Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

На початку глави 2 слід викласти деякі міркування щодо під­ходів і меж розкриття її теми у цьому Курсі.

1. У Курсі висвітлюється сучасний стан української криміно­ логії, тобто з моменту здобуття Україною суверенітету, а значною мірою й незалежності, в тому числі ідеологічної та світоглядної. Разом із тим, сучасні ідеї та положення української кримінології, як і інших суспільних наук, певною мірою є продовженням і роз­ витком здобутків науковців-кримінологів попередніх часів в Україні та інших країнах. Оцінка стану розвитку сучасної кримінології може бути адекватною лише у разі порівняння з ми­ нулими здобутками українських кримінологів, які слід вивчати в історичному аспекті. Тим більше частина кримінологів, які про­ явили свою наукову кваліфікацію ще за радянських часів, продов­ жує працювати й дотепер, зберігаючи теоретичні засади криміно­ логічної науки та визначаючи значною мірою її розвиток сучасним поколінням дослідників і практиків.

2. У Курсі розглянуто розвиток саме української кримінології, у тому числі в періоди, коли Україна не мала державного сувереніте­ ту та входила до складу інших держав: Російської імперії, Ра­ дянського Союзу. Тоді, особлріво в радянський період, криміно­ логічні розробки українських фахівців іноді мали територіальну спрямованість, але більшою мірою здійснювалися в єдиному кон­ тексті та з урахуванням вивчення аналогічних проблем на союзно­ му рівні. На це має звертатися увага під час розгляду в історично­ му аспекті розвитку кримінологічних поглядів в Україні.

42

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

3. Виникнення та розвиток кримінологічних ідей і положень у світі, передусім на Заході та в Росії, що стосувалися окремих скла­ дових предмета кримінології, а не ЇЇ у цілому, та, безперечно, роби­ ли вплив на розвиток дослідження аналогічних проблем в Україні, буде розглянуто у наступних главах Курсу.

4. У главі висвітлено наукові здобутки кримінологів, які працю­ вали саме в Україні, та не взято до уваги (за окремими винятками) праці тих вчених, які походять з неї, але формувалися як відомі фахівці з кримінології поза її межами (І. І. Карпець, Г. М. Мінь- ковський, Ю. Д. Блувштейн, значною мірою — А. Е. Жалінський, В. І. Попов та ін.).

5. Сучасний стан кримінологічної науки і практики в Україні у цій главі розглянуто лише частково (організаційно-інституційні, методологічні, управлінські аспекти, загальнокримінологічні розробки). Більшою мірою його розкрито у відповідних главах Курсу, де висвітлено стан наукових розробок певних напрямів науки кримінології.

При підготовці тексту глави частково було використано розробки І. М. Даньшина, П. П. Михайленка, О. В. Філонова, які вивчали історію кримінології саме в Україні і яким автор вислов­лює вдячність за можливість скористатися деякими фактичними матеріалами, що містяться в їхніх працях.

£ 7. Виникнення та формування

кримінологічних поглядів в Україні

у період XVII — початку XX ст.

Із наявних історичних джерел відомо, що перші судження про процеси і поведінські прояви, які належать до предмета криміно­логії, передусім стосовно злочинів, іншої суспільне неприйнятної поведінки, сформувалися ще в античні часи. Про них докладніше йтиметься у главі про теорію злочинності. З розвитком суспільства, державницьких утворень та правових настанов, особ­ливо у період пізнього феодалізму, виникла суспільна потреба вивчення сутності поведінки людей, що завдавала шкоди інтере­сам держави, людської спільноти, пошуку та визначенню засобів її припинення, у тому числі через покарання, позбавлення волі. У більш демократичних суспільствах поряд із цим почали з'являтися ідеї стосовно соціального обумовлення негативних вчинків, можливості запобігання їм шляхом відповідних суспільних удос­коналень. Ці ідеї та положення певною мірою враховувалися в обов'язкових (неписаних) звичаєвих нормах (рос. — обьічное пра­во) першого державницького утворення в Україні — Козацької Ре­спубліки Запорізької Січі. Згідно з сучасними дослідженнями ака­деміка П. П. Михайленка в її звичаєвій нормативній системі кінця XVIII ст. знаходили відображення гуманістичні ідеї, мирова, умовне засудження, якщо козак не буде більше вчиняти злочини, при цьому враховувалися особисті якості козака, його поведінка, сімейний стан¹. П. П. Михайленко наводить відомості відомого дослідника Запорізької Січі Н. Коржа, згідно з якими навіть смертна кара козаку скасовувалася, якщо будь-яка дівчина бажала вийти за нього заміж, щоб жити доброчесним життям².

У Конституції Пилипа Орлика (1710) в контексті розвитку ідеї «вільного народу» йшлося про його політичну суб'єктність, права, зокрема право на самоврядування, що має забезпечити демокра­тично утворений порядок, доброчесність, суспільний інтерес наро­ду у відносинах із державою.

Подальше виникнення та поширення кримінологічних за своїм змістом поглядів та ідей в Україні, як і в Росії та більшості інших країн, відбувалося в основному за трьома напрямами. Передусім, у працях тодішніх філософів, політичних діячів, мислителів прогре­сивного напряму розвивалися загальні ідеї щодо вдосконалення суспільної організації, несумісної з соціальними негараздами, бідністю, гнобленням, фізичним та духовним занепадом. Мало сформуватися суспільне утворення, спроможне опікуватися долею своїх громадян, їхньою моральністю, розумінням шкідли­вості негативних відхилень від соціальних норм, якими сприйма­лися й злочини, необхідністю їхнього подолання. Тим самим закладалося філософсько-просвітницьке підґрунтя майбутніх кримінологічних ідей.

 ¹                    Михайлепко П. П. СудьІ й наказаний в Ссчи Запорожской // Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України: Статті, лон., рецензії. — К., 1999. — С. 389-390.

²                   Там само. - С. 399.

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Другий напрям складався у процесі формування і розвитку на­уки кримінального права під впливом ідей гуманізації покарання, можливості недопущення його застосування через покращання соціально-середовищних умов, своєчасне вжиття загальносоціаль-них та індивідуальних превентивних заходів.

Третій напрям виростав із попереднього — кримінально-право­вого, переважно з його позитивної школи. Але за своїм спрямуван­ням та інтересами відшукати та зрозуміти сутність злочину, пов'язати її з певними чинниками, в тому числі, можливо, з відхи­леннями від природних якостей моральності, чесноти, доброзич­ливості тощо, цей напрям фактично був кримінологічним у сучас­ному розумінні. Невипадково у цьому напрямі виникла і назва науки «кримінологія» (Топінард, 1874; Р. Гарофало, 1885).

Початок формування в Україні загальних засад розуміння со­ціальної сутності та шляхів подолання негативних суспільних вчинків, до яких належить і злочинність, нерідко пов'язують із поглядами та настановами відомого українського філософа-просвітителя Г. С. Сковороди (1722-1794). Серед багатьох його прогресивних положень щодо демократичного соціального устрою суспільства знаходимо настанови про необхідність суспільної турботи щодо створення умов розвитку особи, реалізації її природних прав, прояву власних здібностей, вихован­ня соціальних якостей, моральне самовдосконалення через нелег­ку боротьбу в душі людини добра і зла. Сучасні кримінологи вбачають у поглядах Г. С. Сковороди зародження кримінологічних ідей про функції суспільства щодо виховання його членів, розвит­ку у них суспільно-доцільної спрямованості і тим самим запобігання їхнім антисуспільним проявам¹.

Майже через століття ці ідеї знайшли відображення у працях російських і українських революціонерів-демократів, які, вивчаю­чи гострі суперечності народжуваного капіталістичного ладу, доводили їхній соціальний характер, необхідність викриття та усунення їхніх причин і навіть зміни цього ладу. Водночас обґрун­товувалися соціальний зміст та шляхи подолання соціальних «виразок» капіталізму, в тому числі злочинності. Так, у працях

Филонов А. В. Зарождспие, теоретичсскис истоки й развитис криминологичсской науки в Украине. - ДоІІецк, 1997. - С. 45.

