Географічне положення Північної Америки

За своєю площею Північна Америка займає - 20,36 млн км кв. (з островами 24,25 млн км кв.) Посідає третє місце серед континентів планети. Як і Південна Америка, вона значно витягнута з півночі на південь.

Мис Мерчісон на північній окраїні материка омивається холодними водами Північного Льодовитого океану. А південній окраїні - мисі Мар'ято - невідомі а ні сніг, а ні крига На відміну від материків тропічних широт, Північна Америка розташована повністю у Північній півкулі. Континент простягається в усіх географічних поясах, крім екваторіального. Тому природа його різноманітніша порівняно, наприклад, з Південною Америкою.

Південну частину материка, що розташована у тропічних широтах, називають Центральною Америкою. До неї відносять також Центральноамериканські острови (Вест-Індія). Миси Принца Уельського і Сент-Чарльз - крайні західна та східна точки материка. Північна Америка за своєю формою нагадує трикутник, оскільки її південна частина значно вужча, ніж північна. Берегова лінія Північної Америки порізана значно сильніше порівняно з материками тропічних широт і Антарктидою. На півночі материка розташований найбільший у світі острів - Гренландія. На захід від нього розміщена велика група островів - Канадський Арктичний архіпелаг, що є одним із найбільших на планеті. З півночі та півдня материк омивають дві великі затоки. Одну з них, Гудзонову, іноді називають «мішок з льодом», оскільки вона більшу частину року вкрита кригою. Води другої - Мексиканської затоки, що у тропічних широтах, навпаки, дуже теплі.

Обидві затоки сприяють проникненню далеко вглиб континенту з півночі арктичних, а з півдня - тропічних водних і повітряних мас. Істотний вплив на природу Північної Америки мають і морські течії, що омивають її береги: Аляскинська, Каліфорнійська, Лабрадорська і течія Гольфстрім. Порізаність берегів Північної Америки сприяла виникненню тут численних морських портів. Особливо важливе значення для морського судноплавства має Панамський канал, найвужча частина якого становить 150 м. Він відокремлює материк від Південної Америки. Від Євразії Північна Америка відокремлена Берінговою протокою [2, 137].

Рельєф Північної Америки різноманітний. Майже ідеально плоскі рівнини у центральних областях чергуються з погорбованими просторами. На сході вони межують з порівняно невисокими Аппалачськими горами, які нагадують наші Карпати. На заході підносяться Кордильєри, гострі піки яких сягають висоти понад 6000 м. Особливості рельєфу Північної Америки передусім зумовлені історією геологічного розвитку території, яка налічує близько 4,5 млрд років. В основі континенту розміщена давня Північноамериканська платформа. Хвиляста поверхня її фундаменту спричинила формування різних за висотою рівнин. Так, на півночі, де породи фундаменту платформи виходять на поверхню у вигляді Канадського щита, утворилася Лаврентійська височина. Південніше, де щит змінюється плитою, - Центральні та Великі рівнини. Значна висота останніх (подекуди понад 1500 м) пояснюється потужними підняттями земної кори, що відбувалися в сусідній Кордильєрській області складчастості. На півдні материка сформувалася молода платформа. Фундамент її має палеозойський вік і занурений під товщу осадових відкладів. Тут, навколо Мексиканської затоки, а також на узбережжі Атлантичного океану виникли великі низовини: Примексиканська і Приатлантична. Загальну рівнинність на сході Північної Америки дещо порушують давні Аппалачські гори. Складкоутворення відбувалося тут і ще в каледонський і герцинський періоди. Протягом тривалого часу Аппалачі руйнувалися. Нині це дуже згладжені й невисокі гори [3, 96].

Найбільша область складчастості виникла на заході материка. Саме тут виникли Кордильєри - одна з найвеличніших гірських систем земної кулі. Найвища її вершина - гора Мак-Кінлі сягає висоти 6 193 м.

