Складні суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ століття

Практичне заняття.

1. Назвати основні літературні організації, угруповання 1920-х років.

2. Назвати модерністські та авангардистські літературно-мистецькі стилі та напрями1920-1930-х років та їхніх представників (запис у зошити).

3. Робота з довідковими виданнями і словниками. Розповісти про масові репресії письменників в 1930-ті роки, втручання влади в мистецький процес.

4. Пояснити поняття “розстріляного відродження” (запис у зошити).

МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ

Складні суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ століття.

Історичні події:

§ Перша світова війна. Лютнева революція 1917 року.

§ Жовтнева революція 1917 року. Громадянська війна 1918-1920 років. Утворення УНР та ЗУНР, їхнє об’єднання (1919).

§ Репресії 1929-1934 років.

Культурні, літературні події:

§ Не стало М. Коцюбинського (1913), Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І.Нечуя-Левицького (1918), Панаса Мирного (1920).

§ З лютого 1917 року скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, розпочався бурхливий розвиток української літератури та мови. Тріумф театру М.Садовського; новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса (потім «Березіль»). Заснована Українська академія наук під керівництвом В. Вернадського (1918).

§ Відкрилися видавництва «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт»,«Криниця» та ін.

§ 1934 рік — об’єднання всіх письменників у Спілку.

 

Українська література ХХ століття — новий етап в історії національної культури.

Основні напрями української літератури ХХ століття: модернізм, соцреалізм, постмодернізм.

Модернізм - загальна назва сукупності літературних тенденцій нереаліс­тичного характеру на межі ХІХ-ХХ ст.

 Головні ознаки:

• Перевага інтуїтивного, ірраціонального начала над логічно-раціональним;

• вищість таланту й мистецтва;

• головним знанням уважалася не наука, а поезія, краса, що здатна проникати в глибини буття;

• звільнення мистецтва від практичних цілей («мистецтво для мистецтва») та від жорстких канонів.

Модернізму притаманні конструктивність, віра в прогрес та гуманістичні ідеали, чим він принципово відрізняється від постмодернізму. У межах модернізму виділяють такі літературні течії: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, авангардизм (деякі вчені вважають авангардизм окремим явищем через його деструктивну направленість), сюрреалізм, неоромантизм.

В українській літературі модернізм набув специфічних рис, ставши перш за все рухом до новітніх євро­пейських течій. Українські модерністи: поети «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, О.Луцький), «Української хати» (М.Вороний, О. Олесь, М. Євшан, Г. Чупринка).

Соціалістичний реалізм -організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах; піднесення борця, будівника нового суспільства; ідеалізацію людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою. Художня дійсність зображувалася прикрашеною; конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.Офіційно даний термін був озвучений «Літературною газетою» 23.05.1932 р. В Уставі Спілки письменників СРСР соціалістичний реалізм визначався як основний метод радянської художньої літератури та літературної критики, «який вимагає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку».

З погляду поетики прикметними рисами соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом істо­ричного прогресу є комунізм); робітничо-селянська тематика; сакралізація радянської історії та вождів; обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і нега­тивних.

 У той же час у середовищі соцреалізму з’являлися високо­мистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ста­вили гуманізм вище партійності (наприклад, «Собор» О. Гончара).

  Постмодернізм - з агальна назва сукупності літературних тенденцій другої поло­вини ХХ — початку ХХІ ст., що виникли після модернізму. Постмодернізм став реакцією на ідеологічну кризу гуманізму після Другої світової війни, також увібрав авангардистську «втому від культури», пересиченість культури («все вже написано»).

Ідейні риси: історична іронія; зневіра в прогрес; ідея цикліч­ності часу і вічної повторюваності; зневіра в будь-яку ідею, яка бачиться знаряддям маніпуляції; відчуття пересиченості західної цивілізації.

Риси поетики: інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); гра з часом, з історією; широке використання алюзій; іронія, яка пронизує весь твір; тяжіння до прози ускладненої форми (романи з «вільним» розташуванням розділів).

Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1947 р.). Визначні представники: У. Еко, Х. Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пєлєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер. В українській літературі (як і в російській пост-СРСРівській) постмодернізм став реакцією на диктат соцреалізму, органічно поєднавшись з неоавангардизмом. Представники: Ю. Андрухович, О.Ірванець, Ю. Іздрик, Т.Прохасько.

20-30-ті роки ХХ ст. — час, який міг би стати «золотою добою» українського мистецтва, а перетворився на одну з найтрагічніших сторінок. Саме тоді українське письменство досягло якісно нового рівня, про що свідчить багато факторів.

Своє неприйняття революцiї 1917 р. частина українських письменникiв засвiдчила емiграцiєю з країни. Проте бiльшiсть митцiв пов’язувала з соцiалiстичною революцiєю перспективу нацiонального вiдродження України. Утвердженню цiєї вiри сприяла полiтика українiзацiї. З лютого 1917 року скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, розпочався бурхливий розвиток української літератури та мови. У 1923 роцi були опублiкованi офiцiйнi документи української влади, в яких iшлося про потребу розвитку української мови, переведення урядових та адмiнiстративних органiв на українську мову, вiдкриття українських шкiл, закладiв культури.

Статистика подає позитивнi моменти українiзацiї: до 1933 року початковi школи були українiзованi на 88 вiдсоткiв, преса – на 89, книгодрукування – на 83. Серед найбiльших мiнусiв українiзацiї – непослiдовнiсть, зволiкання, сприйняття її як полiтичну акцiю.

 20-тi роки стали своєрiдним ренесансом української лiтератури. Це чи не найбiльш яскравий, бурхливий i водночас надто короткий перiод її розвитку. Істотною рисою лiтератури 1920-х рокiв є спiвiснування рiзноманiтних лiтературних угруповань, багатство стилiв, жанрiв усерединi їх. 20-ті роки XX ст. — це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції. У центрі уваги української літератури 20-х років було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе у нових умовах життя.

У письменникiв ще є можливiсть сповiдувати найприйнятнiшi для них творчi принципи. Кожен iз них письменницьку органiзацiю обирає, виходячи з її програми.

Головними літературними об'єднаннями були: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова генерація», «Неокласики», МаРС «Майстерня революційного слова», ВАПЛіте «Вільна академія пролетарської літератури», «Політфронт», ВЦСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) та ін. Найбiльш вiдомими у 20-тi роки були об’єднання «Плуг» i «Гарт».

«Плуг» випускав тижневик «Плужанин», потiм щомiсячний журнал «Плуг». «Гарт» також мав свiй лiтературно-художнiй орган з однойменною назвою. Неокласики мали друкований орган – журнали «Шлях» та «Книгар».

Виходили часописи та альманахи: «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Музагет», «Мистецтво» тощо.

Письменники ділилися на «пролетарських» письменників та «попутників», якi нiбито йдуть поруч iз будiвниками нового життя, проте не беруть у ньому активної участi. Тому саме серед представникiв «попутників» найбiльше тих, хто згодом зазнав полiтичних репресiй.