2020-06-10
56ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ
1. Огляд життя та творчості В.Підмогильного. Автор інтелектуально-психологічної прози, перекладач.
2. Світовий мотив підкорення людиною міста, самоутвердження. Зображення «цілісної» людини: в єдності біологічного, духовного, соціального.
Теорія літератури: екзистенціалізм, маргінальність, психологізм, іронія.
Практичне заняття.
1. Схарактеризувати маргінальний образ українського інтелігента Степана Радченка.
2. Проаналізувати світоглядну і психологічну еволюцію його характеру.
3. Пояснити роль жіночих образів у романі.
4. Висловити власну думку про способи самоствердження людини.
НАВЧАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ЗАНЯТТЯ
Епіграф:
«Він був єдиний, але у двох іпостасях, з яких кожна мала свої окремі функції і завдання» (В.Підмогильний).
У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих — тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався й відказав: — Валер'яна Підмогильного».
У центрі творів письменника — людина з її універсальними проблемами. Його прозова спадщина гармонійно вписується в український модерн 20-х років XX ст., оскільки в ній акцентована увага на людській особистості, осягненні природи людського характеру через призму різних життєвих обставин, спробі зануритися в найпотаємніші порухи людської свідомості й підсвідомості. Саме творчість В. Підмогильного засвідчила спроможність української літератури ввійти в загальноєвропейський контекст і стати цікавою для світової громадськості.
Народився Валер'ян Петрович Підмогильний 2.02.1901 р. в с. Чаплі на Дніпропетровщині в селянській родині. Хлопчик рано залишився без батька. Матір'ю Валер'яна була неосвічена селянка. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище.
Того ж року вступив на математичний факультет Катеринославського університету, згодом перейшов до правничого факультету. Він особливо захоплювався історією, і це захоплення пояснював знайомством з Д. Яворницьким. В. Підмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.
Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови, друзі називали його «університетом на дому». Уже в 17 років Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. У 1919 році в катеринославському журналі «Січ» у № 1, 2 з'являються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збірка його оповідань «Твори, том І». «Ота тоненька книжечка,— пише В. Шевчук,— у сірій обкладинці й друкована на поганому папері може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок... Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним «ароматом» — дебют, кажемо, був багатообіцяючий».
Через матеріальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хліба спершу в Катеринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом.
Як напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина письменника Григорія Косинки, репресованого у 1934 p., Валер'ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів...».
Там, у Ворзелі, він зустріне й свою долю: донька місцевого священика Катерина Червінська стане його дружиною і другом — упродовж тих тринадцяти років, які їм відпущено бути разом, і тоді, коли чорна біда впаде на сім'ю,— летітимуть її тужні листи-сповіді до соловецьких мурів...
Через два роки В. Підмогильний поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин.
У Києві письменник працює в книжковій палаті, учителює, згодом він — співробітник видавництва «Книгоспілка», далі переходить на літературну роботу. Недарма проблема хліба є темою цілої низки творів В. Підмогильного, бо автор на собі зазнав матеріальні труднощі, через які не зміг здобуту освіту. Саме так — «Проблема хліба» — автор назве й свою найкращу збірку оповідань.
Уже перша книжка письменника «Твори, том І», що вийшла в Катеринославі у 1920 p., викликала зацікавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогодні рецензія «Поет чарів ночі» С. Єфремова (учителя В.Підмогильного), яка дає ключ до розуміння мінорного сприйняття життя молодим автором: В. Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все у свою душу.
С. Єфремов (він виступив під псевдонімом В. Юноша) звертає увагу на оригінальність молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицію — бути «на варті страждання», а не радості людської.
Ця особливість нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедій та внутрішніх борсань,— те, що С. Єфремов назвав «чари ночі»,— вабила до себе й інших дослідників та читачів. «Чому, скажімо,— роздумує Р. Мовчан,— теж селянин, учень реального училища Юрій Яновський, ровесник Валер'яна Підмогильного, зустрів жовтневу революцію «широко відкритими», захопленими очима... І чому юного Валер'яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собі, а не в розтривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, «важкі питання» буття?».