45

  Глава 2

відомого українського та російського історика, публіциста, політичного мислителя М. І. Костомарова (1817-1885), зокрема в його «Книзі буття українського народу» (1846), на тлі втілення ранньохристиянської ідеї соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства доводилася необхідність скасування кріпацтва, станових відмінностей, потреба суспільного дбання на засадах християнської моралі про освіту і добробут народу, його культуру. На думку М. І. Костомарова, пріоритет у вирішенні цих проблем мав належати суспільству, в тому числі представницьким органам влади. Дещо пізніше, у другій половині XIX ст. у працях українського історика, публіциста, громадського діяча М. П. Дра-гоманова (1841-1895) було розвинуто ідеї «соціальної справедли­вості», «всесвітньої правди», прав людини на ґрунті ліквідації абсолютизму, залишків російської феодально-кріпосницької системи, встановлення політичної свободи. До змісту останньої М. П. Драгоманов включав наділення всіх правами і свободами, в тому числі запровадження місцевого самоврядування, недотор­канності особи, свободи національно-культурного розвитку. Людину він розглядав як вищу цінність, всебічному розвитку якої, забезпеченню природного права на життя мав бути підпорядкова­ний новий суспільний соціалістичний лад, заснований на гуманістичних, ліберальних засадах.

Аналогічні гуманістично-демократичні ідеї були близькі твор­чості Т. Г. Шевченка (1814-1861), П. А. Куліша (1819-1897), І. Я. Франка (1856-1916), працям М. С. Грушевського (1866-1934) та ін. Ідеї українських гуманістів, демократів вираз­но доповнювалися національно-визвольним спрямуванням, ви­криттям каральної політики царату в Україні, придушення ним проявів національної свідомості та прагнень до відновлення авто­номії, втраченої після приєднання України до Росії в середині XVIII ст. Разом із тим, їхні погляди щодо здобуття Україною власної державності та національного визволення поєднувалися з необхідністю соціальної перебудови українського суспільства, його розвитку на гуманістичних засадах, що передбачає піднесен­ня цінності людини, забезпечення її вільного розвитку, національ­ної культури і моралі та, безперечно, має кримінологічне за­побіжне значення.

46

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Формування кримінологічних поглядів у процесі розвитку на­уки кримінального права в Україні належить в основному до дру­гої половини XIX ст. Кримінологічні проблеми знаходили висвітлення у виданих на той час фундаментальних працях з кримінального права та його історії В. А. Ліновського (Одеса, 1847), С. О. Богородського (Київ, 1862) та ін. Особливий внесок у розвиток кримінального права у сполученні з кримінологічними ідеями у той час зробив професор Київського університету св. Во­лодимира О. Ф. Кістяківський (1833-1885). Як фахівець він фор­мувався у руслі класичного напряму кримінального права. Пред­ставники цього напряму розглядали злочин, його елементи та по­карання лише в межах юридичної форми, на підставі юридичної догми, поза з'ясуванням витоків та обумовлення досліджуваної норми реальними процесами та відносинами суспільної дійсності. Такий підхід був властивий і раннім працям О. Ф. Кістяківського. Про це свідчила його докторська дисертація, що мала назву «Ис-торико-догматическое исследование по русскому праву о пресече-нии обвиняемому способов уклониться от следствия й суда» (1868). Проте поступово О. Ф. Кістяківський починає переходити до вивчення суспільних процесів, які обумовлюють походження та формування правових інститутів, зокрема кримінального права. Вже через рік, досліджуючи інститут смертної кари, він нама­гається розглянути його в історико-соціологічному аспекті. Ціка­вий факт щодо розвитку поглядів О. Ф. Кістяківського у бік з'ясу­вання детермінації злочинів наводить О. В. Філонов. Він цитує ре­цензію О. Ф. Кістяківського на вступну лекцію М. Духовського «Задачи науки уголовного права», прочитану в Ярославському ліцеї 03.10.1872 р., зокрема згоду рецензента з автором у головно­му: наука кримінального права не повинна вивчати «только преступление, как отрьівочное явление, без изучения его при­чин»¹. Пізніше відомий український криміналіст-процесуаліст професор М. А. Чельцов-Бебутов відзначав, що О. Ф. Кістяківсь­кий у 70-80-х роках XIX ст. був єдиним із фахівців у галузі кримінального права, хто послідовно провадив соціологічний підхід. Потім такий підхід був розвинутий у його вченні про

' ФилоновА. В. Зазнач, праця. - С. 57.

47

  Глава 2,

кримінальні покарання, зокрема у відстоюванні розуміння соціальної ролі покарання та його суспільної підставності. Щодо сутності кримінального покарання О. Ф. Кістяківський підкрес­лював пріоритетність його виховної ролі, яка має розвиватися за­ради «самозбереження суспільства». У кожному правопорушнику він вбачав, перш за все, людину, здебільшого жертву несправедли­вого суспільного буття, яку слід виправляти застосуванням «відновлюючих» доцільних заходів. Особливе місце у працях О. Ф. Кістяківського, передусім у монографії «Молодьіе преступ-ники й учреждения по их исправлению с обзором российских учреждений» (1878), відводилося проблемі виправлення малоліт­ніх злочинців. Для них він заперечував засто­сування тюремного ув'язнення та рекоменду­вав виправно-виховні установи: притулки, землеробно-виховні колонії, одну з яких сам організував у селі Рубіжному під Києвом.

О. Ф. Кістяківський

Кримінологічне значення праць О. Ф. Кі­стяківського полягає у тому, що, привертаю­чи увагу до проблем суспільної обумовле­ності злочинів, він не лише розширював сферу інтересів кримінального права у бік його соціологічного розуміння та криміно­логічної складової, а й вказував напрями розкриття останньої у царині суспільних відносин та соціальної детермінації.

Ідеї, значущі для формування криміно­логічних наукових поглядів та їх методологічних засад, пізніше роз­вивав українській правознавець Б. О. Кістяківський (1868-1920) — старший син О. Ф. Кістяківського. У докторській дисертації за кни­гою «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права» (1916) він доводив ідею соціальної обумовленості права, а в подальших працях — і дій людини, регуль­ованих правом та зумовлених багато в чому рівнем суспільної культури. Множинність причин, що обумовлюють право та регуль­овані ним відносини і вчинки, вважав він, вимагає різних методів їхнього наукового дослідження, в тому числі соціологічних, психо­логічних і навіть телеологічних, оскільки поведінські прояви — це творча активність особистості. Таким чином, поведінка людини,

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

  

 включаючи суспільне неприйнятну, не є лише ззовні обумовленою та наперед визначеною, а як продукт творчої активності особис­тості може бути корегованою, їй можна запобігти позитивним впливом на цю особистість. Вчений був прихильником теорії пра­вової держави, завданнями якої вважав досягнення загального блага і справедливості, гарантування кожній людині права на гідне існування.

Ще далі у розвитку кримінологічної складової кримінального права просунувся відомий український науковець та державний діяч М. П. Чубинський (1817 — рік смерті невідомий). У ряді його праць із кримінальної політики (нариси з цього предмета видані у Харкові, 1905) чільне місце займала суто кримінологічна тематика. Він твердо виступав за необхідність вивчення причин злочинного діяння, суспільних витоків злочинності, її зв'язку з суспільним середовищем, розуміння соціальних завдань кримінального пока­рання як засобу перевиховання засудженого. Йому належить, очевидно, першому з українських фахівців, твердження, що осно­вою протидії злочинності є запобігання злочинам (Курс уголовной политики. — Ярославль, 1895). Свої ідеї М. П. Чубинський намага­вся реалізувати у державній політиці, зокрема перебуваючи 1918р. на посаді Міністра юстиції в українському уряді гетьмана П. П. Ско­ропадського. Із захопленням влади в Україні більшовиками він, як і багато інших видних діячів, емігрував за кордон. Там він деякий час займався науковою та правотворчою діяльністю, публікував статті.

