Огляд поезії на тлі суспільного життя 60-70-х років

Учебная дисциплина:                УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА

Преподаватель:                            Гальченко Яна Александровна

Группа:                                     КСК-19(22)

Дата занятия:                               04.05.2020 г.

 

Тема: В.Стус. Огляд життя і творчості.

Мета: Ознайомити з життям-подвигом В.Стуса. Зробити стислий огляд поезій поета на тлі суспільного життя 60-70-х років. Розкрити близькість долі Стуса та Шевченка, індивідуальний стиль поета.

 

Література:

1. Журнал «Українська мова і література в школі», №1-2, 1992рік.

2. Газета «Освіта України», №2-3 від 14.02.1998року.

3. Не відлюбив свою тривогу ранню… - К., «Український письменник», 1993.

4. Журнал «Слово і час», №5, 1990рік.

5. Газета «Літературна Україна», від 8.03.1990р., 25.01.1990р., 18.01.1990р.

6. Нові імена в програмі з української літератури.—упор. В.Я.Неділько; К., «Освіта», 1993р.

План заняття:

Огляд життя В.Стуса.

Поет прожив лише 47. Це було коротке, але яскраве життя.

Сьогодні ми переглянемо лише кілька сторінок із життєвого та творчого шляху поета.

Українська поезія тісно пов’язана з багатостраждальним життям нашого народу, визначалась ним і визнавала його, була вершиною його духовності. У найяскравіших своїх виявах вона випереджала час, вступала в суперечності з «неправдою світовою», за що платила долями й життями кращих своїх синів. Від Тараса Шевченка до Василя Стуса.

Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти.

(В.Стус).

Власну долю – трагічну і величну – поет обрав сам. Хоч вона й могла бути зовсім іншою…

Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він широко відомий за межами Батьківщини, можливо, навіть більше, як на рідній землі. Але передусім вражає ця людина відвагою і самозреченістю, з якою вступила в бій з темними силами більшовицької реакції за високі ідеали Добра, Справедливості, Гуманізму, за національну гідність і самостійність українського народу.

А почався життєвий шлях майбутнього поета і борця під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його – Семен Дем’янович та Уляна Яківна – були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», минуло в атмосфері добра та любові. А ще – народні прісні.

«Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» - хвилює й досі»,- згадує В.Стус.

З чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет доброту, любов до краси, до мами, і від пісень вчився ставити над усе чисту совість і слово правди.

Навчався спочатку в місцевій школі, потім – у Донбасі, куди сім’я переїхала, коли Василь був ще малюком.

Пам’ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання – вадило. Одне – що чужомовне, друге – дурне»,- згадував пізніше Василь. Проте саме в школі прокинулась у нього потреба віршувати: «В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов».

Вищу освіту Василь Стус здобув на історико-філологічному факультеті Донецького (тоді – Сталінського) педагогічного інституту. Пізніше він назвав студентські роки «трудними». Стосувалося це, очевидно, матеріальних нестатків, але ще більше – казенного, схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була перейнята вся тогочасна офіційна наука, особливо ж – історія.

В інститутські роки юнак глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених письменників – Рильський і Свідзинський, Пастернак, Гете, Рільке, Квазімодо. Він прагне осягнути і таємниці художньої майстерності таких різних прозаїків, як Толстой, Стефаник, Камо та Фолкнер. Усе життя Стус виявляв інтерес до митців, що відзначалися неординарністю світобачення, філософським осмисленням дійсності, новаторськими пошуками в галузі художньої форми.

Як би там не було, але Василь Стус зумів узяти навіть з тогочасного обкарнаного вузівського навчання дуже багато.

Закінчивши інститут, молодий учитель їде в Таужнянську семирічку Гайворонського району на Кіровоградщині. «Стужі лий за справжньою (не донецькою) Україною», він там «витеплів душею, звільнився від студентського схимництва».

