Українська «химерна проза»

 Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 рр. XX ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному» (1983), охоплюючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік…», «Оглянься з осені» В. Яворівського.

 Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.

 Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.

 Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.

 Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й.Друце, В. Василаке, А.Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.

 Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І. П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г.Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С.Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим цьому явищу є і сам термін «химерний».

Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю.

Ознаки химерної прози:

 1. Використання міфів.

 2. Міф не має хронотопу.

 3. Присутність химерних образів.

 4. Межа між світом реальним та ірреальним стерта.

· Відродження літератури: сучасний стан і перспективи

 У кінці XX століття процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни відбилися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації й свободи індивідуальності — навколишня дійсність розглядалася по-новому, а не під кутом «соцреалізму».

 Відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, раніше заборонені. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького, їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, митців «розстріляного відродження».

 Читач ознайомився з творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Тодося Осьмачки, Яра Славутича та інших. Значний резонанс мали літературні праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Романи Багрій, Юлії Войчишин.

 1991 р. в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступали українські поети всіх материків світу. Вийшло 2 антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), які репрезентують надзвичайно багату картину української лірики XX ст., цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів.

Отже, відродження літератури виявилося в поверненні літературно-мистецьких надбань минулих епох, у створенні національного самобутнього мистецтва.

 «Шістдесятництво» й «шістдесятники»

- Чому їх називають поколінням лицарів Другого українського відродження XX століття?

У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

1956 рік, XX з'їзд КПРС — запам'ятайте цю дату і цю подію, бо саме її можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва.

Першими це відчули й усвідомили інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з’являється низка «кардинально» нових творів: М.Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В.Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р.Іваничука… Молоді таланти гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 1960-х рр. стала своєрідним центром національної культури.

 Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді — вибух. Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими й новими. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

 Реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супокою» була різною. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В.Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А.Малишко…

 Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І.Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В.Шевчук, Р.Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М.Лукаш, Г. Кочур, з молодших — А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І.Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А.Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В.Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І.Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л.Дичко, М.Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л.Лук’яненко, В.Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевська) та багато інших.

 У 60-х рр. XX ст. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми — голоду 1932-1933 рр. та репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

Відлига була не лише поштовхом до свободи від страху, репресій, беззаконня, а й до свободи творчого самовияву. У культурне життя України увірвалася молода талановита сила, явивши світові плеяду митців, які тепер є славою і гордістю української нації. На сторінках «Літературної газети» за 1961р. (у 1962р. ця назва змінилася на «Літературна Україна») з'являються публікації Миколи Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала. У цей же час у інших публіцистичних виданнях друкуються твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Бориса Олійника, Романа Іваничука. Наступного, 1962 року, одна за одною з'являються збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози Володимира Дрозда («Люблю сині зорі») та Євгена Гуцала («Люди серед людей»), а трохи раніше вийшли дебютні книги Дмитра Павличка («Любов і ненависть») та Ліни Костенко («Проміння землі») — митців, які стали немовби «предтечами» руху, що дістав назву — «шістдесятництво».

 

У своїх виступах і публікаціях І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного й викликала роздратування в офіціозних колах». Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова — Л. Танюк), у Львові — «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М.Вінграновського та І. Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки й «заборонені» слова — «Україна», «нація» (замість «УРСР»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

 Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л.Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О.Заливаха, правозахисники В.Мороз, брати Горині… Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). А 4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І.Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В.Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. їхня юність закінчилася разом із першими арештами.

  Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Стуса, В.Чорновола, Є.Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця…) — багатьох із них змусила передчасно посивіти.

  1980-ті рр.— третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

  Головних варіантів виходу з цієї кризової ситуації було всього три:

 • дисидентство (від лат. dissidens — незгодний) — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська відданість приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська…);

 • «внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська…);

 • конформізм (від лат. conformis — подібний, відповідний) — намагання ціною моральних та ідейних вчинків урятувати власне життя й кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І.Драч, В. Коротич…)

 Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто — просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в «зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов’язковими «паровозами» (програмовими поезіями про партію й Леніна, які «витягували на собі цілу збірку», уможливлюючи її вихід у світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився б героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді — концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості.

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

 • лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);

 • гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);

 • духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

 • духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

 • моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

 • космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

 • активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації;

 • культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

До естетичних засад шістдесятників можна віднести:

- критику інакшістю — заперечення соцреалізму власною творчістю;

- естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;

- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;

- індивідуалізацію (посилення особистісного начала);

- інтелектуалізм, естетизм, елітарність.

  Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

 Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є й модерністи (І.Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р.Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося в жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська критика (М. Шамота й ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

ЗАПИСАТИ У ЗОШИТИ

ü Постмодернізм — загальна назва сукупності літературних тенденцій другої половини XX — початку XXI ст., що виникли після модернізму.

ü Шістдесятництво — соціокультурний рух опору, започаткований у 60-х pp. ХХ ст., духовна революція.

ü Шістдесятники — покоління творчої молоді початку 60-х pp. ХХ ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956—1964 pp.

ü Представники шістдесятництва:

• поети(Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Б.Олійник, В. Стус, І. Капинець),

• прозаїки (Г. Тютюнник, Є.Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р.Іваничук, Р. Федорів, Н.Бічуя),

• майстри художнього перекладу (М. Лукаш, Г. Кочур, А.Перепадя, А. Содомора),

• літературні критики (І.Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М.Коцюбинська).

  Соціально-історичні витоки шістдесятництва:

 • 60-ті pp. в СРСР — «хрущовська відлига» — період деякої лібералізації радянського суспільства у 1956— 1964 pp. (від XX з'їзду КПPC до усунення від влади М.Хрущова).

 • 60-ті pp. в усьому світі — час великих духовних зрушень, домагання національної свободи, пора оновлення мистецтва (авангардизм у літературі).

 Культурно-історичні витоки шістдесятництва:

 • світова культура (зокрема модерна література);

 • українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

 • народна творчість.

 Етичні полюси шістдесятництва:

 • дисидентство (відверта опозиція до режиму);

• конформізм (пристосуванство);

 • «внутрішня еміграція» (ізоляція у власному внутрішньому світі).

 Що означають ці дати:

 1953 — смерть Й.Сталіна.

 1956 — XX з'їзд КПРС, засудження «культу особи» Й. Сталіна і проголошення курсу на десталінізацію.

 1961—1962 — «творчий вибух» шістдесятників.

 1965 — перша хвиля арештів українських                                                       шістдесятників.

 1972 — друга хвиля арештів українських шістдесятників.