Ім'я В. Підмогильного згодом з'являється на сторінках збірників «Вир революції», «Жовтень» (1921), а через рік виходить у Харкові його повість «Остап Шаптала» в журналі «Шляхи Мистецтва», яку через рік харківське видавництво «Всеукрлітком» випустить окремою книжкою. У 1923 р. на сторінках журналу «Нова громада» з'являється оповідання «Син» — один із найбільш вражаючих в українській літературі творів про голод. Йому судилася особлива популярність: ще за життя письменника оповідання перевидавалося кілька разів. У 1923 р. В. Підмогильний видав його окремою книжкою, яка має лише сорок сторінок, чому, звичайно, причиною аж ніяк не творчий застій. Навпаки: він працює багато й плідно. Але, як згодом зізнається він сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їхньою допомогою». Того-таки 1923 р. він береться разом з іншим українським письменником Гео Шкурупієм за переклад статті Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Більшовик».
Друга збірка оповідань «Військовий літун» (1924) В. Підмогильного з'являється в Києві. Пізніше ця збірочка буде доповнена новими творами й вийде під назвою «Проблема хліба». У 1926 р. окремим виданням побачив світ твір «Третя революція». Цією повістю, як слушно відзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторінку національної історії, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору... не кажучи про наступні часи. Бо то складні стосунки українського села з містом внаслідок недалекоглядної політики наших перших урядів у аграрному питанні». Мова йде про трагедію селянства, зумовлену пришвидшеним переведенням до колективного господарювання на землі, коли на переважній більшості поміщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, які жили мрією про землю, похитнулися в довірі до нової влади, виступили проти неї. Це явище учасники самих подій назвали «третьою революцією». Свого часу повість В. Підмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста», і це гірке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.
На селянську тематику на той час писали, окрім В. Підмогильного, Г.Косинка, Б. Антоненко-Давидович, І. Сенченко, М. Івченко. Усі вони кожен по-своєму зображали трагедію народу, відірваного від землі, трагедію загострених взаємин міста й села. У повісті В. Підмогильного місто стає знаковим місцем, у якому сходяться всі кривди: з нього йдуть усі накази, саме туди, у місто, «де жили дідичі», возилися податки, там лунала чужа мова і там «зникав викоханий у степах хліб». Письменника мучить проблема «село — місто», але розв'язання її, як уважає він, можливе, і саме устами своїх героїв він проголошує мудрий вихід, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й міста: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!».
Благодатним для В. Підмогильного було спілкування з друзями по перу — членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі талановиті письменники, як Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галіч. «1925 року в Києві,— пише сам В. Підмогильний,— я був членом літорганізації «Ланка», а в 1926 році — в організації «Марс». Від того часу я ні в яких літературних організаціях не перебував...».
20-ті роки XX ст. в українській культурі справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час піднесення й відродження. Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба» (є у Підмогильного таке оповідання), література, мистецтво забуяли пишним цвітом. Переповненими були зали театрів, виставки й вернісажі, літературні вечори, на яких відбувалися плідні дискусії та суперечки. Впроваджувалися нові ідеї, пошуки й відкриття імен, серед яких такі, як режисер Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки літературно-мистецьких угруповань.
Не міг залишатися осторонь і Валер'ян Підмогильний, який був у той час на редакційно-видавничій роботі у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція», повсякдень обертався в середовищі літературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», і це чорне тавро існувало ще до недавнього часу. Навіть у «перебудов- ному» «Українському Радянському Енциклопедичному Словнику» (1987) уміщено недвозначну оцінку-присуд: «Творчість окремих членів «Ланки» була позначена впливом буржуазно- націоналістичної ідеології». Які ж завдання насправді ставила за мету ця літературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразків пролетарської літератури, — читаємо в журналі «Життя й Революція», — Майстерня революційного слова в основу своєї мистецької праці покладає засади комуністичної партії, надаючи своїм членам права користатися різними літературно-художніми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством і зарозумілістю в літературі. Як згадує Юрій Смолич, «був Підмогильний якраз найдіяльніший і найенергійніший організатор згаданої «Ланки» (пізніше й МАРСу)...».