Як учитель, Василь Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці – до призову в армію. Після служби в армії (1959-1961рр.), де «вірші, звичайно, майже не писалися», Василь у 1961-1963рр. учителює в Горлівці на Донбасі, працює редактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки він назвав «часом поезії». Молодий автор захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератури, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році.

У 1961 році Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка АН УРСР, працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору» (на матеріалі художньої прози), чимало друкується. Його поезії з’являються в журналах «Вітчизна», «Дніпро». Першою публікацією, якою він заявив про себе як про цікавого, неординарного автора, була добірка віршів у «Літературній газеті» 22 грудня 1959 року. Окрилило Василя й те, що тепле вступне слово до неї написав Андрій Малишко.

Задушлива атмосфера панувала в Інституті літератури АН УРСР, директором якого був лютий реакціонер М.Шамота, прозваний «чорним академіком». Певна річ, що Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в атмосфері брехні й фальсифікацій, і його у вересні 1965 року виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі кінофільму С.Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду картини і виступу Івана Дзюби про те, що на Україні проходять арешти прогресивної інтелігенції, Василь Стус звернувся до глядачів і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ. У наказі ж Шамоти значилося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу…»

І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали, деякий час довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати, звісно, перестали. Та, незважаючи на утиски й переслідування, Стус продовжував писати і активно виступати проти свавілля й беззаконь брежнєвської системи. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, але й не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Юрій Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто інакше вже не можу. І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так!»

І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований, звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі.» Поета засудили до 5 років ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму і заслання на три роки. Жорстоке і несправедливе покарання Стус відбував у мордовських таборах, заслання – в Магаданській області.

Як видно із записів самого Стуса та інших в’язнів, умови існування в таборах особливого режиму були жахливими. Виснажлива праця, мізерна зеківська пайка, морози до 50 градусів, знущання кадебістських доглядачів, ностальгія за рідною Україною…

Та Стус і на цей раз не зігнувся. Він обстоював гідність власну і своїх політичних однодумців, виступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973-1976 рр. кільканадцять разів був покараний – позбавлений побачень, кинутий до штрафного ізолятора, до карцеру. Неодноразово Стус оголошував голодівку кілька разів – на 14-18 діб.

Не легше було й на засланні.

І в таких умовах Василь продовжує творити, пише вірші, вивчає французьку та англійську мови (володіє також усіма слов’янськими та добре – німецькою), перекладає такого славного поета, як Р.-М. Рільке, роздумує над минулим, сучасним і майбутнім України.

У 1979 році поет повертається на Україну і продовжує свою творчу діяльність. Але вдома його не друкують. За кордоном же виходять дві збірки: «Зимові дерева» (1970) та «свіча в свічаді» (1977). Його ім’я стає широко відомим у світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами.

Водночас Стус не покидає розпочатої до ув’язнення політичної боротьби. І як наслідок – знову арешт, звинувачення в належності до Української Гельсінської спілки та ще жорстокіший і немилосердніший присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років – заслання. Усього 23 роки неволі призначено було на коротке, як і в Шевченка, життя Стуса. Тільки Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові ж – 15 років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, зокрема й відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, академік Андрій Сахаров, який зазначав, що з-поміж багатьох жорстоких вироків політв’язням «вирок українському поетові В.Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його.

Як і під час свого першого ув’язнення, Стус знову виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що піддавався лютим покаранням. У карцері він і помер в ніч з третього на четверте вересня 1985 року. А через чотири роки Стус був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину».

Творчий розквіт Василя Стуса припадає на 60-70-і роки. Тому наше завдання полягає в тому, щоб розкрити, як реальні події в житті В.Стуса відображені в його творчості та які провідні мотиви його поезій.

 

Огляд поезії на тлі суспільного життя 60-70-х років.

а) ранній період творчості

Перша половина 60-х років була позначена помітним, хоч і недовготривалим розквітом духовного життя на Україні. Після довгих років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього свіжого, демократичного, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників Павличка, Симоненка, Драча, Коротича, які прагнули по-новому відтворити світ, поглянути на людину не як на гвинтик, а як на неповторну особистість.

