Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років

Упродовж 1920-1930-х років сформувалися модерністські та авангардистські літературно-мистецькі стилі та напрями.

ü ЗАПИС У ЗОШИТИ:

Течiї модернiзму й авангардизму	Письменники, у творах яких виявляються ознаки стилю
Неоромантизм	Ю. Яновський, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, ранній М.Бажан, В. Сосюра, Є. Плужник.
Неокласицизм	М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бургардт.
Неореалiзм	Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович
Символiзм	П.Тичина, П.Филипович, Я.Савченко
Імпресiонiзм	М.Хвильовий, Г.Косинка, М.Рильський, П.Тичина, В.Чумак
Експресiонiзм	М.Кулiш, О.Турянський, М.Хвильовий
Екзистенцiалiзм	В.Пiдмогильний, Є.Плужник
Футуризм	М.Семенко, Ґео Шкурупiй

Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу.

Однак повнокровному розвитковi мистецтва перешкоджало втручання влади. Естетична цiннiсть художнього твору не бралася до уваги, основним критерiєм ставала iдеологiчна «правильнiсть». Масовiсть у лiтературi призвела до появи цiлої низки маловартiсних у художньому сенсi творiв. З метою посилення контролю над лiтературою було лiквiдовано всi творчi об’єднання. У 1934 роцi створено Спiлку письменникiв Радянської України. Єдиним творчим методом проголосили соцiалiстичний реалiзм. Основна мета творiв соцреалiзму – виховання нової людини, яка гармонiйно поєднує в собi iдейне багатство, душевну красу i фiзичну досконалiсть, активно бореться за побудову комунiстичного суспiльства. Усi, хто сповiдував iншi художнi та моральнi цiнностi, потрапляли пiд пильний контроль вiдповiдних органiв. Творчість письменників отримувала ярлики «буржуазна» та «націоналістична», вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор піддавався цькуванню в пресі, а за значні відхилення — репресіям. Згодом почалися несанкцiоновані арешти, розправи, переслiдування. Тому лiтературно-мистецький рух 20-х – початку 30-х рокiв називають «розстрiляним вiдродженням».

ü ЗАПИС У ЗОШИТИ:

 «Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20-х-початку 30-х рр. ХХ ст. в Україні, яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було репресоване.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву кращих текстів української поезії та прози 1920-1930-х років. В постійному використанні термін почав використовуватися після видання в 1959 році в Парижі однойменної антології української поезії та прози 1917-1933 років.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12-13-го відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового. Кульмінацією дій репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Через засекреченість убивств довгий час про долю розстріляних не знали нічого. Правду виявили тільки у 1997 році — спеціальна група петербурзького дослідницького центру «Меморіал» знайшла понад 200 поховань, але не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження.

Про масштаби репресiй свiдчить хоча б такий документ. 20 грудня 1954 року представники Об’єднання українських письменникiв «Слово» у Нью-Йорку надiслали на адресу Другого всеукраїнського з’їзду письменникiв телеграму. Там були такi рядки: «1930 року друкувалися 259 письменникiв. Пiсля 1938 з них друкувалися тiльки 36… Де i чому зникли з української лiтератури 223 письменники?»

За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув’язненні.

За різними підрахунками впродовж 1930-х років владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

Першу групу — безпосередніх жертв террору — становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, які були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту.

Другу групу становить частина репресованих і переслідуваних представників української радянської інтелігенції, яким вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть утікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня став слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась і замовчувалась, твори вилучали зі сховищ і знищували. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому є типовими зразками соцреалістичного мистецтва.

Більшість жертв терору були реабілітовані в кінці 1950 років, проте їхні твори залишалися під забороною в Радянському Союзі. Незважаючи на це, митці розстріляного відродження, які не знали страху і сміливо говорили правду, залишили після себе прекрасні твори, що демонструють творчий потенціал і силу думки молодого українського покоління. До нас вони дійшли різними шляхами. Багато видавалися за кордоном, а також підпільно в СРСР, деякі переписувалися вручну, частина творів стає доступною після розсекречення радянських архівів, але більшу частину — знищено.

Висновки. 20-30-ті роки XX ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на «своїх» і «чужих»; влада все жорсткіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Опрацювати матеріал уроку. Виконати письмово 2 та 4 завдання практичного заняття