Залежно від послідовності досягнення цілей, договори можна поділити на попередні та основні.

Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Можна виділити такі групи договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, позика, міна, дарування, контрактація тощо);

2) договір про передачу майна у тимчасове користування (оренда, побутовий прокат, лізинг тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори тощо);

5) договори про надання послуг (дарування, перевезення, схов, кредит, комісія тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір тощо).

Зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець 9одна сторона) зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Це оплатній, двосторонній і консенсуальний договір. Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК України (статті 224-240), законами України “Про захист споживачів”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо.

Розрізняються кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:

 а) договори купівлі-продажу в торгівлі; договори, які укладають на біржах та аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;

 в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валюти, автомашин, квартир, жилих будинків;

г) договори купівлі-продажу об’єктів приватизації та ін.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну.

Договір міни (бартеру) спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. За своїми юридичними ознаками договір міни є оплатним, двостороннім і консенсуальним.

За договором дарування, одна сторона (дарувальник) передає безоплатно другій стороні (обдарованому0 майно у власність (ст.243 ЦК України). Цей договір вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, та він належить до реальних угод.

Дарувальник повинен бути власником відчужуваного майна. Договір дарування є завжди безоплатним, одностороннім. Він укладається у формі усної або письмово.

Позика займає самостійне місце в системі цивільно-правових інститутів. Відносини позики полягають у наданні в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Для позики характерно існування особливого виду довіри, якою користується особа, що прийняла на себе обов’язок майбутнього платежу, з боку особи, яка має право на цей платіж, тобто договору, яку позикодавець надає боржникові.

За своїми правовими ознаками договір позики є односторонньою, реальною, оплатною або безоплатною угодою.

Договір позики, що укладається на суму понад 50 крб., має бути вчинений у письмовій формі.

Тема 5. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

 

Однією з підстав виникнення зобов’язань, згідно за ст.440ЦК України, є заподіяння шкоди іншій особі. Цей вид забов’язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, протиправне, винне заподіяння шкоди особою, тобто особою, яка зобов’язана відшкодувати шкоду особистості громадянина або його майну, чи майну організації.

Учасники цивільних правовідносин називаються кредитором і боржником. Громадянин виступає як боржник за умови, що він здатний відповідати за свої дії. Це, за чинним цивільним законодавством України, настає з 15 років не лише для громадян України, а й на іноземців та осіб без громадянства. Організація відповідає за умови, що вона користується правами юридичної особи.

Об’єктом зобов’язань є відшкодування, яке боржник зобов’язаний надати потерпілому. Відповідно до ст.453 ЦК України, воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров’я та заподіяння смерті відшкодування заробітку, а також інших витрат.

Стаття 450 ЦК України регулює зобов’язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Тема 6. Спадкове право.

Спадкове право – це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов’язків.

Відповідно до ст.525 ЦК України, часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть. Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду.

Місцем відкриття спадщини визначається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, місцезнаходження майна або його основної частини. В свою чергу, місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає.

За місцем відкриття спадщини необхідно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Чинним ЦК України передбачено такі підстави спадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом.

Кожний громадянин має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

Заповіт – це одностороння угода. Заповіт може бути укладений у всіх випадках лише особисто, заповідачем, при цьому заповідач обов’язково має бути дієздатною особою.

Заповіт має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми тягне за собою недійсність заповіту.

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом. Це регламентує ст.542 ЦК України.

Заповіт складається у двох примірниках, обов’язково зазначається місце та час його укладення. Він має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно закону посвідчувати цей документ.

Громадянин не може надати прав комусь за дорученням підписати заповіт. Він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках.

Розпорядження відносно вкладу може бути зроблено у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника.

Підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній чи кількома особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або організаціям.

Спадкодавець може поділити майно в будь-яких частках.

Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків та утриманців померлого. Вони успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше 2/3 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом.

Коли громадянин не залишив заповіту або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються до спадкування, або громадянин розпорядився лише частиною свого майна, настає спадкування за законом.

При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осіб, зазначених у законі.

Спадкоємці за законом поділяються на дві черги.

До складу спадкоємців першої черги входять такі особи: діти, дружина (чоловік), батьки, онуки та правнуки лише за умови, коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право на спадщину, померли ще до її відкриття.

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи: брати та сестри померлого, дід і баба померлого.

Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців за законом або заповітом виникає право спадкування. Прийняття спадщини – це не обов’язок, а право спадкоємців.

Для прийняття спадщини спадкоємець повинен подати заяву до відкриття спадщини щодо її прийняття або фактично вступити в управління чи володіння спадковим майном.

Зазначені дії мають бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо спадкоємець не прийняв спадщини, його частина переходить до інших спадкоємців, які закликаються до спадкування. Якщо всі спадкоємці не прийняли спадщини або не закликаються до спадкування, майно за правом спадкування переходить у власність держави.

Спадкоємці несуть відповідальність за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна.

Особливості спадкування окремих видів майна регулюються у спеціальних нормативних актах. Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року встановлено спеціальний порядок на підставі набуття спадкоємцями права на вступ до товариства.

Особливим об’єктом спадкового права є авторське право. Авторські права спадкоємців діють протягом 50 років після смерті автора, починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Але для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 50 років після того, як твір було обнародувано.