Це було покоління новаторів, що будило національну самосвідомість народу, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності, несло з собою свіжі теми й мотиви, і цим рішуче ламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводило українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.

Шістдесятники докорінно оновили арсенали поезії, виробили нові підходи до творення образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в мистецьку практику понять і категорій, пов’язаних із досягненнями науково-технічного прогресу – з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою деструктували застиглі уявлення про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.

Однією з істотних прикмет творчості молодих було органічне злиття народнопісенного начала з інтелектуальним, філософським, орієнтація на нові досягнення світової літератури, поетичне освоєння реалій науково-технічного прогресу.

Їхня творчість, громадська діяльність послужила детонатором пробудження національної самосвідомості народу, значним чинником розквіту (хоч і недовгого) українського мистецтва. З другої половини 60-х років у житті країни відбулися зміни. З усуненням від влади Хрущова розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх інакомислячих, зачеплення на них ярликів «націоналістів», «дисидентів», арешти, заслання, гулагівські табори. Кращі представники інтелігенції на чолі з Л.Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники Алла Горська та Панас Заливаха, літературознавці та письменники І.Дзюба, М.Коцюбинська, І.Світличний, Є.Сверстюк. Вони протестували проти арештів та цькувань національної інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання і перші ж зазнали жорстоких репресій.

Безкомпромісний і запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, Стус особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, зробити те, чого не пощастило Валуєвим,-- знищити саму українську мову. Як тільки міг, він відстоював самобутність української нації, виступав проти закриття українських шкіл.

Ранній період творчості поета відзначався оптимістичним, бадьорим настроєм:

Нам є де йти – на хвилі, на землі –

Шляхи – мов обрії – далекі і прозорі.

Шумуйте, весни-дні, ярійте, вечори,

Поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить –

Ми віддані життю, і нам віддасться в славі!

Та період юнацької віри в майбутнє швидко минув, голос поета змужнів, став суворішим і критичнішим.

Серед своїх ровесників-шістдесятників Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, уваги до вічних вселюдських проблем із справді національним світобаченням, що сягало глибин народної естетики і моралі. І це було несилуваним, природним поєднанням, завдяки якому поезія Стуса вийшла «далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

На початку 60-х років поет часто друкується в журналах «Вітчизна», «Дніпро», в газетах. У ряді віршів він розмірковує над сутністю людського життя, над пошуками шляхів боротьби за вселюдську правду. Його хвилюють одвічні проблеми добра і зла, місце кожної людини і своє власне у суспільстві, що живе за неправедними законами, питання «Як бути?» за таких обставин йому самому.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

Всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість – тільки доти добрість,

Поки без сил, без мужності, без прав

Запомогти, зарадити, вступитись,

Стражденного в нещасті прихистить

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить?..

(«Не можу я без посмішки Івана», 1965)

Уже в ранніх творах поета, а потім особливо в табірних, виразно звучать мотиви приреченості, трагічної долі, самотності. З 1972 року Стус перебуває у в’язниці. Дві перші збірки світу не побачили. Могла б вийти ще збірка «Веселий цвинтар» (1970), але з нею вчинили те саме. «Палімпсести» (1972-1979) були надруковані за кордоном.

Це теж табірна поезія, частина якої, як окремий розділ, увійшла до збірки «Дорога болю» (1990). Василь Стус – поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів, переважають медитації, позначені філософізмом та інтелектуалізмом.

б) Стус і Шевченко

Окремо слід спинитися на питанні Стус і Шевченко. Це зумовлено не тільки тим визначним місцем в історії української культури і національно-визвольної боротьби, яке належить обом видатним поетам, і не тільки подібністю їхніх життєвих доль. Це зумовлено, як писала Михайлина Коцюбинська, Шевченковою струною і Шевченковим духом у творчості Стуса. «Ремінісценції з Шевченка, якими буквально пронизана Стусові поезія,-- зауважувала вона,-- сприймаються як щось значно глибше, ніж цитування. Творчість поета не можна уявити собі поза Шевченковою стихією. Це «голос духу», грунт, на якому стояв.»