Відомо, що у 1921 р. розробляв проект Кримінального закону у Королівстві сербів, хорватів та словенців. Відомостей про подальшу його діяльність знайти не вдалося. Слід відзначити, що ідеї таких прогре­сивних українських діячів, як М. П. Чу­бинський щодо усунення соціальної неспра­ведливості — головного чинника суспільних негараздів: злиденності, насильства, злочин­ності, певним чином знаходили втілення у деяких актах Української Народної Рес­публіки, у тому числі Директорії. Відомо, наприклад, що у Декларації Директорії М. п. Чубинський УНР 1918р. зазначалося, що наслідком гра-

49

  Глава 2

біжницької політики часів панування буржуазії та поміщиків стало злидарство, моральний занепад людей, розквіт спекуляції, насильства, жорстокості, сваволі. З урахуванням провини у цьому нетрудових експлуататорських класів, Директорією їх було позбавлено права голосу. Передбачалися також заходи щодо відновлення духовності, моральності, правопорядку.

Серед інших шляхів розвитку кримінологічних поглядів і уяв­лень про природу злочинів, слід відмітити появу у другій поло­вині XIX ст. антропологічного напряму. Його поява пов'язується з дослідами, що проводив в'язничний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо, який працював у м. Турині (Італія). Через походжен­ня від Ломброзо цей напрям отримав ще одну назву — ломб­розіанство. На підставі використання у дослідженні засуджених антропологічних, психологічних і психіатричних методів Ломброзо у першій із своїх книг («Преступньїй человек», 1876) доводив, що злочинність притаманна людям за всіх часів. Серед них є природжені злочинці. Вони відрізняються певними антро­пологічними фізичними і психічними ознаками, у тому числі ти­повими для них, які негативно впливають на їхній культурний та моральний розвиток. Звідси було зроблено висновок, що пробле­ма протидії злочинності — це запровадження заходів безпеки від злочинців шляхом винищення одних, тривалої, навіть на все життя, ізоляції других, лікування третіх. Зміст антропологічного напряму кримінального права та кримінології тут зазначається схематично. Про нього докладніше йтиметься у главі про злочинність. Береться до уваги й те, що в Україні цей напрям не отримав масового поширення. Проте це не означає, що серед українських кримінологів та фахівців інших наукових галузей тоді і пізніше не було і нині немає прихильників погляду про участь, і навіть визначальну, у детермінації злочинів індивідуаль­них властивостей людини, які мають біологічне, в тому числі психофізіологічне, а можливо, і генетичне походження. Про це йтиметься у наступних главах Курсу.

Отже, українська кримінологічна думка з моменту її виникнен­ня і до початку XX ст. включно розвивалася у загальному руслі світових цивілізаційних, світоглядних, суспільствознавчих і без­посередньо науково-кримінологічних процесів. Українська

50

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

кримінологічна думка, в тому числі її наукова частина, була пред­ставлена у різних напрямах розвитку цих процесів із переважним орієнтуванням на соціологічний напрям.

£ 2. Стан кримінологічних досліджень в Україні у радянський період

Передусім слід відзначити, що за часів існування Радянського Союзу в різні періоди ставлення пануючої компартійної влади до кримінологічної науки, а звідси й умови та можливості її розвитку, у тому числі в Україні, були неоднаковими. За цими ознаками слід виокремити 3 різні періоди: 1) відразу після Жовтневої революції 1917 р. до початку 30-х років; 2) від початку 30-х років, що знаме-нувалися загальним посиленням сталінського диктату і тоталітар­них методів керівництва, до «хрущовської відлиги» на початку 60-х років; 3) від першої половини 60-х років до розпаду Радянсь-кого Союзу на початку 90-х років.

Перший період (1917-1930), який досить детально описаний в українській кримінологічній літературі, мав кілька, на наш погляд, принципових відмінностей від двох інших. Одна з них полягала у тому, що з перших місяців існування радянської влади, у тому числі в Україні, вживалися заходи щодо налагодження та збору даних кримінальної статистики. Далі формувалася єдина держав­на система кримінальної статистики та її аналізу. Статистичні дані регулярно публікувалися у відкритих виданнях, статистичних збірниках. Таким чином створювалася система інформаційного за­безпечення кримінологічного аналізу злочинності, відкритого об­говорення його результатів, їхнього порівняння в регіональному вимірі та з іншими країнами.

Наступною відмінністю цього періоду стало організаційне за­безпечення аналітично-кримінологічної діяльності. Спочатку аналітичні підрозділи було створено у Нарком'юсті, Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК), Наркоматі внутрішніх справ, у тому числі в його підрозділі, що опікувався виправно-трудовими уста­новами, а також у Наркоматі освіти. В органах державної статис­тики було введено нову галузь — моральна статистика та утворені відповідні відділи. Декретом Раднаркому (тодішній Уряд) від 30.05.1919 р. у центрі та на місцях створювалися комісії у справах неповнолітніх, які не лише розглядали справи про злочини осіб у віці до 17 років, але й вели облік та аналіз правопорушень осіб цієї вікової категорії, вживали запобіжно-виховні заходи.

Потреба більш глибокого дослідження проблем злочинності, ЇЇ детермінації та запобігання була реалізована шляхом створення спеціальних наукових кримінологічних установ. Спроба створи­ти таку установу було ще весною 1921 р., коли Нарком'юст УРСР розробив проект декрету Раднаркому щодо утворення Інституту кримінальної антропології і психології. У проекті передбачалося, що Інститут створюється з метою боротьби зі злочинністю, зокре­ма для всебічного вивчення питань, пов'язаних з її виникненням, а також для розроблення профілактичних заходів стосовно мораль­ного оздоровлення злочинних елементів та запобігання можли­вості проявам злочинності загалом. У структурі Інституту перед­бачалися теоретичний і профілактичний відділи, а у складі першо­го — три секції: соціологічна, антропологічна, психологічна і дві підсекції щодо дитячої злочинності і проституції. Проте з невідо­мих причин Інститут не був створений. Дослідники, які вивчали це питання (Ф. Г. Тарасенко, 1967; А. М. Чепульченко, 1973; О. В. Філонов), не змогли знайти пояснення цьому факту в архівних матеріалах.

Натомість в Україні, як і в Росії, для вивчення злочинності, що розросталася, почали створювати відомчі та позавідомчі криміно­логічні установи. Однією з перших було створено у 1924 р. юридичну клініку при юридичному факультеті Київського інсти­туту народного господарства, яка головною метою мала залучення студентів до соціологічного вивчення злочинності та ознайомлен­ня їх з методикою розслідування. Незважаючи на відсутність асиг­нувань та штатних посад, у клітці, особливо у 1926-1928 рр., під керівництвом професорів І. А. Малиновського, М. А. Чельцова-Бебутова (завідувач клінікою), за участю асистента, а пізніше відо­мого професора С. І. Тихенка, було проведено ряд досліджень що­до вивчення злочинця та злочинності, особливостей професійних злочинців, застосування асоціативного методу тощо.

Водночас у 1924 р. в Одесі, з ініціативи працівників виправно-трудової інспекції губвиконкому та вчених юридичного факульте­ту Одеського Інституту народного господарства був створений

52

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Всеукраїнський кабінет із вивчення особи злочинця і злочинності. Кабінет перебував у віданні НКВС УРСР, його очолювала профе­сор юридичного факультету Є. П. Френкель, активну участь у роботі комітету брали Е. Я. Неміровський, майбутній професор М. Д. Шаргородський, а також М. І. Воєвода, А. М. Халецький. Головною метою цього закладу було сприяння виправно-трудовим установам у правильному застосуванні методів виправно-трудово­го впливу, а також вивчення злочинності. В роботі Кабінету широко використовувалися соціологічні методи: анкетування засуджених, вивчення вироків, інших матеріалів ДОПРу (рос. — Дома принудительньїх работ), повторне обстеження після засто­сування виправно-виховних заходів. Зміст анкетних та інших матеріалів свідчить про те, що Кабінет в оцінці природи злочин­ності стояв на позиціях її соціальної детермінації, разом із тим враховував і біологічну складову точку зору (Е. Я. Неміровський, 1925; Є. П. Френкель, 1928 та ін.).