Діяльним й енергійним письменник залишається і в літературній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». Одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), «Місто» (1928, 1929). 1930 р. журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твір уже не дочекався.
За деякими відомостями, 1928 р. Валер'ян Підмогильний їде за кордон — до Парижа, Берліна й Праги; якихось подорожніх нарисів ця мандрівка не залишила.
1928 рік кидав лиховісну тінь на подальше життя в Україні. Процес українізації, що розпочався на початку 20-х pp., згортається. Звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового. Літературно-мистецькі групи саморозпускаються. Фабрикується справа СВУ — неіснуючої Спілки визволення України. Мине небагато часу, і на лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюційної генерації!.. А потім — і нової. В. Підмогильний відчує це на собі одним із перших.
У час літературних доносів твори В. Підмогильного здебільшого громилися й паплюжилися. Ось що писав, приміром, у газеті «Більшовик» невідомий автор, який приховав своє прізвище за криптонімом «Д. Б.»: «Зніжений автор (Підмогильний В.) органічно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активності. Звідси бере початок той факт, що в його оповіданнях або обминається сучасність, або занадто «стилізується», хоч і вводиться виключно в рамках побутовщини... Творчість Підмогильного виступає як рішучо консервативний, дезорганізуючий чинник... вона не що інше, як чергова провокація пролетарського читача і вода на млин різним дезертирам сучасності».
На жаль, таких оцінок не бракувало. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок—розстріл... Дорога на Голгофу.
1930 р. В. Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х pp. почалися репресії проти української інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фальківського та ін., передчуваючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий.
1932 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, працює... Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 р. «Літературна газета» (нинішня «Літературна Україна») друкує його оповідання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло «всевидящее око», але то була остання зустріч із читачем за життя. Бо «Повість без назви», яку В. Підмогильний так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш ніж через півстоліття.
Переїзд до Харкова не порятував. Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештовують як учасника терористичної організації.
Таких організацій було «викрито» десятки в різних кутках країни, і серед «терористів» опинилися і Є. Плужник, і М. Куліш, і Г. Епік, і В. Поліщук, і Г.Майфет, і М. Зеров, і багато інших.
8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Підмогпльному було пред'явлено ордер № 845 по Харківському обласному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер'яна Петровича...». Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловіка й батька шестилітнього сина. Віднині письменник іменувався однослівно — «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1».
Допити змінюють один одного, але впертість В. Підмогильного і його невизнання своєї провини приводить до необхідності продовження допитів ще на 10 діб, а потім — іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письменника, серед яких цікавими є такі:
11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзів і товаришів вели розмови шовіністичного й антирадянського характеру?».
Відповідь: «Бесід антирадянського і шовіністичного характеру я не вів ні з ким».
Запитання: «Наприкінці 1932 і на початку 1933 року, після розгрому української контрреволюції, з ким Ви вели бесіди на цю тему і кого називали винуватцем того розгрому?».
Відповідь: «На цю тему я вів розмови з Поліщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такій площині: я й мої співрозмовники були приголомшені самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членів партії, які займали керівні пости в українському культурному радянському процесі. Спочатку я не міг собі навіть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства), не міг його зрозуміти, адже особи, представники розгромленого націоналізму, належали до Компартії...».
Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюційної організації, що ставила собі за мету терор проти вождів партії. Визнаєте себе винним у цьому?».
Відповідь: «Ні, винним себе в цьому не визнаю».
З офіціальної заяви слідчому: «...Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу...»
