Проба, дружина Адельфа

Проба як іменем,[192] так і ділом достойна згадки за її обізнаність в літературі. Незважаючи на те, що нічого не знаємо ані про її рід, ані про походження,[193] багато хто, засновуючись, як я вважаю, лише на здогадах, вважає, що вона була римлянкою; дехто навіть говорить, що походила з міста Орте і що була християнкою, дружиною чоловіка на ім’я Адельф.

Не важливо, хто був її наставником, але очевидно, що Проба блискуче володіла вільними мистецтвами.[194] З‑поміж усіх студій найбільше часу приділяла вивченню поем Вергілія. Перечитавши всі твори, стала такою обізнаною з творчістю поета і так добре орієнтувалася в поезіях, що могла переповідати їх з пам’яті, як видно майже з усіх її праць. Якось, читаючи поеми з особливою допитливістю, вона раптом подумала, що на їх основі можна описати всі історії Старого та Нового Завітів прекрасним і соковитим віршем.

Зрозуміло, що породження таких величних роздумів у розумі жінки викликає великий подив, але ще дивовижніше, що вона здійснила свій задум.

Повністю присвятивши себе побожному задумові, Проба повибирала то з одного, то з іншого місця Буколік, Георгік та Енеїди або цілі вірші з одного пасажу, або уривки з іншого, талановито уклала їх на свій лад і настільки органічно розмістила вірші та поєднала уривки, при цьому зберігши віршовий розмір та плинність поезії, що хіба лише хтось дуже досвідчений міг помітити з’єднання. В такий спосіб вона уклала, починаючи від створення світу, всі оповіді Старого й Нового Завітів аж до зіслання Святого Духа – причому настільки досконало, що той, хто не знав би, що це її робота, легко повірив би, що Вергілій був і пророком, і євангелістом.

З усього цього можемо зробити ще один висновок: а саме, що ця жінка була неабияк обізнана зі Святим Письмом або навіть знала його дуже добре. Цього, на превеликий жаль, не так часто можемо сказати навіть про наших сучасників.

До того ж, видатна жінка хотіла назвати свій укладений твір «Центони»,[195] що й ми самі бачимо. І наскільки більше вважатимемо її гідною вічної пам’яті, настільки менше віритимемо, що такий чудовий геній жінки міг створити лише цей твір. Якщо жила вона доволі довго, то, вважаю, мала б створити щось ще грандіозніше, але, на наше нещастя, воно не змогло дійти до нашого часу через лінивість книгопереписувачів.

Як засвідчують деякі джерела, серед її праць були «Центони» Гомера на матеріалі поем співця, укладені з такою самою прецизійністю і на таку саму тематику, як «Центони» Вергілія. Якщо так справді було, то слід розуміти, що вона добре знала, окрім латинської, також і грецьку літературу: очевидно, це помножує заслуги Проби.

Але запитаю тепер: що більше бажав би хтось почути від жінки, яка декламує поезію Вергілія й Гомера, відбираючи з них усе необхідне для своєї праці? Адже наскільки майстерно уклала вона вибрані уривки – нехай поглянуть найосвіченіші мужі, які докладно вивчають Святі письмена: все ж і для них цілком нелегко, а навіть часом і дуже складно з великої розмаїтості Святих писань то тут, то там вибирати ті уривки, які описують життя Христа, укладаючи їх у впорядкований прозовий твір. Проба зробила це на матеріалі поганських поем.

Якщо зважити на жіночі заняття, то для Проби, як і для більшості жінок, було б достатньо мати прядку, голку і верстак, щоб проводити життя в домашньому спокої, але великою наполегливістю до святих студій вона обтрусила іржу дозвілля зі свого мислення, увійшовши у вічне світло. Який же добрий цей приклад був би для тих, що віддаються насолодам і дозвіллю, для кого найкраще сидіти у спочивальні, розтрачаючи дорогоцінний час на пусті балачки, від раннього ранку до пізньої ночі переповідаючи пусті й непотрібні плітки, залишаючи час тільки на похоті! Можливо, тоді вони задумалися б про різницю, яка існує між здобуванням слави поважаними трудами і похованням тіла разом з іменем – померти так, наче б ніколи й не жити.