Справді, мабуть, немає двох інших українських поетів, які б за силою патріотизму, любові до України, за відданістю ідеалам добра, справедливості і за незламністю духу були такими близькими. Навіть життєві дороги їхні подібні: обом судилося прожити по сорок сім років, зазнати тяжкого, несправедливого вироку, довгих років неволі, хоч Стусові випала ще трагічніша доля, ніж Шевченку. Водночас, мабуть, немає поета, який би за творчою манерою, особливістю конструювання художніх образів, естетикою світобачення і світо відтворення, за образотворчими прийомами стояв далі від Шевченка, ніж Василь Стус.

Кожен з них був сином свого часу, свідком і учасником певних історичних подій та літературно-мистецьких, естетичних і світоглядно філософських змагань. Та єднає їх органічний дух національного, той генотип, на якому ґрунтується їхня творчість.

в) «Як добре те, що смерті не боюсь я.»

Розглянемо вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я», який можна вважати програмним для поета. (читає вірш) Він невеликий за розміром, глибокий змістом.

У ньому стисло викладені життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.

Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступно звинуваченого, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст…

У них немає бравади і пози. Біблійний образ тяжкого хреста через асоціацію з образом Ісуса Христа, що сам ніс свій тяжкий хрест на якому його розіп’яли, утверджує справедливість справи. За яку боровся герой.

Моральну силу вистояти, не схилитися дає героєві переконаність у тому, що правда – за ним, що він жив гідно.

…і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім’я України, її народу. Всіляка скверна (мерзенне, порочне, те, що викликає огиду) до нього не пристала. Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло цей чоловік не вмів і не хотів. Це підкреслюється й точним епітетом – незле обличчя поета.

Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що, хай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів: «Народе мій, до тебе я ще верну…»

Ліричний герой поезії Стуса – сам він – знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Тож не випадково образ смерті у вірші творить поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці його ж упевненим – до народу він прийде, коли в смерті обернеться до життя – і в смерті з рідним краєм порідниться. Вжите тричі слово смерть творить трагедійне, проте не песимістичне звучання поезії. Бо герой має право чесно глянути в чесні очі народу. І справді, його гірке посмертне повернення на любу Україну – в рідну землю – було безмежно сумним і водночас тріумфальним.

Україною поет жив, марив і снив на чужині. Ця любов була головним смислом його життя. «Цільність і всеохопність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом – Україна. Відірваність від рідної землі та «розлука, що ствердла на бурштин», тільки посилила його синівський зв’язок з нею. Часом вона вбачається йому як «байдужа», «осоружна», навіть як «рідна чужина», та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок»,-- писала Михайлина Коцюбинська.

г) «На колимськім морозі калина…»

Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім морозі калина…» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими (руда кров – постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу – спалах уяви і різкий контраст:

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

Написалась на мурах тюрми.

Навіть за тюремними мурами бачить її стужі лий за Україною поет в образі дзвінкого собору. Епітет же дзвінкий яскраво малює свято на рідній землі з дзвонами, і сонцем, і радощами… та знову сумний контраст, картина колимських снігів:

Безгоміння, безлюддя довкола,

Тільки сонце, і простір, і сніг…

та ота якимись вітрами занесена калина… Стус майстерно, лише переліком кількох іменників створює точну картину північного безлюдного пейзажу.

А ще психологічна деталь, містка метафора:

Котилося куль-покотьолом

Моє серце в ведмежий барліг.

Завершується пейзажний малюнок філософським образом, який стане зрозумілим лише в контексті всієї творчості (і житті) поета:

І зійшлися кінці і начала

На оцій чужинецькій землі.