Своєрідність архітектоніки твору»

Учебная дисциплина:               Украинская литература

Преподаватель:                            Гальченко Яна Александровна

Группа:                                     П-1-19(26)

Дата занятия:                               15.04.2020 г

 

Тема: В.Шевчук «Дім на горі»

План лекцiї

1. «Теорія літератури»

2. «Історія написання твору»

3. «Своєрідність архітектоніки твору»

4. «Барокові притчеві мотиви й символи»

5. «Фольклорна основа твору»

6.«Проблематика й символіка твору»

7. «Але чому ж саме «Дім на горі?»

8. «Образи демонологічних істот у творі»

9. «Жіноче начало й чоловіче у творі»

10. «Стильова своєрідність роману»

Подивитися презентацiю

Https://naurok.com.ua/prezentaciya-valeriy-shevchuk-d..

Теорія літератури»

Світова література сьогодні активно звертається до архетипів народного світогляду, народного міфологічно-фольклорного мис­лення. І все ж зауважуємо, що художній міфологізм у сучасній прозі — проблема складна і далеко не однозначна. Сам термін визначають як безпосереднє звернення до міфології або як «нову міфотворчість», тобто створення узагальнюючих образів, подібних чимось до міфу (т. зв. літературні аналоги міфу). Дослідник міфів

А. Звєрєв, наприклад, вважає, що «існує міф, який не винахо­диться, а запозичується з метою переосмислення, і такий, що ніби народжується безпосередньо під час оповіді».

Фольклорно-міфологічна умовність, виступаючи в сучасній прозі носієм філософської напруженості й художнього лако­нізму, здійснює безпосередній вплив і на жанрово-композиційну структуру твору. Адже «кожна нова спроба синтезувати народно- фантастичне й реальне, нове й традиційне розширює можливості епічного письма, видозмінює художню конструкцію роману, забез­печує йому оновлюючий розвиток». Щоправда, погоджуючись із думкою А. Кравченка, зауважимо, що в сучасному українському романі загалом використання міфологічних сюжетів та образів дещо обмежене.

Проте питання своєрідних міфологічних вкраплень у тво­рах В. Шевчука вважаємо важливим і неоднозначним, оскільки письменник досить часто вдається до такого «нежиттєподібного»

на першии погляд, але глибинного і всеосяжного насправді дже­рела образності, як народна міфологія. Підтверджує це думка М. Павлишина, який виділяє у творах прозаїка так звані «міто- логічні топоси»: традиційні і ті, які отримали свою міфологічну функцію безпосередньо у творах. Показовим у цьому плані можна вважати роман-баладу «Дім на горі», жанрово-композиційна спе­цифіка якого прямо співвідноситься з фольклорно-міфологічною традицією.

Притча — улюблений жанр В. Шевчука. У цьому ми пере­конаємося, досліджуючи його творчість.

Із давноруської «притча» — те, що «притичеться», приміря­ється до чогось й отримує своє значення. Це навчальна алего­рична відповідь, у якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору.

 За жанровими ознаками притча найбільш споріднена з бай­кою, хоч і має ряд відмінностей, які є ознаками притчі:

а) майже не звертається увага на характери героїв;

б) має архаїко-урочисту манеру оповіді;

 

в) за мірками класицизму належить до високого стилю (бай­ка — до низького).

 

За змістом притчі поділяються на:

а) релігійні і світські;

б) філософські й моральні;

в) фольклорні.

Притча, як різновид оповідання, містить в іносказальній, але­горичній формі повчання. Але в цьому жанрі воно більше зна­чиме, ніж просто в оповіданні. Притча ілюструє важливу ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора й почасти використовується з метою прямої настанови читачу в питаннях людської й суспільної поведінки.

 

В українській літературі притчу використовували Т. Шевченко («Притча про блудного сина»), І. Франко («Мій Ізмарагд), В. Яво- рівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік»), Б. Олійник («Сім»).

 

В. Шевчук полюбляє притчу філософсько-морального змісту, якою є «Панна сотниківна». За модифікацією це — притча- парабола без пояснення. Це значить: у її структурі лежить інако- мовний сюжет й інакомовні образи. Таким чином, В. Шевчук спо­нукає нас знаходити потрібні асоціації, аналогії, співставлення, тобто примушує працювати, мислити. Тільки тоді твір буде про­читаний. Отже, треба прочитати розумом, думкою, бо свої твори В. Шевчук пише для гомо сапієнс (О.І.Колодій).

 

Притчевість — це така якість художнього твору, що виявляє завуальоване, приховане в тексті, його вихід на морально-етичну та філософську проблематику на високому рівні узагальнень».

Особливості «притчевої прози:

своєрідна двоплановість;ситуації морального експерименту (лабораторних ситуацій);багатопланові символічні образи;використання у творі параболи;ускладнені часопросторові характеристик;спорідненість притчевості та іронічності як наслідок того, щоіронічна література аксіологічна за своєю сутністю;театральність;традиційна біблійна символіка;вихід на рівень міфологічного світовідчуття.

 

Історія написання твору»

Створювався він у 1966-1980 рр., а вийшов у світ 1983 р.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку «Дім на горі» я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини «Голос трави». Писа­лася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкішне поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповіда­ння, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу час­тину — роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці — «Дім на горі». Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».

 

Своєрідність архітектоніки твору»

 

Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У пер­шій («Дім на горі. Повість-преамбула») розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 рр., але в долі кожного чомусь уперто простежується низка загадко­вих і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шев­чуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших».

 

Отож у романі два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить.

 

У творі відчувається барокове поєднання високого (духовного) й низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духо­вності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра й зла, світла й темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.

 

Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шев­чук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому спе­цифічне барокове світосприйняття, що відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Маріїнський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубиць- кий монастир… Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих

споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важли­вішим, аніж повсякденні проблеми й звичайна життєва метушня.

 

«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спору­дами. Друга частина — «Голос трави» — ніби основа цієї спо­руди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно- міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід’ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корек­цію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантас­тичними, умовними, ірреальними.

 

Кожне оповідання — своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться.

 

У структурі твору відбувається складне «переломлення» еле­ментів і форм синкретичного мислення. Через баладу, яка, як й інші жанрові різновиди пісенної епіки, «за типом свідомості тяжіє до світу міфології, проте як явище мистецтва належить літературі», роман взаємодіє з міфом, іноді ж ця взаємодія не опо­середковується ніякими проміжними ланками.