Простягаючись більш як на 9000 км і досягаючи завширшки 800-1600 км, гірський ланцюг Кордильєр продовжується в Південній Америці. Утворення Кордильєр, як і Анд, безпосередньо пов'язане з формуванням западини Тихого океану. Тут, на заході Америки, Тихоокеанська літосферна плита занурюється під материкову, зминаючи її у величезні складки.

Численні розломи на дні Тихого океану продовжуються в хребтах Кордильєр. З ними зв'язані виверження вулканів і руйнівні землетруси, що відбуваються тут і донині. Найбільші вулкани - Попокатепетль і Орисаба (найвищий на континенті - 5700 м). 18 квітня 1906 р. у місті Сан-Франциско стався землетрус, який тривав менше хвилини. Проте його сила була понад 8 балів. Пожежі, що трапилися внаслідок цього, довершили справу. Місто було повністю зруйновано, загинуло 3000 чоловік, 25000 чоловік залишилися без житла.

Отже, як і в Південній Америці, головні гірські хребти Північної Америки простягаються переважно з півночі на південь і тяжіють до узбережжя [2, 115].

У формуванні рельєфу Північної Америки брали активну участь і зовнішні процеси. Багато тисяч років тому північні райони материка були вкриті льодовиком, який досягав сорокової паралелі, а розміри його удвічі перевищували площу Австралії. Рухаючись, потужний льодовик вирівнював поверхню, шліфуючи навіть скелі. Він захоплював величезну кількість уламкового матеріалу (пісок, гальку, глину, валуни) і відкладав його на шляху свого просування, утворюючи тисячі горбів завдовжки у кілька кілометрів.

Формували рельєф Північної Америки також поверхневі води. Так, річка Колорадо створила один із найглибших у світі (до 1800 м) Великий Каньйон. Завдяки підземним водам, що розчинили вапняки, виникла найдовша на земній кулі карстова печера - Флінт-Мамонтова завдовжки близько 500 км. Діяльність вітру на величезних просторах північноамериканських пустель привела до виникнення значної кількості дюн і барханів [3, 153].

Загальні особливості клімату. Значна протяжність Північної Америки з півночі на південь спричиняє відміни у нагріванні її суходолу. Влітку на півночі континенту температура повітря становить в середньому +5 °С, а на півдні +30 °С. Ще більша різниця виникає взимку, коли північніше полярного кола середня температура досягає близько -34 °С, а на півдні материка вона тримається вище +20 °С. Абсолютний максимум температури на континенті (+56,7 °С) зареєстровано в Долині Смерті. Різниця температур над північною та південною окраїнами материка викликає велику різницю в атмосферному тиску. За умови відсутності гір на півночі та півдні материка, рівнинного рельєфу центральних областей відбувається вільне проникнення повітряних мас з боку Північного Льодовитого океану і Мексиканської затоки вглиб континенту.

Особливо потужними потоки повітря бувають узимку, коли від області високого атмосферного тиску повітряні маси прямують на південь. Хвилі холоду іноді доходять до узбережжя Мексиканської затоки, де може випадати іній. У цей період на межі зіткнення арктичних, помірних і тропічних повітряних мас утворюються фронти. У зоні дії фронтів виникають циклони, погода часто змінюється, мають місце різкі коливання температур. На півночі рівнинної частини США траплялися випадки, коли протягом тільки однієї доби вторгнення арктичного повітря спричиняло падіння температури більш як на 50 °С. Більша частина Північної Америки розміщена в субарктичних і помірних широтах. Тому на континенті, на відміну від Південної Америки, переважає не пасатне, а західне перенесення повітряних мас. Перешкодою для західного потоку повітря є гірська система Кордильєр. Долаючи її, циклони залишають майже всю вологу на Тихоокеанському узбережжі материка. За рік тут випадає в середньому 2000-3000 мм опадів. А окремі ділянки хребтів одержують більш як 6000 мм опадів [3, 198].