25 грудня 1934 року В. Підмогильний пише додатково до усних пояснень на допиті розгорнуту характеристику суспільно-культурного стану в Україні після розгрому «хвильовизму» та «скрипниківщини». Але на втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вимагали. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови...». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзів: В. Вражливого й В. Поліщука, які теж з грудня 1934 р. сиділи десь у камерах поруч із ним.
Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В. Підмогильному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув'язненням на Соловках.
В. Підмогильний потрапляє на Голгофу XX століття — Соловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас переконують листи письменника до дружини, матері та сестри.
У листах є згадка про твори, над якими В. Підмогильний працював у тюрмі («Наташа і Маша», «Осінь 1929»), які так і не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне.
В. Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)...» — повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 p. І згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців...».
Народжуються задуми. З'являються перші твори, написані там. З'являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким і ніколи.
Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 р. Відтоді сліди загубилися. Донедавна вважали (така була офіційна версія), що Валер'ян Підмогильвий помер 1941 року. Зовсім недавно вдалось з'ясувати, що справжня дата смерті письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В. Підмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року.
У невеликій автобіографічній замітці Валер'ян Підмогильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасли- віші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя.
Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...».
Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру й особливостях світобачення митця.
Твори В. Підмогильного й тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя в цьому химерному й жорстокому світі. Письменник тонко відчував час, у якому жив, але не поділяв тодішньої ідеології. Своєю творчістю він допомагав людині пізнати саму себе, свою малість і силу.
Теорія літератури
ЗАПИСАТИ У ЗОШИТИ
ü Експресіонізм — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини в екстремальних ситуаціях, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.
ü Маргінальність - характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами, знаходиться на межі різних культур (Степан Радченко з роману В. Підмогильного «Місто» — уже не селянин, але ще не інтелігент).
ü Психологізм — передача художніми засобами внутрішнього стану персонажа, його думок, переживань, зумовлених внутрішніми й зовнішніми чинниками.
ü Іронія — засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання.
Аналіз роману «Місто»
Жанр: урбаністичний роман.
Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.
Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.
Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.
Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.
Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».
Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді. Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна.
Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають. В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).
Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу.
В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.
Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ
ü Характеристика маргінального образу українського інтелігента Степана Радченка.
ü Кожна людина — це поєднання біологічних, духовних та соціальних аспектів. Вона прагне до задоволення, мріє про щось і намагається будувати кар'єру. Таким є і головний герой Степан Радченко.
ü «Цілісна» людина в єдності
ü Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. ü Позитивні риси: талановитість, мрія принести на село «нове життя», наполегливість, працелюбність, здатність до самоаналізу, філософське мислення, ділові якості. ü Негативні риси: черствість душі, байдужість до людського горя, брутальна поведінка з жінками, кар'єризм, заздрість, прагнення слави, визнання, безвідповідальність за аморальні вчинки, спроба виправдати їх. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин. Не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійсності. Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села). Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гнідих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повернеться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки). Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті). Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан відчуває себе вже частиною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору). Закріплення вивченого матеріалу. Питання для самоконтролю: • Чому ми називаємо В. Підмогильного автором інтелектуально- психологічної прози? • Які риси індивідуального стилю письменника? • У чому полягає його новаторство? • Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»? Висновок. Кімната символізувала фізичне утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки — це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське середовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, «вона була від села, що зблякло в ньому». А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас — це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Павличко писала: «Жінки для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті його жертва… жінка є лише об’єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя… Для чоловіків це пошук самоствердження, а не кохання». 1.Прочитати роман «Місто». 2. Опрацювати теоретичний матеріал заняття, знати біографію В.Підмогильного, ґрунтовно проаналізувати роман В. Підмогильного «Місто», дати характеристику образів-персонажів. 3. Записати у зошити визначення термінів екзистенціалізм, маргінальність, психологізм, іронія. 4. Виконати завдання 1 практичного заняття (в електронному вигляді або письмово). 5. Підготувати відповідь на питання диференційованого заліку: «Валер’ян Підмогильний. «Місто». Зображення «цілісної» людини: в єдності біологічного, духовного, соціального». | ||||||