Одеський кабінет з 1927 р. діяв як Всеукраїнська установа. Його діяльність підтримувалася НКВС, іншими установами. Було визнано доцільним створити подібні кабінети в інших містах України. У 1928 р. їх створено в Києві та Харкові, планувалося та­кож у Полтаві, Житомирі, Вінниці. У ряді міст (Дніпропетровськ, Чернігів, Суми, Ахтирка) за ініціативи Кабінету діяли його «лан­ки» з вивчення особи злочинця.

У центрі уваги зазначених кримінологічних установ на той час стояли три основні проблеми: причини вчинення злочинів; роль і місце серед них особи злочинця, його індивідуальних, в тому числі біологічних властивостей; опрацювання з урахуванням резуль­татів розробки названих проблем стратегій та практичних реко­мендацій щодо перевиховання та ресоціалізації засуджених.

Третьою характерною ознакою розвитку кримінологічних досліджень в Україні цього періоду (до початку 30-х років) був широкий спектр їхнього проведення, що відображав різноманіття наукових гіпотез та можливість їхньої вільної, неупередженої перевірки.

Вільність та неупередженість тематики досліджень забезпечу­валися насамперед постановкою відповідних завдань перед назва­ними установами та визначенням згідно з цим структури цих уста-

53

  Глава 2

нов. Вище наводилися статутна мета та напрями досліджень Одеського кабінету. Багато спільного з ним мав Київський кабінет. У Положенні про останній вказувалося, що він проводить дослідження «з виявлення причин, що породжують та сприяють розвитку злочинності або окремих злочинів, а також зі всебічного вивчення особистості окремих правопорушників як з соціально-економічної, так і з загальнобіологічної точок зору». Відповідно, структура Київського кабінету мала 3 секції: соціологічну, загаль-нобіологічну і пенітенціарну. Згідно з напрямами діяльності секцій формувалася тематика та методи досліджень, визначалося коло результатів розроблень.

Аналогічні Одеському та Київському кабінетам завдання мав Харківський кабінет з вивчення причин злочинності та особи зло­чинця. Він також складався з 3 секцій: пенітенціарної, криміналь­ної та соціально-економічної, які відрізнялися не стільки метода­ми, скільки предметом дослідження. У тематиці переважали соціо­логічний та профілактико-пенітенціарний напрями.

Широкий спектр досліджень визначав наступну (четверту) ха­рактерну відмінність українських кримінологічних установ того періоду. Вона проявилася передусім у різнопрофільному складі дослідників. Поряд із вченими в галузі кримінального права, кримінальної політики і процесу тут працювали фахівці з судової статистики, пенітенціарії, а також соціологи, психологи, педагоги, антропологи, психіатри, невропатологи, психофізіологи тощо. По­ряд та разом із вченими дослідження вели практикуючі фахівці, передусім із слідчих, судових, пенітенціарних, лікувальних уста­нов, закладів соціальної допомоги і реабілітації, розумової та іншої корекції. Безумовно, це створювало умови для багатогранного, всебічного дослідження проблеми, використання знань фахівців різних галузей, передусім вивчення людини. Разом із тим, є підстави вважати, що головні ідеї, концепції, гіпотези досліджень визначалися в руслі кримінологічних завдань, фахівцями пере­дусім наук кримінально-правового циклу. Саме вони були «облич­чям» названих установ. Вже було названо групу відомих учених, які працювали в Одеському кабінеті. У Київських криміно­логічних установах у дослідженнях брали участь відомі вчені: про­фесори В. М. Гаккебуш, В. І. Фаворський, Н. П. Паше-Озерський,

54

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

М. А. Чельцов-Бебутов, С. М. Самойленко, І. А. Залкінд, С. І. Ти-хенко, В. А. Зіверт. У Харківському кабінеті працювали або спів­працювали з ним відомі криміналісти: Г. І. Волков, В. А. Внуков, М. М. Гродзинський, С. П. Штерман, В. С. Трахтеров та ін.

На період роботи у Харківському кабінеті припадає час напи­сання фундаментальних праць відомого в галузі кримінального права професора Г. І. Волкова (1892-1939). У своїх працях він роз­робляв ряд проблем суто кримінологічного змісту: про природу і детермінацію злочину, соціальну небезпеку останнього та особи, яка його вчиняє, механізм злочинної поведінки, можливість її про­гнозування тощо. В одній із перших монографій «Уголовное право й рефлексология» (Харків, 1928) він виявив себе прихильником поширеного тоді рефлексологічного пояснення механізму по­ведінки, а також використання висновків про злочинну поведінку, отриманих методом рефлексології. Він виступив рішучим против­ником психологічного методу, як суб'єктивного, емпірично не підтвердженого, та запропонував виключити з кримінального пра­ва (і з кримінології) психологічні категорії. Г. І. Волков дав цікаве трактування співвідношення соціальних та індивідуально-біоло­гічних детермінантів в обумовленні злочинної поведінки: «Вся сукупність зовнішніх подразників, що ґрунтується на соціально-економічній основі, надходить до організму суб'єкта у вигляді механічних подразників, які визначають поведінку; спрямованість цієї поведінки визначається соціальною природою подразників, механізм же виникнення соціального збудника діє за законом рефлексології... залежно від дії своїх законів, фізіологічний процес дає різні кути зламу соціального середовища»¹. Г. Волкову нале­жать розкриття соціальної сутності теорії «небезпечного стану», критика використання теорії факторів для пояснення складного процесу детермінації, що є актуальним і для сучасної кримінології, а також пропозиції щодо прогнозування на підставі прийомів рефлексології злочинної поведінки.

Після переїзду у 1931 р. до Москви Г. І. Волков опублікував працю «Уголовная политика зпохи промьішленного капитализма» (1932), в якій показував значення, за його висловом, соціолого-кримінально-правових, а фактично кримінологічних, знань для

Волков Г. Й. Уголовное право й рефлексология. — Харьков, 1928. — С. 66—67.

55

  Глава 2                                .                                                           ,_ІГ.

формування кримінальної політики. Плідна, багато в чому ори­гінальна, хоча частково і суперечлива, особливо в останніх працях, наукова діяльність Г. І. Волкова, кого справді можна вважати од­ним із фундаторів кримінологічної думки в Україні, обірвалася у розквіті його творчих талантів у 1939 р. — він був підданий не­обгрунтованим репресіям. Фотографія Г. І. Волкова, придатна для сучасного друку, на жаль, не збереглася.

З діяльністю Харківського кабінету значною мірою пов'язана наукова праця й іншого відомого фахівця В. А. Внукова, зокрема його монографія «Проблеми изучения личиости преступника в свете марксистской криминологии» (Харків, 1930). У ній автор розкрив діалектичне співвідношення між соціальним і біоло­гічним в обумовленні злочинної поведінки. За його поясненням причини злочинної поведінки визначаються детермінантами соціального ряду, біологічні ж властивості не впливають на причи­ни, але чинять вирішальний вплив на процес обумовлення та його форму, виконуючи роль тієї «випадковості», через яку прояв­ляється «необхідність», задана соціальними чинниками. Вивчен­ням особи злочинців з хибами психіки (при збереженні осудності) та розробленням кримінально-правових і запобіжно-криміно­логічних заходів щодо такої особи у цей час займався майбутній відомий професор В. С. Трахтеров.