Фаустина Августа

Фаустина Августа,[196] яку згодом зарахували до числа богів, як життям, так і смертю зажила собі великої слави – щоправда, радше за чоловікову щирість, аніж за свої вчинки.

Батьком її був цезар Антоній Пій Август, мати – його дружина Фаустина. Подружніми зв’язками вона поєдналася з Марком Антонієм, якого Антоній Пій усиновив ще задовго до того. По смерті батька Фаустина правила поруч із чоловіком, за що сенат надав їй титул Августи, що на той час було чималою честю для жінки. Адже всім попереднім імператрицям надавали прізвисько Августи тому, що їхні чоловіки були Августами, – і я ніколи не чув, щоб цей титул надавали за рішенням сенату.

Краса її була настільки вишуканою, що виглядало так, наче до смертного тіла додано чогось божественного. А щоб її привабливість не підупала з приходом старості чи смерті, за постановою сенату зображення молодої та старшої Фаустини викарбували на золотих, срібних та мідних монетах: так вона збереглася аж до сьогодні. Хоча й ці зображення не відтворюють ані виразу лиця, ані блиску очей, ані життєрадісного погляду, все ж риси обличчя засвідчують невимовну красу. Однак, хоча вона славилася на весь світ чудовою красою, все ж неймовірно заплямувалася ганьбою розпусти.

Адже говорять, що, маючи чоловіка, Фаустина не могла вдовольнитися обіймами лише одного коханця, а мала їх безліч: неслава донесла їхні імена аж до наших днів. Відомо, що серед перелюбників був чоловік на ім’я Ветил, а також якийсь Ортій, згодом був ще й Модератій, але один, що звався Тертулій, був понад усіх. Подейкують, що Антоній застав Тертулія, коли той обідав разом з Фаустиною. До них усіх додався також Марк Вер, незважаючи на те, що був зятем Фаустини, чоловіком Луцилли, її доньки.

Але було щось іще ганебніше. Говорять, що Фаустина так сильно закохалася в якогось гладіатора, що від своїх почуттів злягла, занедужавши майже смертельною хворобою. Аби видужати, розповіла Антонієві про своє пожадання; той, порадившись з лікарем, наказав убити гладіатора і, щоб вилікувати недужу від гарячки, змастити ще теплою кров’ю все тіло дружини. Так він вилікував свою жінку від жару палкого кохання і від важкої недуги.

Розважливий чоловік сказав би, що це вигадані ліки, але за деякий час жахливі вчинки Коммода Антонія, що був зачатий приблизно тоді ж, подають правдиві свідчення: адже стверджують, що він був сином саме того гладіатора, а не Антонія, і що народився не від помазання кров’ю, а від злягання з гладіатором.

Тому, зважаючи на таку гучну неславу, друзі переконували Антонія вбити Фаустину чи, що виглядало гуманніше, хоча б відректися від неї. Але Антоній був чоловіком з м’яким характером, тому, хоча й важко переносив перелюбство дружини, все ж не пристав на пораду друзів і вважав, що краще терпіти таку неславу, аніж увійти в ще більшу. На їхні пропозиції мав лише одну відповідь: відрікаючись від дружини, потрібно відрікатися й від приданого. Цим прагнув пояснити всім, що здобув посаду імператора завдяки Фаустині.

Але годі вже про це. Дуже часто найчесніші жінки можуть поковзнутися навіть випадково, через чийсь мимовільний погляд. А тепер ходімо з темряви на світло.

Коли Антоній, перебуваючи у східних царів, докладав усіх сил для процвітання республіки, Фаустина занедужала і померла. Трапилося це у містечку Алалея, що біля підніжжя гори Тавр. Завдяки Антонієвим клопотанням сенат зарахував її до богів і після того називали її Божественною Фаустиною: таких титулів ще ніколи не надавали римським жінкам. Назвавши жінку «Матір’ю таборів», Антоній збудував їй величний храм на тому місці, де вона померла, встановивши у ньому багато статуй Фаустини, щоб прославляли її ім’я. Також постановив, щоб у храмі прислуговувало багато молодих дівчат, яких наказав називати фаустинками. Тож, як бачимо, Фаустина у свій час отримала божественні почесті, аби божою славою відновити честь, розтрачену на розпусту.