На крайньому північному заході США розташований штат Вашингтон, який є своєрідним природним рекордсменом. Тільки протягом однієї доби тут якось випало 3960 мм опадів (у районі Києва впродовж року в середньому випадає близько 600 мм). А одного разу снігопад утворив покрив у 2,5 м завтовшки. На схід від Кордильєр повітряні маси значно сухіші і не сприяють випаданню опадів у внутрішніх районах. Скелясті гори, що облямовують із заходу Великі рівнини, є причиною виникнення теплого вітру - чинука. Повітря, що зривається з хребтів, швидко прогрівається і висушується. Зафіксовано випадок, коли протягом трьох хвилин температура повітря підвищилася на 47 °С. Не випадково чинук звуть «пожирачем снігу», оскільки під час такого зростання температури сніг не тане, а одразу випаровується.

Вплив Атлантичного океану на формування клімату Північної Америки також обмежується переважно прибережними ділянками. Причинами цього є зазначені особливості циркуляції атмосфери та розташування на сході материка гірської системи Аппалачів. Найбільший вплив Атлантики відчувається на південному сході материка. Завдяки вологим пасатам тут протягом року випадає близько 2000 мм опадів. Дуже мало опадів випадає на південному заході континенту, а також у міжгірських улоговинах Кордильєр.

На особливості клімату Тихоокеанського та Атлантичного узбережжя материка помітно впливають морські течії. Так, на Тихоокеанському узбережжі помірного поясу, яке перебуває під впливом теплої Аляскинської течії, випадає більше опадів. Тут, крім того, значно тепліше, ніж на Атлантичному, вздовж якого рухаються холодні води Лабрадорської течії.

Південніше 40-ї паралелі характер течій змінюється. Південний схід материка омивається теплими водами Гольфстріму, а південний захід - холодною Каліфорнійською течією. Тому субтропічне узбережжя Атлантичного океану тепліше за Тихоокеанське, а кількість опадів тут значно більша.

У Північній Америці спостерігаються майже всі відомі на Землі типи клімату. Закономірна зміна температурних умов і циркуляції повітря з півночі на південь зумовлюють виділення на материку різних кліматичних поясів [3, 179].

Північна Америка багата на внутрішні води. Тут протікає одна з найбільших річок земної кулі - Міссісіпі, розташоване найбільше прісноводне озеро Землі - Верхнє. Північноамериканські льодовики поступаються за площею тільки льодовикам Антарктиди. Є в Північній Америці великі болота та значні запаси підземних вод.

Проте розподілені води на території материка дуже нерівномірно. На великих просторах заходу, особливо у південно-західній частині континенту, річкова сітка розвинута слабо або відсутня зовсім. На південному сході, навпаки, вона густа. За винятком басейну внутрішнього стоку, що розташований на південному заході материка, всі річки несуть свої води до басейнів трьох океанів. Більшість річок належить до басейнів Атлантичного і Північного Льодовитого океанів. Переважно це рівнинні річки, які мають широкі та глибокі долини, їх живлення в основному дощове або мішане (дощове й снігове).

Річки басейну Атлантичного океану мають значну довжину та велику кількість приток. Найбільшою річкою Північної Америки є Міссісіпі, назва якої в перекладі з індіанської мови означає «Велика річка».

Міссісіпі - це система водотоків, що сформувалася внаслідок злиття трьох річок. Разом вони нагадують могутнє дерево, стовбуром якого є власне Міссісіпі, а «гілками» - Міссурі та Огайо. Басейн річки охоплює 1/6 частину континенту.

У верхів'ях Міссісіпі протікає через численні озера, утворюючи пороги й перекати. Тут річка широка, але несудноплавна. У теплий період року вона розливається, а взимку вкривається кригою. Нижче місця впадіння Міссурі в Міссісіпі спостерігається величне видовище. Два могутніх потоки, завширшки близько кілометра кожний, течуть, не перемішуючись, на протязі 150-180 км. Порівняно чиста та світла вода Міссісіпі тече уздовж лівого берега. Поступово вона зливається з каламутними водами Міссурі, забарвлюючись у жовтуватий колір. «Товста бруднуля» - так часто називають Міссурі. Розмиваючи пухкі породи, річка виносить величезну кількість піску, глини, мулу. Усе це потрапляє до Міссісіпі. І місцеві жителі кажуть: «Воду Міссісіпі пити не можна,) оскільки вона занадто густа, але й орати її неможливо, адже вона надто рідка». Своє прізвисько Міссурі дістала також внаслідок значного забруднення, винуватцем якого є сама людина.