Координаційну функцію щодо діяльності кримінологічних ус­танов в Україні з початку 1931 р. почав здійснювати Всеукраїн­ський інститут вивчення злочинності (ВІВЗ), який було створено у Харкові. Він підпорядковувався Наркомату юстиції УСРР і діяв як науково-дослідний центр не лише в галузі кримінології, а й кримінальної та пенітенціарної політики за тематикою, що визна­чалася Нарком'юстом. Дослідження Інституту спочатку проводи­лися у трьох секціях: соціально-економічній, пенітенціарній та криміналістичній, та двох комісіях: судово-психопатологічній і методологічній. Інституту на правах філій підпорядкувалися кабінети вивчення злочинності у Києві, Одесі та Харкові. Посту­пово тематика Інституту відходила від кримінологічної в бік вив­чення проблем розслідування злочинів, кримінальної політики капіталістичних країн. Після переведення Інституту разом з інши­ми республіканськими установами до Києва (1934) його невдовзі було ліквідовано (1935).

56

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Наведені відмінності розвитку кримінологічних досліджень в Україні у період з початку і майже до кінця 20-х років обумовлю­валися насамперед заінтересованістю у них влади, яка здійснюва­ла практичні кроки щодо їхнього підтримання. Це проявлялося у вже зазначеному вирішенні питань інформаційно-статистичного забезпечення досліджень, створенні кримінологічних установ та матеріальних умов для їхньої діяльності, а також у постановці перед ними завдань вивчення злочинності, її причин, особи злочинця в широкому спектрі. Це передбачало вільне визначення тематики, творчий пошук шляхів і методів її наукового розроб­лення, можливість плюралізму думок за наявності відповідної на­укової аргументації. Зазначені умови стимулювали участь у на­укових розробленнях відомих учених та досвідчених практиків, у тому числі представників різних напрямів старої школи криміна­льного права, схильних до розроблення її кримінологічних аспектів, а також молодих науковців, студентства, сповнених ентузіазмом нових пошуків і звершень, що був притаманний суспільному життю тих років. Про них відомий поет П. Г. Тичина писав у ті часи:

За названі роки в Україні, як і в Росії, було закладено основи формування кримінології як науки, наукового вивчення однієї із найскладніших і, разом з тим, винятково гострих проблем суспільства, якою є злочинність. Розширилися вчення про неї, по­шук наукових знань щодо її причин та інших обумовлюючих об­ставин, у тому числі пов'язаних з особою злочинця. Було досягну­то, по суті, новий досвід творчої співпраці у вивченні криміно­логічних проблем, передусім особи злочинця, представників різних галузей знань, у тому числі природничих, включаючи біологічні, медичні, психіатричні тощо. За їх участю був зібраний та проаналізований великий фактичний матеріал. На його основі написані цікаві теоретичні та прикладні праці, які досі представля­ють для науки значний інтерес.

57

  Глава 2

І раптом, на початку 1929 р. спочатку в Росії, а згодом і в Україні, кримінологічні дослідження були піддані ніщивній критиці за «неоломброзіанські викривлення», поширення теорії факторів злочинності в «її соціально-біологічному або біосоціаль-них варіантах», інші буржуазні прояви, несумісні з марксистсько­го наукою. Сигналом для цієї критичної атаки вважається стаття співробітника Комуністичної академії в Москві С. Булатова в журналі «Революция права» (№ 1, 1929) під голосною назвою «Возрождение Ломброзо в советской криминологической литера-туре». Автор статті дуже різкими виразами і оцінками розкритику­вав окремі положення та висновки праць кримінологів, у тому числі відомих, щодо деяких рис злочинців біологічного походжен­ня та їхнього місця в обумовленні злочинів. Потім через кілька місяців, у Комуністичній академії було зібрано диспут з питань вивчення злочинності в СРСР, який виявився не науковою дискусією, а однобічною партійно-ідеологічною «розборкою» (за нашими відомостями жоден із критикованих авторів не виступав). Диспут прийняв рішення (?!) про визнання роботи криміно­логічних установ (не окремих авторів —?!) незадовільною через допущення у розробленні проблеми злочинності «біологізатор-ства» та «вульгарного соціологізму». Працівників криміно­логічних установ було обвинувачено в ігноруванні «класового підходу в поясненні злочинності та її причин».

Невдовзі подібну акцію у вигляді республіканської конференції з питань методології вивчення злочинності було проведено в Ук­раїні, де також негативно оцінили дослідження українських кримінологів, які допустили «догматизм, аполітизм, буржуазний формалізм».

Зовсім скоро почалися суто адміністративні заходи: спочатку перегляд, а потім скорочення тематики досліджень, штату праців­ників і фінансування кримінологічних установ. Згодом, знову ж таки владними структурами, а не вченими, було визнано не­доцільність наукового розроблення кримінологічних проблем вза­галі, кримінологічні установи ліквідовано, а на їхніх залишках створено підрозділи, переорієнтовані на іншу тематику. На цій «хвилі», як зазначалося, у 1931 р. було ліквідовано Всеукраїнсь­кий інститут вивчення злочинності. Наукове розроблення про-

58

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

блем вивчення злочинності та її причин вольовими владними рішеннями було фактично зупинено. Більше того, ряд провідних кримінологів було піддано кримінальним репресіям і вислано до виправних таборів, де вони могли «вивчати злочинність» нібито із середини.

Наведені тут факти не є новиною, їх досить детально описано у радянській літературі 60-80-х років, а в незалежній Україні — у працях І. М. Даньшина. Проте справжні причини та політико-ідеологічні передумови фактично владного розгрому в Радянсько­му Союзі на початку 30-х років кримінологічної науки і практики, на наш погляд, чітко і недвозначно ще досі не висвітлено, при­наймні в працях українських авторів.

Із середини 60-х років, коли поновилися наукові розроблення у радянській кримінології, настійливо і послідовно провадилася думка, що причиною зазначених репресивних дій влади були ме­тодологічні, концептуальні збочення самих кримінологів, які не могли, мовляв, не викликати в ті часи відповідної реакції влади. В одній із перших кримінологічних праць 60-х років головним недоліком праці кримінологів 20-х років визнавалися «серйозні помилки та викривлення ідеологічного характеру»¹. У підручни­ку «Криминология» 1976 р. про зазначені репресії зазначалося, що «причинами цього були серйозні методологічні помилки у ряді кримінологічних досліджень 20-х років, пов'язаних, в основному, із біологізацією причин злочинності»². Критика з приводу «нео-ломброзіанських викривлень», «соціобіологічних збочень», «вуль­гарного біологізаторства» тощо у ряді нових праць була настільки гострою і наполегливо повторюваною, що складалося враження, ніби її автори і нині доводять свою «непримиренну позицію» та непричетність до подібних «ідеологічних збочень». Так, відомий російський кримінолог О. С. Шляпочніков, який за наукові праці 20-х років сам був підданий репресіям та пробув чимало в таборах, висвітлюючи у 1977 р. дослідження причин злочинності у 20-х ро­ках, зробив на трьох сторінках тексту на адресу їхніх авторів півдесятка подібних серйозних звинувачень. І, як нам відомо, лише один раз у монографії високого партійного діяча хрущовських часів М. Р. Миронова описане нищення кримінологічної науки було недвозначно пов'язано з ідеологією культу особи, коли «у практику було введено... методи використання влади, державного примусу», а «розроблення питань вивчення причин і заходів запобігання злочинності не здійснювалося, вважалося зайвим і майже політичне шкідливим»¹ (виділення моє. — Авт.). І справді, чи могли бути корисними компартійній владі пошуки криміно­логів щодо такого негативного явища, як злочинність, його при­чин, індивідуальних властивостей осіб, які вчиняють злочини, та ще таких, які не залежать від впливу соціалістичного оточення. Це не вписувалося у загальну картину соціалістичної держави, де все могло бути лише кращим, ніж за кордоном, звідки, мовляв, і поши­рюються блуд й омана, що стимулюють нестійких осіб до вчинен­ня злочинів. Невипадково після розгрому кримінології з'явилися твердження, в тому числі визнаних фахівців, що «будь-які зло­чинні дії в умовах соціалізму — це форма класової боротьби» (Б. С. Маньковський, 1933). І навіть Г. І. Волков у 1935 р. писав: «Основна кількість злочинів за пролетарської диктатури є фор­мою класової боротьби класового ворога і його агентури». Але для того, щоб запанували подібні твердження, потрібно було «закрити рота» кримінологам. Приводом для цього стали звинувачення останніх в ідеологічних, політичних помилках, апологетиці буржуазної науки.

