Рольова гра «Інтерв’ю письменника»

  Кореспондент. Шановний Олександре Петровичу, розкажіть, де Ви народилися, якою була Ваша родина?

Герой. Я народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят моїх земляків. «Батьки були неписьменні… Дітей мали багато — чотирнадцять — перемінний склад, з якого залишаються двоє: я й сестра. Решта померли в різний час… І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадав, в моїй уяві — плач і похорон».

Кореспондент. Де ви навчалися й ким працювали?

Герой. Із 17 років я студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році отримую направлення до Житомира. Учителювання моє тривало до літа 1917 року й включало в себе викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії та малювання. Згодом переїжджаю на роботу до Києва. Тут вчителюю і вчуся в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, стаю її слухачем.

Кореспондент. Розкажіть, яку участь Ви брали в революційних перипетіях 1917 року?

Герой. Сподіваючись на звільнення нашого народу з-під ярма, радо вітав Лютневу революцію 1917 року. Брав участь у національно-визвольній революції, захищав УНР. У петлюрівській школі старшин викладав історію й естетику, за що був засуджений більшовиками до страти. За активної участі Василя Еллана-Блакитного був звільнений.

Кореспондент. У 20-х роках на Україні вирує літературне життя. Яку участь у ньому брали Ви?

Герой. За сприяння Василя Еллана-Блакитного я влаштувався до редакції газети «Вісті ВУЦВК». У цьому виданні я розміщував свої карикатури, шаржі, плакати, портрети ілюстрації за підписом «Сашко». Згодом подружився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Майком Йогансеном, стояв біля витоків ВАПЛІТЕ.

Кореспондент. Олександре Петровичу, Ви закінчили Глухівський педагогічний інститут, училися в комерційному та архітектурному інститутах, згодом дипломна робота — спочатку у Варшаві, потім у Берліні, захоплюєтеся політичною карикатурою, учитеся в Берлінському художньому приватному училищі Е. Геккеля. Як Ви стали кінорежисером?

Герой. «Я почав відвідувати натурні зйомки одного одеського режисера недалеко від фабрики. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було настільки погано і так безпомічно, що я відразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорадний. Більше того, я просто візьму зроблю краще».

Кореспондент. Яким Ви бачили українське кіно? Про що знімали фільми?

Герой. Своє кінематографічне життя я розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», у якій, окрім усього, ще знявся і в ролі кочегара. Мрією було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році я за сто днів знімаю фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах». Наступною роботою стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930, на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю. Фільм, у якому я звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина й земля, старе й нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. У цей час на її території закладаю свій знаменитий сад. На початку 1933 року залишаю Київську кінофабрику й переїжджаю до Москви. Напередодні війни працюю над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. На початку добровольцем іду на фронт захищати рідну землю. Працюю в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пишу серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні».

Кореспондент. Про що мріяли зняти, написати?

Герой. «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що своєю присутністю вже прикрашають твір…, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні ордена. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні, по закону божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини».

Кореспондент. Як би Ви охарактеризували час, у якому жили?

Герой. «Відсутність смаку, одірваність од природи, і моральний занепад, і душевна сліпота — разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах».

Кореспондент. Довго Ви прожили за межами України, але творили заради свого народу?

Герой. «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався».

Кореспондент. Чи продовжили Ви кінематографічну працю після війни?

Герой. Так, безперечно. Після війни знімаю документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін». На початку п’ятдесятих років в основному займаюся педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії.

Пишу сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

«Україна в огні» — це переломний етап у житті та творчості О. Довженка.

 Спочатку Довженко, будучи за характером романтиком, свідомо підтримував ідеї нового ладу, він віддав свій талант загальному оркестру, але потім перейшов до глибинного осмислення вічних людських проблем у тісній єдності з національними.

 На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його. І він написав правду спочатку в «Щоденнику», а потім — в «Україні в огні».

Коли О. Довженко опинився на фронті, його вразило те, що побачив він там. Незабаром з’явилися його безсмертні твори «Стій, смерть, зупинись», «Мати», «Воля до життя», «Україна в огні» та інші, у яких автор засуджує війну, змальовує її страхіття й оспівує героїзм бійців, учорашніх мирних трудівників. Свій біль за долю народу й возвеличення його безсмертного подвигу, свій великий гнів до фашизму, до загарбників О. Довженко переніс у кіноповість «Україна в огні».

 Вона охоплює найтяжчий і найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни — її початок, чорні дні евакуації, відступ. Сюжетною основою є історія, чи точніше, доля сім’ї Лавріна Запорожця. Повість починається спокійно-величною картиною родинної вечері. Та в цю мирну картину раптом вривається війна із зойком матері: «Ой діточки ж мої, діточки»,— розноситься палаючими містами й селами. Майже одразу ми опиняємося в окупованому селі, бачимо знущання фашистів над населенням, принизливе поводження з людьми. Письменник не ідеалізує людей, а показує з усіма їх вадами. «Довгі відходини, сум і горе важких утрат пригнобили всіх,— пише він.— Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Навіть те, що їх запрягають у плуг, наче коней, не пробудило в них злості, на що сподівався Запорожець. Поліцай, їхній же односелець, топче ногами хліб, який жінка передає полоненим, наступає їй на руки й ніхто не зупиняє його. Та епізод за епізодом письменник показує, як все ж формується в душах людей ненависть і вони зріють для опору.

 У повісті ми бачимо страждання народу, його героїчні зусилля в боротьбі із загарбником. Та, мабуть, найбільшою трагедією війни є трагедія жінки, яка залишалася в окупації. Убивства, ґвалтування, спалені й зруйновані домівки, голодні діти, і, зрештою, похоронки — усе це лягло на її тендітні плечі.

 Трагічна доля Христі й Олени, яких відправили до Німеччини. Вони неодноразово втікали, але кожного разу їх ловили, били, ґвалтували й знову пхали у вагон. Олеся все ж тікає від хазяїв, пробирається додому й воює в партизанському загоні. Христя ж, знесилена знущаннями й поневіряннями, знаходить притулок і захист в італійського офіцера, ставши його дружиною. Та хоч і повернулися вони після перемоги додому, долі їх понівечені. Крім того й тут, на Батьківщині, вони зазнають знущань з боку влади. На суді ці жінки кидають звинувачення війні, що принесла їм стільки горя, і уряду, який замість того, щоб допомогти, ще й судить їх не знати за що.

 Багато трагічних подій змалював О. Довженко у своїх творах. У них ми бачимо й героїчних бійців, і відступників, що зламалися, не витримали випробування війною, і покалічених солдатів, і горе матерів, жінок, які не дочекалися синів, дочок, чоловіків, дружин, і знищені й зруйновані села й міста. Усі ці сторінки таврують війну, засуджують її, як жахливе породження людського «генію» й закликають не допустити повторення цього страхіття. Символічно звучить кінець повісті: Олеся та Василь, яких війна відразу після зустрічі й зародження їхнього кохання розводить різними дорогами, переживши всі негоди війни, нарешті зустрічаються… їхнє кохання перемогло все. Любов вічна, як вічний світ. Тож збережімо їх від лихоліть війни,— ніби говорить цим О. Довженко.