Після впадіння Огайо - найповноводнішої притоки, об'єм води в Міссісіпі зростає більш як удвічі. Ширина її в цьому місці перевищує 2 км. Річище стає звивистим, у ньому багато островів. У нижній течії Міссісіпі тече в субтропічних широтах і ніколи не замерзає. Внаслідок зливових дощів і танення снігу на Міссісіпі часто бувають катастрофічні паводки. Траплялися випадки, коли за одну добу змивалися цілі населені пункти. А якось навесні один із річкових портів став сухопутним, опинившись за кілька кілометрів від самої річки. Міссісіпі залишила його, проклавши нове річище.

Для захисту від розлиття вод Міссісіпі вздовж річки побудовані спеціальні дамби завдовжки кілька тисяч кілометрів. Річки басейну Північного Льодовитого океану молоді, в переважній більшості порожисті. Тільки окремі з них мають значну довжину та є повноводними. Живляться вони переважно талими сніговими водами і взимку на тривалий час замерзають. Найбільша річка басейну - Маккензі, що бере початок з Великого Невільничого озера. Річки басейну Тихого океану беруть початок у Кордильєрах. їх витоки розташовані на відстані не більш як 150 км від океану. Отже, річки тут відносно короткі, бурхливі та багатоводні. Течуть у вузьких і глибоких ущелинах. Оскільки річки басейну Тихого океану зароджуються на значній висоті, вони мають велику швидкість течій та великі запаси гідроенергії. Особливо виділяється у цьому відношенні найповноводніша з річок басейну - Колумбія, що має льодовикове живлення [3, 201].

Озера. В Північній Америці розташована найбільша прісноводна озерна система світу. Вона об'єднує п'ять значних за розмірами озер, які величезними сходинками спускаються до Атлантики і віддають їй свою воду через річку Святого Лаврентія. За об'ємом води Великі озера перевищують Балтійське море. Останніх два озера в цьому водному ланцюжку сполучені між собою річкою Ніагарою, на якій знаходиться всесвітньо відомий Ніагарський водоспад. «Ніагара» мовою місцевих індіанців означає «вода, що гуркоче». Справді, шум падаючої води можна почути на відстані 25 км, а ті, що перебувають біля водоспаду, змушені кричати, аби почути один одного. Водяний пил піднімається на висоту до 100 м. Острів Козиний поділяє водоспад на дві частини. Ліва, канадська, має форму підкови, досягає близько 800 м завширшки та 48 м заввишки. Крізь неї проходить приблизно 95% усього і об'єму води Ніагари. Права частина водоспаду, яка належить США, шириною 300 м, має висоту 51 м. Ніагарський водоспад - один із найпотужніших у світі. Вода, що за добу проходить через водоспад, заповнила б залізничні цистерни, утворивши ланцюг, який тричі оповив би земну кулю. Улоговини Великих озер виникли в тектонічних прогинах, а потім були поглиблені давнім льодовиком. Ці озера є важливим джерелом прісної води. Окрім того, вони ніколи повністю не замерзають, тому протягом року їх використовують для судноплавства. Значні за площею озера розташовані на північному заході материка. В їх утворенні також брав участь давній льодовик. Кілька безстічних залишкових озер є на нагір'ї Великий Басейн. У наш час, втративши стік до океану, вони майже всі стали солоними. Найбільшим серед них є Велике Солоне озеро.

Великі запаси води законсервовані в льодовиках Гренландії і Канадського Арктичного архіпелагу [3, 225].