Як вбачається з аналізу праць кримінологів 20-х років, у них справді мали місце нетрадиційні і навіть сумнівні твердження про причини злочинності й особу злочинця, інколи висувалися як вис­новки гіпотези або недостатньо аргументовані спостереження що­до участі біологічних рис особи в обумовленні злочину. Ці та інші подібні нечіткі твердження й положення щодо дуже складних явищ і процесів потребували більш глибокого наукового аналізу, неупередженого обговорення, а можливо, й критики з опрацюванням пропозицій конструктивного порядку. Проте цього, як відомо, жодного разу не було зроблено. Навпаки, огульну критику, наві­шування ярликів було використано (а можливо, й спровоковано) для прийняття розгромних рішень. Все це дуже скидається на організовану хитромудру інтригу та провокацію, до яких Сталін та його оточення вдавалися досить часто.

Внаслідок наведеного розвиток кримінологічної науки і прак­тики в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, було відкинуто на багато десятиліть назад. Наступив майже 30-річний період, коли кримінологічні дослідження не проводилися, праці з кримінології не публікувалися, її викладання, навіть на юридич­них факультетах університетів, не велося. Кримінологія фактич­но перебувала під забороною, ЇЇ проблеми консервувалися. Рішен­ня влади щодо боротьби зі злочинністю приймалися без жодного кримінологічного обґрунтування, як, скажімо, горезвісна амністія весни 1953 р. Треба визнати, що навіть після відновлення у сере­дині 60-х років кримінологічних досліджень умови їх проведення, що існували у 20-х роках, значною мірою не було відтворено, а деякі з них не відтворено і нині.

Зрештою, наприкінці 50-х — початку 60-х років в історії Радян­ської держави настав період, який пов'язують із критикою культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС та початком так званої «хру-щовської відлиги». Серед суспільних інституцій, які пригнічува­лися культом особи та почали відновлюватися після його офіцій­ного розвінчання, була й кримінологічна наука. Підручники та інша література з кримінології, видані за радянських часів в 60-80-х роках XX ст., містять досить повну характеристику проце­су її відновлення на загальносоюзному рівні. Менш детальне висвітлення отримало здійснення цього процесу в Україні.

Перші та найбільш суттєві кроки у цьому напрямі в Україні на той час пов'язані з ім'ям професора П. П. Михайленка. Наприкінці 50-х років — він доктор наук з кримінального права та його історії — працював у Секторі держави і права АН УРСР, професо­ром Київського державного університету та з 1958 р. — за суміс­ництвом — начальником кафедри спеціальних дисциплін Київсь­кої вищої школи МВС СРСР. Маючи тісний зв'язок із практичною Діяльністю правоохоронних органів, він одним із перших зрозумів необхідність повороту її у бік запобігання злочинам. На той час у центрі і на місцях з ініціативи партійних органів наполегливо порушувалося питання про необхідність залучення громадських організацій до цієї запобіжної діяльності, використання у ній громадського впливу. З результатами аналізу цієї діяльності та рекомендаціями щодо її розвитку П. П. Михайленко у 1959 р. спочатку виступив із доповіддю на Всесо­юзній науково-практичній конференції у Москві, а згодом опублікував брошуру «Новьіе формьі участия трудящихся в уп­равлений государством й укреплении социа-листического правопорядка» (1959). Фак­тично це була перша робота кримінологічного змісту, опублікова­на українським автором, до того ж у Москві, після початку 30-х років, і одна з перших у відновлюваній радянській криміно­логії загалом.

З 1960 р. П. П. Михайленко, працюючи заступником начальни­ка Київської вищої школи МВС із навчальної та наукової роботи, розгорнув у ній кримінологічні дослідження низки актуальних проблем. За їх результатами з'явилися публікації П. П. Михайлен-ка (у співавторстві з Й. А. Гельфандом) «ВопросьІ предупреждения преступлений органами милиции» (1963), а також «Предупрежде-ние преступлений — основа борьбьі за искоренение преступлений» (1964), яка стала широко відома в країні і за кордоном¹. Далі сліду­вали колективні збірки матеріалів за результатами керованих ним досліджень щодо стану в Україні рецидивної злочинності (1965), правопорушень неповнолітніх (1965, 1967), пияцтва як джерела

¹ Слід рішуче виступити проти наведення вказаної роботи як прикладу та й загальної оцінки написання у той час кримінологічних праць нібито «під досить визначене ідео­логічне замовлення — вироблення необхідних заходів для ліквідації злочинності в СРСР» (Кабанов П. А. Зазнач, праця. — С. 6). Оціночні судження у разі їх недостовірності згідно з законодавством України не тягнуть судової відповідальності. Однак для суджень про «ідео­логічне замовлення» потрібно мати хоч якісь аргументи, принаймні знати тодішні обстави­ни. Як «ідеологічні замовлення» схарактеризовано у працях П. П. Михайленка, зрозуміло з його подальшої трагічної долі, визначеної комуністичними ідеологами.

62

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

злочинності (1966). На багато років щоденним посібником для прак­тичних працівників стала праця П. П. Михайленка (у співавторстві) «Опьіт борьбьі с преступностью в районе» (Київ, 1968).

Наприкінці 60-х — початку 70-х років ряд кримінологічних досліджень було розгорнуто у відділі кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії на­ук УРСР. їх результатами стали колективні монографії «Попере­дження правопорушень неповнолітніх» (1967 р., відповідальний редактор М. М. Михеєнко), «Боротьба з правопорушеннями і зло­чинністю» (1969 р., відповідальний редактор І. П. Лановенко), «Кримінально-правова боротьба з хуліганством» (1971 р., відпо­відальний редактор Ф. А. Лопушанський), «Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» (1971 р., відпо­відальний редактор І. П. Лановенко). У 1963-1970 рр. автором Курсу у журналі «Радянське право» була опублікована серія на­укових статей (7) щодо ролі та ефективності громадського впливу у запобіганні правопорушенням, де наводилися результати аналізу діяльності у цьому напрямі громадських формувань, визначалися теоретичні засади її здійснення.

У першій половині 60-х років було прийнято кілька документів вищого партійного рівня Союзу та Української РСР, у яких вказу­валося на необхідність розширення наукового розроблення про­блем злочинності, її обумовлення, запобігання їй та (як тоді писа­лося) викорінення, поліпшення підготовки кадрів для діяльності у зазначених напрямах. У 1966 р. вийшов перший підручник з кримінології, підготовлений відновленим на той час (1963) Всесо­юзним інститутом з вивчення причин та розроблення заходів попередження злочинності. Було розроблено навчальну програму, у вузах юридичного профілю відновлено викладання з цієї дисципліни. Невдовзі у деяких вузах (Харківський юридичний інститут, нині — Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Київська вища школа МВС, нині — Національний університет внутрішніх справ України, а через деякий час — в Одеській національній юридичній академії) створено спеціалізо­вані кафедри кримінології. Це сприяло розгортанню на кафедрах наукових кримінологічних досліджень, підготовці наукових кадрів. У 1971 р. у Москві було видано монографію доцента юри-

63

  Глава 2

дичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка С. А. Тарарухіна «Преступное поведение», яка викликала значний резонанс новим поглядом на ряд важливих кримінологічних проблем.

Проте обсяг кримінологічних досліджень в Інституті держави і права АН УРСР та у вищих навчальних закладах був обмежений, особливо в експериментальній частині. Настійливо відчувалася потреба створення в республіці спеціалізованої кримінологічної науково-дослідної установи. Тут знову проявив ініціативу П. П. Михайленко. За його пропозицією та під його керівництвом Міністерством внутрішніх справ СРСР у 1971 р. була створена Київська науково-дослідна лабораторія (КНДЛ), що підпорядко­вувалася Всесоюзному науково-дослідному інституту (ВИДІ) МВС СРСР. Начальник лабораторії одночасно зайняв посаду пер­шого заступника начальника ВИДІ. З перших днів провідною для КНДЛ стала кримінологічна тематика. До Лабораторії прийшло декілька науковців, які мали досвід кримінологічних досліджень. Серед них доктор юридичних наук Й. А. Гельфанд, кандидати наук А. М. Носенко, О. О. Ковалкін, М. Т. Куц, В. О. Кузнєцов, згодом — С. В. Трофімов. Влітку 1972 р. заступником начальника КНДЛ став і автор Курсу. Проте переважну більшість співробітників Лабораторії становили працівники-практики, які прагнули займа­тися наукою, однак не знали з чого починати. Завдяки вмілій організації праці і навчання, сприятливим умовам для творчості працівники КНДЛ почали швидко нарощувати науковий досвід.

Однак становленню колективу було завдано, здавалося б, непо­правного удару. Наприкінці 1973 р. П. П. Михайленка за необгрун­тованими обвинуваченнями, у тому числі у «націоналістичних викривленнях», було виключено з лав КПРС, звільнено з посад, позбавлено наукових ступенів і звань. Колектив КНДЛ очолив автор Курсу. Це був дуже складний період у житті Лабораторії. На­вчання працівників організації і методам збору й обробки інфор­мації, проведенню досліджень сполучалося з набуттям досвіду опрацювання отриманих результатів. Стало правилом регулярне проведення занять навчально-методичного семінару для співробітників Лабораторії. До проведення занять запрошувалися провідні кримінологи країни Ю. М. Антонян, А. І. Алексєєв,

64

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Ю. Д. Блувштейн, С. В. Бородін, І. І. Карпець, В. М. Кудрявцев, Г. М. Міньковський, О. Б. Сахаров, М. О. Стручков. Заняття про­водились і з нових на той час проблем віктимології, системного аналізу, застосування психологічного тестування, математичних методів, автоматизації збору, обробки й аналізу інформації, у тому числі з використанням ЕОМ. Майже кожне заняття семінару пе­ретворювалося на подію, яка отримувала розголос і поза Лабора­торією, його з власної ініціативи відвідували викладачі КВШ, інших навчальних та наукових установ Києва. За таких умов зро­стали наукові навички працівників Лабораторії, увага до її роботи, прагнення до співпраці.

Як відомча установа Лабораторія спрямувала результати досліджень передусім на вирішення гострих прикладних проблем діяльності органів внутрішніх справ, надання їм науково-методич­ної та консультативної допомоги. Таке спрямування діяльності Лабораторії було помічено і підтримано керівництвом МВС УРСР, насамперед міністром І. X. Головченком. Саме за його безпосередньої участі були рішуче відкинуті спроби охочих ліквідувати КНДЛ як дітище крамольного П. П. Михайленка. Впевненість, що Лабораторія буде існувати і має для цього добрі перспективи, дала змогу залучити до наукової роботи в ній досвідчених дослідників С. А. Тарарухіна, В. Ф. Трегубова, В. М. Смітієнка, В. Л. Чубарева.

Протягом кількох наступних років у Лабораторії на широкій емпіричній базі було проведено ґрунтовні дослідження діяльності громадських формувань із профілактики правопорушень (А. П. Закалюк, О. О. Ковалкін), проблем запобігання злочинності неповнолітніх (С. А. Тарарухін, В. Ф. Трегубов, В. П. Сахно), реци­дивної злочинності (А. М. Носенко, В. І. Попов, В. Л. Пасічник), грабежів, розбоїв, інших майнових злочинів (В. О. Кузнєцов, Б. І. Бараненко, В. І. Грачов), сімейно-побутових злочинів (С. В. Трофімов, М. С. Хруппа, В. В. Петров), дармоїдства (А. П. Закалюк, В. І. Женунтій), бродяжництва (В. І. Грачов) та ін. Після кожного дослідження до МВС України спрямовувалися ґрунтовні аналітичні матеріали, пропозиції, рекомендації. Ряд із них стали предметом розгляду та вжиття конкретних заходів вищими керівними органами УРСР. За матеріалами досліджень були опубліковані монографії А. П. Закалюка «Общественное воз-действие й предупреждение правонарушений» (Київ, 1975), С. А. Тарарухіна (у співавторстві з А. І. Селецьким) «Несовершен-нолетние с отклоняющимся Іюведением» (Київ, 1981), захищено ряд кандидатських дисертацій (О. Г. Кулика, В. П. Сахно, Б. І. Ба-раненка, В. І. Грачова, М. С. Хрупни, В. В. Петрова, В. І. Женунтія та ін.). Як уже відзначалося у сучасній літературі, результати май­же всіх зазначених розроблень, більшість із яких була здійснена вперше в СРСР або в Україні, через існуючі на той час режимні обмеження, на жаль, не були опубліковані у відкритих наукових виданнях та не стали доступними широкому науковому загалу.

Проте КНДЛ зажила авторитету, що стало підставою для Міністерства внутрішніх справ СРСР, щоб уже у 1976 р. збільши­ти ЇЇ штатну чисельність майже вдвічі, а у 1978 р. перетворити Ла­бораторію на Київський Філіал ВИДІ МВС СРСР також зі знач­ним розширенням її структури та штату. Останнє дало змогу роз­горнути нові напрями досліджень. Оскільки одним із них стало всебічне вивчення особи злочинця, до роботи у Філіалі було за­прошено фахівців, які мали спеціальну кваліфікацію з психології (В. О. Андросюк, Л. І. Казмиренко, Л. М. Москалюк), соціології (О. Я. Зирянов), педагогіки (О. П. Северов), психофізіології (О. В. Шаповалов), психіатрії (А. І. Коротенко) та ін. Тим самим було поновлено корисну дослідницьку практику кримінологічних установ 20-х років. Для дослідження проблем боротьби із різними категоріями злочинів до Філіалу з МВС УРСР були переведеш досвідчені аналітики: М. М. Короткий, Л. С. Сміян, В. М. Попович. На роботу у Філіалі відібрано групу молодих практичних працівників, які проявили аналітичні здібності (О. І. Чулкова, А. І. Пясецький, В. І. Осадчий, О. І. Ємець, О. О. Садченко, О. І. Рощенко, В. С. Ковальський та ін.). Вони швидко оволоділи навичками наукової роботи, захистили дисертації і стали керівни­ками кафедр, наукових підрозділів, видавництва юридичної літе­ратури, а О. І. Ємець — помітним державним діячем. У цей час у Філіалі успішно розроблялися проблеми кримінологічного аналізу злочинності (О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), прогнозування та запобігання індивідуальної злочинної поведінки (керівник А. П. Закалюк), боротьби з незаконним обігом наркотичних речо-

66

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

вин (О. О. Ковалкін, М. С. Хруппа, В. Л. Чубарев), створення сис­теми запобігання, рецидивній злочинності (М. М. Короткий), у тому числі через врахування професійних, психологічних та пси­хофізіологічних якостей засуджених при розподілі їх на місця відбування покарання та спрямування останнього на їхню ресо-ціалізацію (А. М. Носенко, В. О. Андросюк, О. В. Шаповалов, О. П. Северов, О. Я. Зирянов та ін.), профілактики групової зло­чинності неповнолітніх (С. А. Тарарухін, О. І. Чулкова, В. П. Сах-но, Л. І. Казмиренко), запобігання майновим злочинам, вчинюва­ним організованими злочинними групами (Б. І. Бараненко, О. І. Пясецький), злочинам, вчинюваним з особливою жор­стокістю (А. П. Закалюк, В. В. Петров, О. В. Шаповалов, Л. М. Москалюк, В. С. Ковальський), антисуспільної поведінки осіб із психічними аномаліями (А. П. Закалюк, А. І. Коротенко, Л. М. Москалюк), протидії злочинам в окремих галузях економіки (В. В. Головач, Л. С. Сміян, В. М. Попович) та ін. Вийшли друком монографії А. П. Закалюка «Прогнозирование й предупреждение индивидуального преступного поведения», О. О. Ковалкіна «Ла­тентная преступность й ее вьіявление органами внутренних дел», В. Л. Чубарева «Опасность лиц, совершающих преступньїе деяния», А. С. Тарарухіна, В. П. Сахно «Предупреждение группо-вой преступности несовершеннолетних». Колектив Філіалу май­же кожен рік готував окремі випуски «Трудов ВНИИ МВД СРСР». У 1981 р. у Москві був виданий збірник наукових праць співробітників Філіалу «Проблеми изучения личности правона-рушителя», в якому висвітлено результати багатьох досліджень колективу із зазначених проблем.

Помітною подією стало проведення у Філіалі наприкінці 1981 р. науково-практичної конференції, присвяченої 10-річчю існування установи. У конференції взяли участь провідні криміно­логи Радянського Союзу 1.1. Карпець, А. І. Долгова, А. І. Алексєєв, Ю. М. Антонян, О. Б. Сахаров, Ю. Д. Блувштейн, Г. М. Міньковсь-кий, відомі українські вчені-криміналісти Ф. Г. Бурчак, Л. В. Ба-грій-Шахматов, І. М. Даньшин, М. Я. Сегай, група керівних працівників МВС УРСР на чолі з міністром І. Д. Гладушем, на­чальник Київської вищої школи МВС В. Ф. Захаров, завідувач відділу союзного журналу «Советское государство й право»

67

  Глава 2                       _;

О. І. Гацихо та ін. За визначенням учасників конференції Київська філія ВИДІ СРСР за 10 років існування перетворилася на про­відну кримінологічну установу України та зайняла гідне місце се­ред закладів кримінологічної науки Радянського Союзу.

Проте декому в Україні, передусім окремим керівним працівни­кам ЦК Компартії, що, як тоді було прийнято говорити, «куриру­вали» діяльність правоохоронних органів та розвиток суспільних наук, було не до вподоби зростання авторитету Київського Філіалу ВИДІ. У його аналітичних документах серед умов, що сприяли злочинності, називалися недоліки в роботі партійних і державних установ з організації запобігання їй та протидії. Викли­кало невдоволення незалежне становище керівництва Філіалу,

Учасники науково-практичної конференції 1981 р. у Київській філії ВИДІ МЕС СРСР:

В. Ф. Захаров, А. І. Долгова, 1.1. Карпець, Ф. Г. Бурчак, І. Д. Гладуш,

А. П. Заколюй, С. А. Тарарухін, О. І. Гацихо, І. М. Даньшин (перший ряд)

О. О. Ковалкін, С. В. Трофімов, М. І. Майоров, Л. В. Багрій-Шахматов,

М. Я. Сегай, В. І. Попов, М. М. Короткий та ін. (другий ряд)

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

який був безпосередньо підпорядкований союзному Міністерству внутрішніх справ, що не давало змоги «прибрати його до рук» на республіканському рівні.

За таких умов новий міністр внутрішніх справ СРСР В. В. Фе-дорчук, недавній можновладець з України, де він очолював Комітет державної безпеки та мав тісні стосунки з партійним керівництвом, несподівано на початку 1984 р. висловився за ліквідацію Київського Філіалу ВИДІ. Як стало відомо, єдиним ар­гументом на обґрунтування цього раптового рішення був висно­вок, що «відомча наука повинна бути тільки в Москві». Керівни­кам відповідних підрозділів МВС СРСР та ВИДІ важко було за­перечувати категоричному висновку міністра. Єдине, що вдалося заподіяти, — це продовжити існування Філіалу із значно скороче­ним штатом протягом року, але в 1985 р. його було ліквідовано, а на його базі створено науково-дослідну лабораторію з підпорядку­ванням її Київській вищій школі МВС СРСР. Зазначені вище функціонери ЦК Компартії України не приховували свого задово­лення від подібного вирішення долі провідної і фактично єдиної в республіці наукової кримінологічної установи.

Читачі Курсу, очевидно, помітили, що значний обсяг поданого матеріалу присвячено діяльності КНДЛ — Київського Філіалу ВИДІ. Це пояснюється тим, що, по-перше, тематика, кількість досліджень та отриманих результатів цієї установи значно переви­щували показники інших закладів в Україні. По-друге, органі­зація, науково-методичне та інформаційно-емпіричне забезпечен­ня її досліджень відповідали сучасним вимогам, обумовлювали надійну репрезентативність висновків і вигідно відрізнялися від поширеної на той час практики проведення досліджень лише на підставі аналізу друкованих джерел. По-третє, дослідження КНДІ-Філіалу мали, як правило, прикладну спрямованість, їхні результати пропонувалися до реалізації лише після надійного дослідного випробування, що забезпечувало їхнє своєчасне та більш повне впровадження. По-четверте, і це головне, у Філіалі за­вдяки багаторічним зусиллям був системно підібраний, підготов­лений та збагачений власним науковим досвідом колектив фахівців, кваліфікація більшості яких відповідала вимогам сучас­ної кримінологічної установи. Розпорошення цього колективу є

69

  Глава 2

 чи не найбільшою шкодою, що спричинена інтересам розвитку кримінологічної науки в Україні. Нарешті останнє. Ліквідація роз­винутої прогресуючої наукової установи засвідчила, що і через 50 років після горезвісних 30-х років ставлення до криміно­логічної науки в умовах тоталітарного режиму та панування партійного й адміністративного чиновництва повністю підкорене суб'єктивним примхам останнього, можливостям використання влади в своїх цілях з нехтуванням державними інтересами та без будь-якої відповідальності за свої дії. Гіркий досвід фактичного знищення Київського Філіалу ВИДІ не втратив свого значення і нині, коли за багатьма деклараціями про необхідність криміно­логічних досліджень і розвитку кримінології загалом насправді час­то спостерігається байдужість до неї і недооцінка ЇЇ можливостей в удосконаленні суспільної організації і правопорядку.

І. П. Лановенко

Але повернемося до розвитку криміно­логічної науки в Україні у 70-80-х роках. У цей період в Інституті держави і права АН УРСР ряд кримінологічних аспектів були досліджені і опубліковані в моногра­фіях І. П. Лановенка «Боротьба зі злочина­ми проти трудових прав і безпеки вироб­ництва» (1977) та під його керівництвом, а також О. Я. Свєтлова «Боротьба з посадо­вими зловживаннями» (1970), у колектив­ному посібнику «Розслідування та попере­дження злочинів» (1970), монографіях Ф. А. Лопушанського або під його редак­цією «Слідча профілактика злочинів: досвід, проблеми, вирішення» (1980), «Кримінологічні проблеми профілактики правопорушень серед молоді» (1986), «Предупреж-дение семейно-бьітовьіх правонарушений» (1989). З'явилися монографії молодих вчених А. Й. Міллера «Протиправна по­ведінка неповнолітніх: генезис і рання профілактика» (1985), О. М. Костенка «Принцип відображення у кримінології» (1987), «Криминальньїй произвол (социопсихология воли й сознания преступника)» (1990), Ю. М. Крупки (у співавторстві) «Поперед­ження сімейно-побутових злочинів» (1989), колективна праця за

70

  Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

 участю фахівців інших установ та навчальних закладів «Пияцтво та злочинність: історія, проблеми» (1989).

/. М. Даньшин

Після створення кафедри кримінології у Харківському юридич­ному інституті (нині — Національна юридич­на академія імені Ярослава Мудрого) тут, по­ряд із викладанням навчального курсу кримінології, у 70-80 роках XX ст. було роз­горнуто ряд кримінологічних досліджень під керівництвом І. М. Даньшина, результати яких знайшли відображення у його працях «Основні питання кримінально-правової охорони громадського порядку» (1973), «Злочинність: поняття і загальна характерис­тика, причини та умови» (1988). І. М. Дань­шин протягом кількох десятків років займає провідне місце серед українських кримі